З раніше опублікованого*

 

Його життєва дорога була безкінечною дорогою відкриття світу й дорогою самопізнання. І простував Володимир Коломієць по ній твердо, спокійно і впевнено. Так принаймні видається кожному, хто знає цього поета насамперед із його віршів, спокійних, філософічно заглиблених, мудрих і водночас емоційно виразних, щирих ‑їм віриш і час од часу мимохідь до них «причащаєшся», шукаючи відповіді на питання такого неоднозначного й болючого сьогодення. Ці поезії завжди викликають відгомін у душі тих, хто спроможний почути автора. Бо й для нього праця за письмовим столом була своєрідним священнодійством, магією відкриття й самопізнання. Тому мені він видається отим «бранцем птахів» над бездонною криницею в степу ‑як і ліричний герой із однойменного вірша.

Це ще дитинство його «загартувало», воєнне й повоєнне, навчило найвищій філософії: радіти кожній миті буття, однаково цінувати повсякдення і свята, сприймати все як є, «поки ще світить Сонце» (саме так назвав одну зі збірок). Студентські ж роки, які припали на час звільнення від сталінщини, відродили віру в перемогу добра, правди, справедливості, та найголовніше ‑у «загублену українську людину», яка неодмінно має знайти й повернути себе. Недарма колись Леонід Череватенко означив його поезію, як «перевисання до людини», думу про неї ‑такою вона була від першої збірки «До серця людського» й до останнього рядка.

Він належав до покоління «шістдесятників»: у 1962 році презентація його збірки «Рунь» відбулася у Спілці письменників разом зі збіркою «Тиша і грім» Василя Симоненка. А з 1963-го можна згадати подорож Півднем України в товаристві з Миколою Вінграновським, Василем Симоненком і Володимиром П'яновим. «О, як молоде вино шуміло!» ‑підсумує згодом.

«Шістдесятники» були сміливими, часто безоглядно ризикували собою. Він, щойно обраний до президії «від молодих», голосував проти виключення зі Спілки письменників Івана Дзюби за памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». А щоб у «Дніпрі» надрукувати переклади поезій Ф.-Г.Лорки, виконані опальним Василем Стусом, придумав йому псевдонім «Петрик».

Саме у застійні 1970-1980-ті йому випало очолювати журнал «Дніпро», відділ поезії видавництва «Радянський письменник». Йогообирали членом Президії, секретарем Спілки письменників України. То ж були непрості й жорсткі радянські часи, особливо для порядних людей, які обіймали керівні посади. Іноді допомагала вроджена скромність, про що писав так: «...саме через цю «непомітність і скромність»…мене часом і рятувало долею, уберігало від життєвих катастроф, ‑скажімо, обминули, на щастя, і стукацькі сіті КГБ, і що, скажімо, був я тільки кандидатом у ГУЛАГи, а не став дійсним придатком до них...».

Однак не раз доводилося «з кров'ю» відстоювати і власну позицію, і своїх підлеглих. В останньому випадку з журналом «Дніпро» таки не вдалося ‑аргументи знайшлися надто «вбивчі», як на 1984 рік: публікація «націоналістичних віршів Віктора Кордуна», схвальна згадка про забороненого історика, археолога Михайла Брайчевського в одній із журнальних статей. Отож головного редактора звільнили з суворою доганою, яку так і не було знято ‑аж до «масового виходу з КПРС». А з видавництва пішов сам, відстоюючи честь, гідність відомого вченого-економіста, поета, у минулому дисидента, «гулагівця», свого товариша Богдана Мацелюха, а заодно оберігаючий «чесність із собою». У поводженні з іншими це йому, вочевидь, важило найбільше, бо ж найбільше цінував у людині саму людину.

«...Він був людиною мудрого спокою. В релігіях Сходу це вища цінність. Він ніколи не ліз на трибуни, щоб хизуватися собою чи когось ганити. А це в Спілці письменників рідкість... цінував природність і в такі дорослі ігри не грався», ‑так згадує про нього Віталій Радчук.

Отож на його життєвійдорозі було всякого.Однак вдалося вберегти не лише себе, а й свою поезію від чужих втручань, настанов, «лютуючої тогочасної цензури». «Слово любе,мій великий болю, ‑//я тебе так просто не віддам...», ‑це зізнання В.Коломійця в 1971 році було щирим, принциповим і непохитним. «Доводилося мовчкома, стиснувши до болю зуби, одвертатися й виходити геть за двері... Доводилося ото розставляти лікті ‑рештки якісь уберегти українські, хоч по тих ліктях били й били ‑аби стояв «по швах», ‑так описав тодішню ситуацію в літературно-мистецькому середовищі.

Він мав чутливе серце. Проникливо бачив, як сучасна людина безоглядно руйнує гармонію світобудови, природу, довкілля, розриває родове коріння, забуває історичне минуле свого на­роду, цурається рідної мови, а цим руйнує, втрачає, губить і себе. Йому боліло це все, як і наш «гібридний» пострадянський простір, який ніяк не можемо очистити, як і повне звільнення України, здобуття нею справжньої незалежності. Вдумаймося в ці правдиві слова: «Цвинтарем ілюзій бродить публіка, // кревного відцурена родства. // А земля ця... недолюблена, загублена, — // Хто обстоїть честь їйі права?!» Тому в його поезії останніх років така багато оголеної правди, гостроти і крику душі Поета, хоча й мав «дуже українську лагідну вдачу», за спостереженням В.Радчука.

Серце його зупинилося 24 серпня, у день Незалежності України. Тоді ж у соцмережах з'явився його привітальний пост (із вірша «Солодка земля»), який став і останнім словом-заповітом: «Люби, шануй, піднось до зір // її пісні і мову. // Нема солодшої, повір, // за неї, пречудову». Це було сказано дуже щиро, з любов'ю і вірою.

 

Раїса МОВЧАН

 

(*стаття «Подорожній «бранець птахів» над криницею в степу…» Р.Мовчан про поета, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка В.Коломійця вперше була опублікована в газеті «Літературна Україна» 5 жовтня 2017 року).

 

х х х

                                     Володимир Коломієць

 

УКРАЇНО МОЯ

 

Україно моя, Україно, ‑

шум гаїв, переливи гудків,

ніжна пісня і мова перлинна ‑

ніби сльози кохання палкі...

Відчуваю тебе, відчуваю

І в легенді, і в пахощі нив…

Ой ти гаю, мій гаю-розмаю,

ти навіки мене полонив.

Припаду до зеленого схилу,

пригорну щирий шовк-ковилу, ‑

як люблю я цю землю милу,

так безмежно люблю!..

Я побачу її спозаранку,

Бо чував, як за давніх років

тут терзали дівчат-полонянок

і ловили сліпих кобзарів.

Ще з часів вікопомної Січі,

міцно скроплена русим плачем,

вміла ворогу глянути в вічі

і на меч відповісти мечем.

Ти ‑ гартована

в битвах жорстоких,

ти ‑ втолочена кров'ю

й кістьми,

знов народиш дітей яснооких,

щоб гордитись

своїми дітьми.

З солов'ями щебече ліщина,

ясен-день понад

світом встає...

Хто терзає тебе, Україно,

той розстрілює серце моє!

І не скоро замкнусь я,

не скоро...

Та хотів би, як стліну вже

в прах,

щоби небо твоє яснозоре

заіскрилось — мов клятва —

в очах!

 

Січень, 1958 р.