Книга есеїв «Слово свого роду» відомої в Україні і за її межами письменниці і перекладачки Євгенії Кононенко, відображає не лише сучасний стан суспільної моралі, а розвінчує міфи «щасливого дитинства» за радянської доби. «Видавництво Анетти Антоненко», що випустило нинішнього року збірку творів талановитої есеїстки, наважилось також висунути її творчий доробок на здобуття найвищої державної нагороди у гуманітарній сфері. У поданні, написаного редакторами видавництва, зазначається, що книга «Слово свого роду» Євгенії Кононенко є гостросоціальною есеїстикою з високим рівнем саморефлексії і літературної супервізії, не кажучи про глибокий психологічний аналіз стосунків між людьми, пов’язаних родинними стосунками

 

‑ Книгу есеїв «Слово свого роду», що претендує на відзначення Національною премією 2020 року, літературними критиками кваліфікується як автобіографічна проза. Що Вас як літератора змусило взятися за дослідження сімейних стосунків між членами родини – прихована психологічна несумісність у сім’ї, завдані образи старшими у дитячому віці, штучне стримування юнацьких поривань чи щось більше, що криється в самій психології людини, яку у процесі виховання намагаються загнати у своєрідне «Прокрустове ложе»?

 

‑ Я б сама кваліфікувала власну книгу не як автобіографічну прозу, а як автобіографічну есеїстику, бо це в першу чергу рефлексії з приводу можливості автобіографії як такої. Щодо родинних образ і в дитячому, і в підлітковому, і в дорослому віці, так все це було, і образи були такі дошкульні, що вбивали безсумнівний позитив, який ішов від родини. Але на сьогодні для мене все це в минулому. Я легко можу говорити про всі свої страждання, про свої духовні поразки тих часів. Але люди, яких я знаю давно, мали приблизно такі самі «родові травми», про які розповідають у приватних розмовах, одначе, публічно вважають за потрібне говорити про свою родину як про святе сімейство. У світі вирує дуже багато брехні. Я зараз не про свідому брехню заради грошей або іншої користі. Я про брехню несвідому, яку підживлюють люди, які хочуть бути обманутими. Люди люблять спрощені ситуації, яким легко дати моральну оцінку. А насправді більшість житейських (як і політичних!) ситуацій є складними або надскладними, і дати їм моральну оцінку, яка б влаштувала усіх, дуже важко, а то й неможливо. Я – за те, щоб мистецтво передавало всю складність буття, і тому ніколи не буду ідеологічною письменницею, бо будь-яка ідеологія передбачає спрощення.

 

‑ У Ваших окремих есеях порушується тема міжетнічних стосунків, національної самоідентифікації, використання у побуті рідної материнської мови. І перше, і друге, і третє в устах героїні одного з Ваших творів протиставляється чужій культурі, що штучно нав’язувалася впродовж століть. Як Ви гадаєте, чому російська мова, як дієвий інструмент у медійному просторі держави, і досі завдає суттєвої шкоди в освіті, телебаченні, кінематографі, не кажучи про вітчизняний сегмент Інтернету?

 

‑ Оскільки я є письменницею та есеїсткою, а не публіцисткою, то йду від приватного досвіду людини, від того, як колективне переломлюється в індивідуальному. За самоідентифікацією я є українською письменницею, і так сталося тому, що на якомусь етапі мені стало комфортно в українській культурі. Є таке стійке словосполучення: свідомі українці. Але ж насправді надійною опорою української держави є ті, в кого українська культура як великий позитив присутня в НЕСВІДОМОМУ! Я не уявляю, щоб мені все це не подобалось, а я б ґвалтувала себе на український манер, бо така зараз панівна ідеологія. Мені не подобалась радянська ідеологія, то я займалася далеким від ідеології програмуванням, хіба що без примусу читала українську дожовтневу класику. Я за СРСР взагалі не була налаштована на хвилю літературної творчості, Я так і не пізнала, що таке радянська цензура – і радянські літературні гонорари. Почала писати лише в Перебудову… Сьогодні потужна багатопланова російська пропаганда не вплине на мою українську ідентичність. Таких, як я, багато, але то не всі громадяни України. В багатьох у несвідомому переважає Росія. І з цим вже важко Україні. Ви праві, попри українсько-російську війну, триває впровадження Росії як позитиву в несвідоме українців. Боротися з Росією справді дуже важко. Будь-якій національній культурі важко боротися з імперською. З багатьох причин. Наприклад, бути частиною імперії, яка експортує свою культуру на весь світ, подобається обивателям, які тим самим ніби долучаються до світової слави імперських зірок. В країнах Європи обивателі хоча й спілкуються своїми національними мовами, але всі споживають лише американську масову культуру, ефектну і динамічну. Дуже популярну і в нас. Але національна культура все одно має шукати способів бути затребуваною у власній державі. Хоча у світовому масштабі американська масова культура легко побиває російську, але українській культурі наразі шкодить саме російська, яка в’їлася всюди: воїни АТО нерідко розповідають про свій досвід – російською…   

 

‑ Розмірковуючи про майбутнє українського суспільства, Ви намагаєтесь означити роль і місце сучасної жінки в сімейних стосунках, бізнесі, волонтерстві, політиці, а якщо ширше, у щоденному побуті. Фемінізм, культивований Вами на сторінках книги «Слово свого роду», цьому сприяє, чи, навпаки, створює певну ілюзію рівності прав між чоловіком і жінкою в українському соціумі?

 

‑ Я не культивую фемінізм, я розмірковую щодо цього багатозначного поняття. У своїй книзі я даю авторське визначення фемінізму. На рівні індивідуальному феміністка – то жінка, для якої професійна реалізація є основою життя. Сьогоднішнє суспільство надає жінкам можливість не лише працювати, а й шукати себе у професії. Бо ж коли не було жіночих робочих місць, фемінізм як суспільний рух був неможливий. Жінкам нічого не лишалося, як хитрувати, самостверджуватися за рахунок вміння маніпулювати чоловіками. Ці практики і сьогодні не зникли, але багато жінок вже не можуть бути щасливими з чоловіками, які в той чи інший спосіб блокуватимуть їхню можливість працювати в культурі. Щедре утримання в обмін на слухняність для багатьох жінок не є привабливим. Хоча й водночас є багато жінок і дівчат, які зорієнтовані на те, щоб не заробляти власні гроші, а в тій чи іншій формі тягти гроші з чоловіків. Але й існує чимало чоловіків, які так само шукають способів не працювати… Жінки, які продуктивно займаються улюбленою працею, аж ніяк не створюють проблеми для України, а навпаки, є одним із чинників розв’язання наших незліченних проблем.

 

‑ Образ Перелесника, запозичений Вами з драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, певним чином контрастує з Музою, про яку колись дотепно висловився в одній із пісень Володимир Висоцький. Це означає, що навіть натхнення у чоловіка і жінки може бути різним?

 

‑ Ось бачите, і у Вас Росія у несвідомому, не можете без російських цитат! В нас усіх в індивідуальній пам’яті вибухова суміш українських і російських сутностей, які конфліктують між собою. Анна Ахматова писала: «Ах, какая же это обуза, а еще и зовется: муза». А наша Леся Українка, на відміну від славетної росіянки, запропонувала цікавішу метафору жіночої творчості: не музу-«обузу», а Перелесника (не так з «Лісової пісні», як з поезії «Як я люблю оці години праці»). Бо що таке творчість, як не кохання з демонічною особою протилежної статі? Моя особиста метафорика саме така. Цим я не віддаляю чоловічу творчість від жіночої, а навпаки зближую їх, порівнюючи за силою переживання творчий акт митця будь-якої статі з любовним побаченням: творчий чоловік кохається з Музою, творча жінка – з Перелесником.

 

‑ Ви є авторкою близько чотирьох десятків книжок, оригінальних і перекладних. Зокрема, Вами перекладено з французької твори лауреатів Нобелівської й інших престижних на Заході премій. В есеї «Перекладачі та автори, тексти та conтексти» Ви ніби привідкриваєте перед читачем деякі секрети з Вашої лінгвістичної лабораторії. Які небезпеки, спираючись на  Ваш багатолітній досвід, чатують на перекладача-початківця? Адже прецеденти вже були, зокрема у письменників з відомими іменами, яких спіткала творча невдача.

 

‑ З одного боку переклад – то свідоміший акт, ніж написання оригінального твору. Але перекладачеві має подобатися текст, який перекладається. І перекладач має бути певним: цей іноземний текст варто відтворювати нашою мовою. Іноді потрібно відмовитися від замовлення, навіть якщо й потрібні гроші… В історії усіх літератур є випадки, коли добрі поети виконали неадекватні переклади віршів іноземних авторів. За кожною такою невдачею стоять різні причини: недостатнє знання – не так мови, як реалій, бажання змінити меседж твору заради сучасних потреб, невміння одягти чужу думку у свої шати… Перекладач прози іноді боїться відступити від букви оригіналу, хоче скрупульозно зберегти всі смисли, а в результаті виходить кострубатий текст.  

 

‑ Чому у психології жінки, як майбутньої матері і берегині сімейного вогнища, свідомо чи підсвідомо, питання сексу займає одне з провідних місць, на відміну від чоловіка, який з меншою відповідальністю ставився до можливих наслідків? Водночас в есеї «Розмова в потязі» Ви як автор доводите протилежне. Це особливий виняток із загальних правил чи провокативний авторський задум?

 

‑ Мені (як і будь-якій жінці мого віку) багато відомо про життя моїх приватних знайомих і колег. Те, як ці люди виглядають для непосвячених – то верхівка айсберга, а підводна частина величезна, і не завжди можна передбачити, куди той айсберг попливе, що зачепить, де почне танути. Все моє життя – це буреломне спростування того, на що мене орієнтували мати, бабуся і вчительки в радянській школі. Особливо, в царині в інтимних стосунків… А щодо накидання самій лише жінці ролі, як Ви кажете, «берегині», то так вийде дуже нечесний союз. Якщо чоловік і жінки поєдналися, то вони мають разом берегти свій дім, своїх дітей, свої фінанси, весь свій спільний простір, найважливішими вимірами якого є творча реалізація ОБОХ.

 

Тарас ГОЛОВКО