Спочатку спогад. Наприкінці липня 1986 року я заїхав у Львів, пройшло лише два роки, як закінчив університет, і мав потребу бувати в Львові у кожний свій приїзд з Криму додому. Коли йшов попри палац Потоцьких, це була година четверта, побачив, що там кіношники щось роблять, зайшов, й очам не повірив – Іван Миколайчук і Олександр Демяненко разом. Йшли зйомки епізоду до фільму «На лезі шаблі». Я стояв метрів два від акторів. Вразив Миколайчук – худий-худющий. А коли закінчилась зйомка, Миколайчук так галантно поцілював руку якійсь жінці, чи то оператору, чи то помічнику режисера. Я ще постояв хвилин десять, послухав розмову Миколайчука: говорив якось притишено, дуже делікатно. Мені навіть видалася його манера розмови манірною. Я не знав, що Миколайчув важко хворий, що це його остання роль в ідеологічній картині (фільм я наступного року подивився), і що на початку серпня 1987-го його не стане. Мені дивно, що ні в 1986-му, ні в 1987-му я нічого не зафіксував у своєму щоденнику про Миколайчука. Бо 3 серпня 1987-го, коли помер Миколайчук, я знову був у Львові, зустрічався з Іваном Денисюком. Значить, були якісь инчі пріоритети, яких нині не пригадую, а образ Миколайчука стоїть мені перед очима як живий.

Те, що Мирослав Лазарук зважився написати роман у новелах про Івана Миколайчука, - вже добре. Тим більше, що Лазарук з 1991 року їздив у Чорторию (бо я там побував з дружиною лише минулого липня, дякуючи Василеві Гостюку, й говорив з Михайлом Грицюком, небожем Івана Миколайчука), знав його маму Катерину, найстаршу сестру Фрозину, застав ще живою сестру Марію, спілкувався з братом Юрком, сестрою Іванною та її чоловіком Василем Матіосом, що декілька років тому трагічно загинув, і не раз говорив з Марією Миколайчук, дружиною Івана. Словом, спілкувався з Івановими рідними, що цілком давало йому можливість витворити „чорторийські марева-видіння“ цілком реалістично і зримо.

Відразу скажу, що враження від книжки у мене суперечливі. З одного боку  -  є розуміння того, що, нарешті, хтось-таки написав про Івана Миколайчука художньо-біографічну книжку. Українській літературі не щастить на цей жанр, хоча й маємо у ній незлі зразки: Гната Хоткевича і Степана Васильченка про малого Тараса; Василя Шевчука – в цілому якісний двотомник про Шевченка; та ж Оксана Іваненко з романами про Шевченка і Марка Вовчка, Петро Колісник про Франка, Раїса Іванченко про Драгоманова, Микола Олійник про Лесю Українку (за ідеологічний антураж, який багато попсував ці книжки, а окремі звів до макулатурного доважку, - зараз не казатиму). Після 1991 року в цьому художньо-біографічному жанрі себе найяскравіше проявили Михайло Слабошпицький і Роман Горак. І хоча їхні книжки мають свої недоліки, а то й технічні недогляди, - вони залишаються, сливе класичними на українських теренах. Хоча більше мені подобаються літературознавчі розвідки Євгена Нахліка про Пантелеймона Куліша і Ярослави Мельник про останні роки життя Івана Франка. Виклад матеріалу, і його інтерпретація у цих дослідників сливе досконалі. І, як такі, могли би скласти основу добротного біографічного роману.

Мирослав Лазарук пішов инчим шляхом. Він виклав 17 новел, в яких розказано про народження, життя і смерть Миколайчука. Починається розповідь з новели про вічного Жида-Чорнобога, який пильнує і ловить у свої тенета людські душі. І це заповідалося на домінування містичного контексту, роману-легенди, роману притчі (щось давно колись в цьому жанрі зробив, і незле зробив Роман Федорів зі своїм «Жбаном вина»). Але цей образ до кінця автором не був осмислений, а тому він видається хаотичним і, моментами, недоречним.

Окрім того, кожна новела – і це не авторський задум, а наслідок композиційної розгублености, - це різножанровий колаж: журналістський репортаж, інтерв’ю, розмова, спогад, листи, етнографічний нарис, вірш, елементи журналістського дослідження, посилання на джерела, авторські відступи – різнотематичні і різношерстні в своїй основі. Якось схематично окреслені фільми Миколайчука, не визначені орієнтири. Тут мало характерів, психологічних конфліктів. Навіть сама біографія, - а Миколайчук – актор з біографією, - моментами баналізується до чорторийської плітки.

Я вже сказав, чому так вийшло. Композиційно і стратегічно-світоглядно цей роман не був до кінця продуманий. Тому він залишився на рівні матеріялу і моментами непоганих епізодів, чи як Палинський у своїй рецензії на цю книжку, називає їх «художніми дискурсами-фрагментами», «дискретно-асоціативною оповіддю» (https://nspu.com.ua/retsenziji/interpretacii-v-inter-ieri-ta-ekster-ieri-impresijno-literaturne/).

Так само є запитання до мови роману. Попри буковинсько-гуцульський діалект, маємо вкраплення авторських жаргонізмів, що подаються як історична лексика. Тобто, моментами є залюблення в якій словечка, що самому авторові видаються дуже оригінальними (напр., декілька разів використане слово «аслабадителі»).

До недоліків я також зараховую «густоту тексту» при мінімальному світоглядному його наповненні. Такі книжки повинні писатися доступною мовою. А тут знову причина у недовизріванні форми розповіді.

Словом, не думав я писати надто гостро, бо книжка вже вийшла, і вийшла  в дуже якісному художньому оформленні Івана Остафійчука. Але хай буде так. Зрештою, це один із можливих поглядів на книжку, і комусь із читачів вона може направду бути відкривавчою. Але я би хотів, щоби художньо-біографічні книжки про такі постаті української культури, як Іван Миколайчук, були не прохідними, а такими ж яскравими, як життя цих людей.

У своєму спогаді про Івана Миколайчука Сергій Параджанов дає йому таку характеристику: «Весь, як дзвіночок, Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, до якого тягнулися всі». Ця характеристика могли стати композиційно-світоглядною основою книжки, а не той розмитий і непереконливий образ Вічного Жида. Вже ліпше було подати той фрагмент з життя Івана, чи не з розповіді Романа Балаяна, як підпилий Миколайчук в ресторації Чернівців чи Києва звернувся до застільників зі словами: «Жиди, я ваш Бог!». Це би додало бодай стилістичної інтриги. Але про це будемо говорити инчим разом, і з инчого приводу.

Автор: Євген Баран

Джерело: Буквоїд