Це Дмитро Павличко. Поет, у якого «душа болить і сльозою затягнуті зірниці». Дивовижної творчої енергії митець, який майже вісім десятиліть невтомно котить камінь національного обов’язку на говерлю української долі. Що рухає цим мужем, який так вулканічно пульсує словом і ділом, натхненно палає «у вогні досмертних правд?» Те, що й рухало його натхненника і вчителя у літературі Івана Франка: «почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу».

 

Звідси його закличний, непокірний дух, його нестерпний біль і його пекельний гнів, звідси його сповідальні одкровення та пророчі прозирання.

 

Звідси й творчі перевтілення у формі винятково суб’єктивних ліричних сповідей, молитовних монологів, віршів-сповідей, віршів-символів, поем-історичних візій і застережень, гнівних публіцистичних інвектив, риторичних імперативів…

 

Звідси й Павличкова несхитна віра «в часи майбутні, благовісні» – в постання українського народу як державотворця, в загальнонаціональне єднання заради будівництва вільної, незалежної України.

 

Дмитро Павличко рано усвідомив свою патріотичну і духовну місію, визрілу в його свідомості, в його душі та освячену стражденною любов’ю до рідного краю і його народу, зболеного тривогою за рідну мову і рідну Україну.

 

«Патріотичний вишкіл я пройшов у коломийській гімназії і в сотні Спартана. Для мене не було місця в радянському суспільстві, – розповідав у 2009 році Дмитро Павличко. – Мені треба було вибирати: або – назад у сотню (та вже сотні не було!), або – в тюрму, або – в письменники з похиленим лицем» .

 

Що ж, не раз йому доводилося нахиляти з вимушеною покорою голову перед комуністичною владою, час од часу ставати сам собі на горло, йти на морально болісні компроміси, одягати на себе немилосердно важку тогу політичної мімікрії – і все це заради того, щоб мати легальну можливість говорити правду в очі компартійним владцям і своєму народові, розвінчувати русифікаторів і піднімати, як це робив його друг і вчитель Максим Рильський, з «урвищ Україну».

 

Франкове

Вірю в силу духа

І в день воскресний

твойого повстання

 

зобов’язувало Дмитра Павличка щочасно з такою ж, як у творця «Мойсея» пристрастю і гарячим темпераментом, просвітлювати словом байдужих, пригнічених зневірою, ідейно роззброєних земляків своїх та запалювати їх вірою в світлу будущину свого краю.

 

Заклик свого духовного наставника «Нам пора для України жить» став для Павличка визначальним ідейним орієнтиром у літературній творчості та громадсько-політичній діяльності.

 

Тому поет вважав і вважає своїм національним обов’язком говорити перед «маєстатом Івана Франка, нашого вчителя, перед Духом нашої державності і нашої боротьби за справедливий демократичний люд» тільки правду. Таку обітницю висловив Павличко на відкритті пам’ятника у селі Малий Ключів 21 вересня 2003 року. Тоді поет назвав Івана Франка «нашим всевидющим оком у будущину», бо завжди поділяв його віру в неминуче постання незалежної України:

 

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольнім колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

 

В ім’я здійснення цієї високої надії і віри Івана Франка, «духовна енергія якого невичерпна так само, як тепло і світло космічного світила», з гідним подиву і захоплення працював і нині так одержимо працює полум’яний поет, перекладач, літературознавець, критик, політичний і державний діяч.

 

«Я народився, щоб іти за ним», – зізнався в одному із сонетів Павличко. Іти за своїм Учителем, за тим, кого він возвеличив уславленням у циклі сонетів про Івана Франка. Сонети свого учителя він, аспірант Львівського університету, видав у 1955 році зі своєю вступною статтею.

 

І ось напередодні свого 90-ліття, а саме в липні цього року, Дмитро Павличко «вибухає» поемою «Учитель», спонукую до написання якої стало біблійне оповідання його Вчителя Івана Франка «Сотворення світу».

 

Як зазначає у короткому вступному слові автор поеми, «слова Івана Франка про те, що «властивим творцем християнської релігії був Павло», надихнули мене на написання поеми «Учитель». І хоча далі поет стверджує, що його метою було «показати Ісуса Христа як геніальну людину, котра наважилась визнати себе сином Всевишнього і сином усього людства, і таким чином зміцнила віру мислячих людей в перемогу над пеклом на Землі», не образ Христа є єдиноголовним збудником морально-філософського осмислення поетом набуття віри як духовної сили, наповненої божественної енергії. Це передусім образ апостола Павла, що був «єврей, але за вихованням грек», який переживає драматичну еволюцію своїх переконань: від рішучого несприйняття Ісуса Христа до усвідомлення його божественної місії дати людству віру й надію і цією світлодайною вірою об’єднати людство.

 

У цій новонабутій вірі апостол Павло непохитний. Він увірував, що «Ісус – то правда й перемога//Всієї людськості», і місія Христа, як і його тепер учня, апостола Павла, «щоб смерть перемогти,//Народи возз’єднать, незгодами роздерті».

 

Автор поеми «Учитель» у споминальній уяві («В Єрусалимі йду дорогою Христа…») слідує за апостолом Павлом, радісно переживаючи власне прозріння і усвідомлення неминучого, як Рим після Ісуса Христа, згасання новітнього Псевдориму – імперської Москви.

 

Не зміг, не зумів відповісти поетові Ісус Христос, не пізнав він, чому єство Боже «народом на землі несправедливо служить//Одних вивищує, а інших віддає//В раби на знищення…», і тоді поет іде «до українського Учителя й Мойсея» – до Івана Франка, який сказав своєму учневі:

 

Ніхто наш віруючий люд

Не визволить з ярма, якщо він сам не встане,

І сам не розірве в кривавій боротьбі

Наковані йому в тих же церквах кайдани!

 

Звернення Дмитра Павличка в цій полемічній, наповненій вірою в «світлоносну силу Божу» (Михайло Слабошпицький) поемі «Учитель» до свого духовного Учителя Івана Франка спонукає до згадки його поетичної збірки «Задивлений в будущину», яка з’явилася друком у 1986 році, повністю присвячена Каменяреві як духовному провідникові рідного народу, цьому «нескореному титанові», який «рівняє людству путь». Цю величну і водночас жертовну місію Франкову важкою каменярською працею розбивати скелю зневіри і покори приглумленого народного духу та пригаслої віри в світлий день свободи і незалежності Дмитро Павличко приміряв і до себе, до свого громадянського обов’язку. Те, що було визначальним у житті й творчості, в самій долі Івана Франка, стало для Павличка орієнтиром у його духовному подвижництві в ім’я національного відродження українського народу.

 

Свою поетичну збірку «Задивлений в будущину» Павличко завершує віршем «Да святиться навіки», виповідаючи значимі для пізнання й усвідомлення кожним і собою Франкової національної одержимості і відповідальності за гідне звершення свого покликання, своєї місії духовного провідника народу.

 

Да святиться навіки працелюбність Франкова,

Невсипуща тружденність Каменярського слова,

Спрагота громадянства, співчутливості рана,

Завзятущість мужицька, ненатомність титана,

Щоб ми спокій забули, боязливі й ледащі,

Щоб нас жерло сумління, як шипшинові хащі,

Щоб шукали ми в праці лікування од смерті,

Щоб спечалені душі, ворожбою роздерті,

Ми єднали натхненням, прокипілим до споду,

Як землею Вітчизни, як найменням народу.

 

Андрій Малишко у передмові до книги Дмитра Павличка – «поета щедрого і своєрідного обдарування» – «Хліб і стяг» (1968 р.) відзначив у циклах віршів про Каменяра «своє особливе і особисте забарвлення, якесь тонке, органічне і, я б сказав, автобіографічне карбування». Знаний поет наголосив на визначальній струні творчості молодого поета, на «найінтимнішій мелодії його життєвого покликання – любов до рідної землі, з її хлібом і сіллю, до людей, печалями і радостями, пошана до материнської пісні і мови…» Любов до України, яка породжує щемний біль за її гірку долю.

 

Ген коли, в далекому 1955 році, молодий поет признався:

 

У дитячому серці жила Україна…

 

Жила і рідна мова, якої він не зрікався ніколи, як і материнських веселих і журливих пісень, із ранніх пір утверджувалась висока відповідальність за рідне слово.

 

О рідне слово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий нетяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам’я.

 

…Незабутній пленум правління Спілки письменників України в червні 1987 р. Дмитро Павличко виголошує доповідь «Якщо мова перестає звучати». Прикриваючись ідеологічним щитом інтернаціоналізму і дружби народів, доповідач розгортає, наводячи відповідні офіційні цифри, жахливу картину навальної русифікації України, що її здійснювала компартійна влада. Годилося б нагадати, бодай для того, щоб чіткіше увиразнити, з якими неймовірними труднощами вже в незалежній Україні утверджувалася українська мова, який жахливий спадок залишився нам від комуністичної деспотії в царині мови, освіти, культури. Доповідач наголошував: українських шкіл у головних містах республіки було лише 16%, тоді як російських – 84%, а це свідчило про те, що більшість українських дітей в обласних центрах і в Києві на той час навчалася в школах з російською мовою.

 

Павличко цими статистичними даними, а саме: у Донецьку – жодної української школи, у тодішньому Ворошиловграді, нині – Луганську українських шкіл немає, у Запоріжжі – 1 українська школа, у Сімферополі – жодної української школи, наголосив на катастрофічному становищі в Україні мови титульної нації і запропонував: «Українській мові потрібен конституційний захист» та, цитуючи Леніна, «найсуворіші правила відносно вживання» української мови.

 

Як згодом пояснював Павличко, «боронячи рідну мову, я хапався, як утопаючий за бритву, за тексти Леніна», «антирусифікаційні цитати з Леніна були козирною картою в небезпечній грі», «сподіваючись бодай на короткий час відбити хвилю русифікації, що затоплювала нашу землю, обертала в болото пам’ять і душу українського народу».

 

Дмитро Павличко в ті часи («…Я жив у жорстокі й складні часи»), в тій тоталітарній країні СРСР, в тій тюрмі, котра була обнесена з усіх боків колючими дротами, а народи якої були пригнічені деспотичною владою, перебували в духовній неволі, в рабській покорі, був одним із чільних виразників національних волінь і сподівань свого уярмленого народу.

 

Він завжди знав, слідуючи за Іваном Франком, «як много важить слово», мучився, страждав, болісно переживаючи і свої компроміси, і помилки керманичів нової України, і намагався повсякчасно «творити добро не лише словом писаним, але й словом мовленим». Усвідомлював, яку значиму, першорядну функцію має відіграти українська мова в консолідації українського суспільства, тому питання державного статусу української мови для нього було чи не найголовнішим.

 

Здавалося б, засновнику і першому голові Товариства української мови ім. Т.Шевченка, активному борцеві за надання українській мові статусу державної мови в УРСР, одному з авторів Акта проголошення незалежності України сьогодні можна було б торжествувати: нещодавно Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Та ні, вже «свої», реваншисти путінського «закрою» вимагають ревізії цього закону, вже місцеві апологети «русского мира», ці, за визначенням Павличка, «двоязикі змії» вмощуються в депутатських кріслах, готуючись реалізувати підступну формулу, яку Павличко назвав у збірці «Гранослов», яка з’явилася друком у гнітючі роки брежнєвсько-сусловського притлумлення паростків вольнодумства, лицемірства і маскування, «петлею шовкових теорій».

 

Тоді компартійно впроваджувалася політика злиття всіх націй, створення «нової історичної єдності – радянського народу», який, звісно, обере для міжнаціонального спілкування російську мову.

Саме в ці темні часи, а саме в 1968 році, Дмитро Павличко відповість:

 

На мову мою

вже сукали колючі дроти,

Будували

каземати і крематорій…

А сьогодні

ласкаво

закидаєш ти

На неї

петлю шовкових теорій.

Мовляв,

нам зливатися, браття, пора!

Чим, –

питаю, –

водою чи кров’ю?

 

Поет передбачав, до чого призведе політика офіційної російсько-української двомовності. До російської одномовності та маргіналізації української мови. Тому не втомлювався пробуджувати почуття національної самосвідомості й національної гідності українців, гнівно осуджувати тих «безпам’ятних і бездуховних» малоросів, які до сих пір «ув’язнені» в моральних темницях страху, зневіри і рабської покори. Бо, стверджує поет, Москва в своєму шовіністичному шалі і нині «встромляє в серце нам двомовності кинжал», тому його гірко печалить те, що серед нас, українців, є так багато хахлів-прихвоснів московських колонізаторів», яких, із гіркотою визнає автор збірки «Мова» (2019 р.), віршами не переконаєш. Тому поет зібрав понад сімдесят віршів про мову і адресує їх передусім учнівській та студентській молоді зі сподіванням допомогти їм «усвідомити, що рідна мова є для неї найвищою цінністю й невід’ємною ознакою національної гідності».

 

З гіркою іронією та нещадним сарказмом висміює і таврує поет малоросів, «що плюють на власний рід», цих московських блазнів, холуїв, дотепно перефразовуючи Павла Тичину:

 

«Всіх хахлів до ‘дної ями

Холуїв за холуями

Будем, будем бить!»

 

Павличко пригадував свою ранню молодість, коли «готовий був померти не за синьо-жовтий прапор, не за Володимирів тризуб, а за те, щоб українська мова стала державною в Україні».

 

Саме гірким уболіванням за долю рідної мови, за будуччину «гартованої нагайкою тугою» своїми і чужими «слугами» тисячолітньої нації покликані поетичні звернення у формі листів до нинішнього президента України.

 

Пане Зеленський, українська мова,

Всіх мов слов’янських родичка й основа,

В народах визнана, – ясна печаль,

Пісенна всього людства пектораль.

 

Як моральний авторитет нації, Дмитро Павличко вважає своїм громадянським обов’язком застерегти президента своєї держави, його «слуг народу» від мовно-світоглядного відступництва та прихилення заради сумнівного миру до облудних пропозицій «Путіна-царя». Інакше «від іскри може спалахнуть // Каміння, де живе нещадна лють».

 

І як тут не згадати 1958 рік, появу збірки поезій Павличка «Правда кличе!», яка збурила суспільну атмосферу своїм пристрасним громадянським осудженням жахіть і лицемірства сталінської доби тотального страху, репресій і напівправд, діянь самого «вождя всіх народів», ідеологічного диктату і фарисейства, бюрократизму. І хоча вісімнадцятитисячний тираж цієї книжки був знищений, проте Павличкова правда покликала до духовно-інтелектуального визрівання потужну плеяду поетів-шістдесятників. І тоді поет застерігав від ілюзорного втішання тим, що «здох тиран», бо витворена новітнім інквізитором імперія жорстоких і страшних часів не вмерла зі смертю тирана. І зараз, і чи не кожнорічно, за будь-якого президентського владарювання в незалежній Україні Павличко озвучує то поетичним словом, то публіцистичним зверненням, то особистим чи колективним листом свої тривожні перестороги владі, яка свідомо чи мимоволі втрачає національні орієнтири в обстоюванні суверенності держави та прямуванні до Європейського Союзу і НАТО.

 

Для Павличка-поета, Павличка-публіциста, Павличка-політика і державного діяча провідним імперативом є національний імператив, котрий виявляє його національну картину світу, свідомість, його національно-державницьку позицію. Він усвідомив ще на першопочатках своєї творчої діяльності, що зобов’язаний думати і дбати про духовне визрівання української людини завдяки пробудженню національної свідомості та формуванню консолідованої, зарядженої українською національною ідеєю нації.

 

Не випадково видрукована в 2004 році збірка статтей, виступів, інтерв’ю, документів була ним оглавлена «Українська національна ідея». Бо вся його громадсько-політична діяльність, публіцистична творчість та гостроінвективна, полемічно заряджена поезія була спрямована на запровадження української мови в усі сфери народного життя, творення нації, відродження історичної правди про Україну, на об’єднання патріотичних сил, які повинні в ім’я України створити єдину, потужну партію. І нині Дмитро Павличко солідаризується з тими, хто, як його земляк, професор Степан Вовканич, вимагає від влади реалізації української національної ідеї, а саме, «виконати три основоположні, взаємопов’язані функції духовного відродження: консолідацію народу, його ідентифікацію та інтеграцію в цивілізований світ».

 

Для Павличка українська національна ідея «це – життєва мобілізаційна мотивація для творчих вчинків уже звільненого народу в ім’я збереження й ненастанного вдосконалення своєї держави» . І для самого поета українська національна ідея – головний мотиваційний і мобілізуючий стимул його творчості, його життя.

 

Вже в перших поетичних збірках «Любов і ненависть», «Моя земля», «Правда кличе!», «Гранослов» виразно висвітлюється оце характерне для бунтівливого, емоційно вразливого «гуцула з Карпатських гір» образне викрешування внаслідок полемічного зудару правди і кривди, любові й ненависті, добра і зла істин, які наче випорскуючі з-під топірця опришка іскри пронизують темінь тоталітарної ночі. Образи-символи його поетичного самовираження виростають переважно на системі антитез, унаслідок чого народжуються своєрідні афористичні «оклики» – метафоричні узагальнення думки.

 

Саме на протиставленні, на ідейно-смисловому зіткненні цих моральних категорій, а також на взаємодії високих морально-етичних принципів та реалій драматичної дійсності «будуються» Павличкові поетичні монологи і діалоги. Часто поет викликає із глибин національної історії – часів Княжої доби, козацьких змагань, національно-визвольної боротьби періоду УНР та ОУН-УПА для діалогу з сучасником знакові постаті. Так, в книзі віршів «Омела» (2017) «виходять» із історичної давнини на розмову із сьогоднішнім днем Іван Мазепа та Іван Богун, Симон Петлюра і Марко Безручко, Юрій Кондратюк та батько самого поета.

 

Павличко творить своєрідну поліфонію голосів, які висловлюють передусім авторську позицію, з болем і гнівом свідчать перед сучасниками про забуті та непізнані гіркі уроки української історії.

 

Його поезія відзначається особливою емоційною суб’єктивністю, майстерною експлікацією нових тем, проблем, вражень, переживань, осмислень, викликаних тривогою за долю незалежної України, його патріотичною позицією. Спектр художніх пошуків Павличка надзвичайно широкий, його лірика багата жанровими модифікаціями, наповнена і традиційними, і новаторськими образно-зображальними засобами, завдяки яким поет відтворює складну гаму переживань ліричного героя, драматизм психологічних потрясінь.

 

Згадаймо його сонетарій – це витончене за формою і досконале за технікою віршування мистецтво. Як гармонійно він поєднує думку і настрій, як сміливо розширює семантичне поле виражальності, як майстерно стикає в діалогічному герці моральні категорії і як тонко відтворює примхливе збурення емоцій, душевних переживань, настроїв природи… Павличко – талановитий майстер у творенні різних форм ліричних жанрів та способів образного вираження почуттів ліричного героя.

 

У свої поважні літа творча енергія Дмитра Павличка бурхлива, його реагування на буквально щоденний вияв індивідуального і суспільного буття гострі й рішучі, його поетичний голос, голос поета і громадянина пристрасний, потужний і високий. Поет заряджений невтомним бажанням творити і боротися, його прагнення жити діяльно, щоденно спалюючи себе в огні творчості. Як заповідав він собі у сонеті «Бажання».

 

Я хочу жити раз, але в огні,

Що палить душі плісняві й зів’ялі,

І вибуха з плечей крильми мені.

 

Автор: Микола Жулинський,

академік НАН України, лауреат

Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Джерело: «Українська літературна газета»,

вересень 2019 р.