28 вересня патріарху української літератури, Герою України, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитру Павличку виповнилося 90 років!

Члени Комітету, працівники апарату Секретаріату Комітету приєднуються до привітань ювіляру і бажають довгих років життя, міцного здоров’я, творчого натхнення!

Пропонуємо увазі літературно-критичну статтю літературознавця Лариси Мороз про творчий доробок Дмитра Павличка, створений у розпал збройного протистояння на Сході країни.

 

Віра і гнів поета

 

...Україно моя, Україно

Я для Тебе на світі живу

 

Освідчення Україні є виразом стану душі нашого сучасника ‑ видатного поета, перекладача, громадського діяча ‑ лауреата Шевченківської премії, Героя України Дмитра Павличка. То не просто слова, поетична формула. То спосіб життя. Іще шістнадцятирічним у квітні 1945 року Д.Павличко разом зі своїми ровесниками зі Стопчатова (нині це Косівський район Івано-Франківської області) вступив до Української Повстанської Армії (псевдо Дорошенко), служив у рою Сорокатого... Щоб зберегти життя юнаків, у червні 1945 року сотенний Спартан наказав їм вертатися додому: «Здати зброю, марш до школи вчитися, та не забудьте, де ви були...».

 

Великий життєвий шлях пройдено. Жодні, аж до найтяжчих, випробування не знищили його пам'яті, не завадили прагненню й доволі успішним зусиллям «утверджувати національну ідею, з якою я народився», ‑ зазначить посивілий поет. І додасть: «Я постійно сам ламав ту фальшиву лінію поведінки, що її вимагала від мене система тоталітарного невільництва, я ніколи не переставав писати поезії, які поєднані духовно, і тематично з першими моїми віршами...».

Сьогодні нас як націю змушує відроджуватися озброєна ненавистю до України «московська ненасить»: «Іде війна! Кремлівська параноя невичерпна. Йде сім століть війна» (вірш «Війна»). І поет знов бореться ‑ словом, вогнем душі, незламним духом він біля безстрашних вояків:

 

...Я все життя на цій війні вмираю

І воскресаю я на цій війні!

 

Поет усвідомлює й переконує, що не вдасться дійти до перемоги «пристрасним балакунам» (вірш «Ми Крим здали Москві без бою...»).

Творчість Павличка й зокрема пропонована збірка є поетичною частиною історії України – постійних спроб Московії поневолити, загарбати нашу землю (ще від першого поруйнування Києва грабіжниками суздальського князя Андрія Боголюбського, ‑ знов і знов повторюється російська інтервенція, наша історична біда, то на фізичному, то на духовному рівні). Український народ постійно бореться то проти білої імперії, то проти червоної імперії, що були продовженням політики Івана Грозного проти нашої нації, а нині ‑ проти вже визволеної України.

Путін хотів погубити війною Україну, а вона, всупереч усьому, пробудилася, згуртувалася, зламала імперські плани.

Сімсотлітню історію наших не братніх взаємин Павличко метафорично осмислює у творі «Пам'ять». Через усі кривди й несправедливості, завдані нам імперією, через заборони, розстріли, голодомори поет (який має й досвід дипломата) шукає способу жити «...так, щоб ворожда нас не спалила...» і знаходить один, єдино можливий спосіб:

 

Прийдіть і вольній Україні

І нашій пам'яті святій

Вклоніться, як людській святині,

За кожну смерть, за кожен бій...

 

Недолугим спробам протиставляти за різними ознаками Захід і Схід ЄДИНОЇ УКРАЇНИ, поет дає рішучу відсіч уже самими назвами імен та зе­мель у цих віршах. Красномовним ‑ і щирим! ‑ є його звертання «Донбасе мій» (поезія «В Донецьку, де нужда несамовита...» 2011 року):

 

...Донеччино моя, козацький степе,

Не простелись під колесо чуже!

 

Нині розгортається новий історичний етап зміцнення сув'язі часів, єдности люду нашого одвічного ‑ і цей процес стає продуктивним. Саме тому суто світська поезія Павличка «Символ віри» не є протиставленням однойменній церковній молитві. Як не є протиставленням й інші його звертання до Господа та молитви ‑ релігійні, хоч і не канонічні («Молитва за Україну», «Молитва», що завершується рядком «Але не погуби мойого слова!». У книжці «Вірші з Майдану» вирізняється «Молитва» (грудень 2013-го), тобто ще до найжахливішої трагедії ‑ розстрілу «Небесної сотні»:

 

Отче наш, скажи нам, чи не досить

Наших воскресінь і помирань?

Україна на колінах просить:

Перед нами і за нами стань!

 

Єдність, необхідну для здорового організму нашої нації, упродовж віків забезпечувала пісня. Важко з’ясувати, скільки з народних пісень мають літературне походження. І невідомо, скільки з великої кількості пісень, що їх створив Павличко, стануть народними. Одна з них вже такою стала. У 60-80-ті роки її співала вся Україна. Вона і в Японії «поселилася»: у виданому в Токіо підручнику для японців, які вивчають українську мову, наведено дві поезії ‑ «Садок вишневий коло хати» Т.Шевченка і «Два кольори» Д.Павличка.

За всієї символічности, образної багатобарвности його поетичного мислення, Павличко не цурається відверто публіцистичного стилю. Його унікальний талант палахкотить незгасним вогнем любові до України, прагненням обстоювати її державність і суверенність. Неповторність її культури, спорідненість із європейською демократичною традицією.

Повторюванням і мистецьким розвитком відзначених мотивів та символів Дмитро Павличко створює своєрідне магічне коло, що захищає його і всіх нас від примирення з могутнім Голіафом і дає нам у руки пращу з переможним вогнем. До воїна нашого поет звертається:

 

В тобі воскресла січова держава,

Твоя Європа й воля на Дніпрі...