В український прокат вийшов повнометражний документальний фільм «Перша сотня». Це більше, ніж кіно. Про нього можна говорити як про юридичний документ – на великому плані зафіксована історична подія в режимі онлайн: реальні люди, їхня мотивація, прагнення, заради яких вони вийшли на Майдан. Знімальна група фільму була у вирі подій з перших днів, спочатку – у задимленому і закривавленому серці Києва, а потім на фронті.

 

МИ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ СВОЄ ГЛОБАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАРОДЖЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

– Ярославе, офіційна прем’єра фільму «Перша сотня» відбулася ще у березні минулого року, а на широкий екран він вийшов тільки зараз. Чому так вийшло?

 

– Так, офіційна прем’єра була у 2018-му, і наступний рік ми залишили для фестивальних показів. Але оскільки ми довго і дуже ретельно працювали над фільмом, тема війни і Майдану на європейських фестивалях групи «А» зійшла з перших шпальт. Вона там приїлася, набридла. Тому фестивальне життя у нас пройшло не зовсім успішно.

 

Але ми отримали найголовніший приз, заради якого робили фільм – приз глядацьких симпатій на фестивалі «Docudays UA» (Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини – ред.)

 

Власне, спочатку ми ставили для себе завдання поспостерігати, як починає формуватися громадянське суспільство. А коли зібрали «Першу сотню» в єдине ціле, то зрозуміли, що таке кіно просто необхідне нашій країні зараз і, тим більше, буде необхідне наступному поколінню.

 

– Тобто, ви почали знімати буквально з появи першої барикади на Майдані – і всі ці кадри є у фільмі?

 

– 11 грудня 2013-го року я повернувся до Києва з відрядження і почув заклик виходити на Майдан – йде зачистка. Я прийшов на Інститутську і зустрів, напевно, сотні своїх друзів. Це була нескінченно довга ніч. Ніч штурму. Але за цей час ми зуміли сформулювати для себе – яке наше місце у цій події. А наше місце – це вміло знімати і фіксувати усе те, що ми бачимо перед собою.

 

– Ви – це хто саме?

 

– Вийшовши на Майдан, ми хотіли стати ефективною частиною процесу, тому вирішили зібратися в кінооб’єднання «Вавилон’13» і зробити своє глобальне дослідження зародження громадянського суспільства. Конкретно над фільмом працювали я і Юрій Грузінов, перебуваючи всередині цього об’єднання.

 

Адже ідея Майдану не була визначена, люди вийшли захищати своїми тілами своїх дітей. Вони вийшли проти криміналу і стали пліч-о-пліч чинити опір тим, хто намагається зробити їх рабами. Цим було все сказано. На цьому закінчувалася ідея.

 

Там було багато інтелігенції, художників, музикантів, відомих людей, і стоячи проти «Беркута» і «вевешників», очікуючи штурму, ми спілкувалися. Всім було зрозуміло, що потрібен наступний крок. Почало озвучуватися і постійно звучало запитання: Для чого ми тут стоїмо? Куди ми йдемо? Що будемо робити далі?

 

Виявилося, що у кожного є своє бачення ситуації, і траплялося, що люди сперечалися до хрипу в голосі і вже були готові битися один з одним. Але коли відбувався штурм або наступав «Беркут», ці самі люди знову ставали пліч-о-пліч. Це – психологічна механіка Майдану, яку ми спостерігали і були всередині самого процесу.

 

Далі почали збиратися ради сотників Майдану, з’являтися ще якісь організації. Ми вирішили і далі відстежити це – для історії і для розуміння.

 

З цією ідеєю фільму ми і жили наступні кілька років. Перша барикада у підсумку була розібрана, організації, які навколо барикади, теж розійшлися, а ми поїхали за нашими героями на фронт.

 

Власне, у нашого кіно – довга багата історія з пригодами, помилками і пошуками.

 

Як сказав керівник нашого об’єднання Володимир Тихий, «Перша сотня» – це сублімація всього цього пошуку «Вавилон’13» за часів Майдану та війни.

 

СВІТ СТАВ НАСТІЛЬКИ АКТИВНИМ, ЩО ПОСТАНОВОЧНИЙ КІНЕМАТОГРАФ НЕ ДОТЯГУЄ ДО ТАКОЇ ДРАМАТУРГІЇ

 

– Я чула від ваших колег-кінематографістів, що зараз істотно зріс інтерес зрителя до документального кіно. З чим це пов’язано?

 

– Світ навколо нас зараз став настільки активним, і в реальному житті відбувається так багато цікавого, що постановочний кінематограф просто не дотягує до такої драматургії! Важливим фактором також є подієвість і доступність документального кіно.

 

Я сам оператор постановочного кіно, але розумію, що зараз, у вирі подій, для того, щоб зацікавити глядача, треба, щоб це була або великобюджетна голлівудська постановка, або просто вийшов на вулицю – зняв, і у тебе вся драматургія і всі емоції назовні.

 

Оскільки ми все ж таки майстри постановочного кінематографа, то підходили до зйомок об’єктів і портретів дуже мальовничо. І у нас вийшло майже постановочне кіно.

 

У фільмі ми розглядаємо історію особистих відносин людей, в ньому немає жодного інтерв’ю, лише життя у всіх його проявах.

 

Ми не вибудовували сценарій, однак йшли за драматургією життя. А потім спробували скласти конструктор або пазл цієї драматургії життя у форму, яку зрозуміє глядач. Знову ж таки, використовуючи інструментарій кінематографа, монтаж, музику.

 

– Герої вашого фільму бачили пазл, який ви склали? Ви спілкуєтеся з кимось із них?

 

– Так, дивилися. Ми спілкуємося – вони ж частина цієї історії. Контактуємо з ними постійно, хтось з них зараз повернувся в бізнес, хтось продовжує займатися військовими професіями.

 

До себе на екрані вони ставляться не як до себе особисто, а як до екранних образів. Я ж казав, у нас фільм – сублімація подій Майдану, якийсь збірний образ.

 

І назва «Перша сотня» – це не конкретна перша сотня Майдану, яка називалася «Львівська брама». Це – перша сотня або сотня тисяч людей, які взяли відповідальність за державу на свої плечі. Ось, власне, про що фільм. Ми хотіли роздивитися, хто ж ці люди. І у нас все закінчується дуже позитивно.

 

– Що у найближчих планах? Чи ви, я так розумію, постійно перебуваєте у виробничому процесі?

 

– Так, постійно. Зараз триває подача на конкурс Українського культурного фонду, подається дуже багато проектів. А так як кожний учасник подає свій проект з найкращими з фахівців, то виходить, що кращі беруть участь відразу в декількох. А там вже як пощастить! (сміється). На розгляді зараз вісім проектів, в яких я заявлений як оператор.

 

Також ми готуємо серію науково-популярних фільмів про методи маніпуляції, готуємося до літнього табору проекту «Жовтий автобус», є гарні пропозиції щодо постановочних робіт.

 

ДЛЯ ДОКУМЕНТАЛІСТИКИ ТРЕБА МАТИ МІЦНЕ ТЕРПІННЯ, ВІЛЬНИЙ ЧАС І МАТЕРІАЛЬНИЙ ЗАПАС

 

– Ярославе, ви майстер постановочного кіно, але при цьому тривалий час працюєте в документальному, ще і кліпи знімаєте. Де вам комфортніше працюється?

 

– Це складне запитання. Як фахівець, як оператор я володію набором інструментарію, який використовую по-різному в залежності від жанру, в якому працюю. У кліпах я можу використовувати цей набір лише відсотків на 15-20. Я їх знімаю з 1997 року. Легше сказати, кому я не робив кліпи, ніж кому робив. Знімав і для групи «Танок на майдані Конґо», і для «ВІА Гра», а далі понеслося. На сьогодні з останніх – робота з Христиною Соловій, групами «Казка», «ТІК», «Green Grey».

 

Разом з рекламними роликами, у мене вже перевалило за тисячу робіт. Я дуже затребуваний оператор в цій країні. Ще п’ять років тому нас таких було всього двоє-троє. Зараз вже з’явилися хороші класні оператори, ринок наповнився.

 

Найбільше оператор розкривається, коли передає не просто гарне обличчя, а внутрішній стан героя способом операторського мистецтва. Ця робота цікавіше, вона захоплює повністю. Я повністю себе цьому присвячую, і ніби на іншу планету відлітаю. З найбільш відомих моїх великих робіт – фільми «Вій 3D», «Брати, остання сповідь», «Інді», «Orange love».

 

Звичайно, класний постановочний фільм – це завжди яскрава подія у житті. Зробити фільм від початку до кінця і побачити потім його на великих екранах – це здорово, але все дуже залежить від сценарію.

 

Для мене особисто, як для оператора, який володіє інструментарієм проникнення у внутрішній світ героя, важливі усі мотивації, а це вибудовується лише в сценарії.

 

У нас же дуже слабка сценарна школа. Зараз вона теж формується з нових фахівців, які пройшли своїм маршрутом і набралися досвіду. Але так історично склалося, що в Україні завжди була слабка школа сценарної майстерності. Аж до того, я думаю, що це було зроблено спеціально, щоб наша культура знаходилася на низькому рівні.

 

Природно, найцікавіше – це документалістика. Але для цього треба мати міцне терпіння і вільний час. Документальному кіно треба присвятити себе повністю. Відповідно, дуже складно підтримувати фінансовий стан, займаючись лише ним, потрібен ще якийсь запас.

 

В КРИМУ У 2014 РОЦІ Я ПОБАЧИВ МАСОВИЙ ПСИХОЗ

 

– Я помітила, що ви часто оперуєте психологічними термінами, і у мене з’явилося запитання – у вас немає відповідної освіти?

 

– Просто довелося і це вивчити! (сміється). Я за першою професією кораблебудівник – повинен розуміти все від основ. Як теоретичне креслення корабля – де проходить шпангоут, де мідель шпангоут і наскільки судно буде міцним.

 

Коли я опинився в Криму у 2014 році і побачив цей масовий психоз, мені мимоволі довелося, повернувшись, взятися за літературу і погортати, щоб зрозуміти, що сталося. Я почитав історію Лева Гумільова. Він досить жорстко, правдиво і серйозно оцінює історичні події, внаслідок яких сформувалася Російська імперія.

 

Так, він імперець, але він дуже адекватно і зрозуміло пояснює, чому це відбувається: бо імперія так сформувалася, і вона не буде діяти по-іншому, інакше вона нежиттєздатна.

 

Путін чи не Путін там буде – нічого не зміниться, оскільки імперія існує за певними законами.

 

І далі стає зрозуміло – що відбувалося з масовою свідомістю моїх земляків, як це відбувалося, як накопичилася ця потенційна енергія, яку потім підірвали. Це ж просто.

 

Так, я патріот Севастополя, завжди був. Для мене подвиг п’яти моряків-червонофлотців був реальним (легендарний бій, що нібито мав місце 7 листопада 1941 року під Севастополем – ред.), хоча я потихеньку почав розшифровувати, що цей подвиг – не такий вже і подвиг. Але це не руйнувало моєї віри в місто. О’кей, ця пропаганда існує, але є місто і є конкретні люди, які в ньому жили і боролися, і я розумію, що це – їхній подвиг.

 

Але у цьому випадку відбувається психоз на рівні страху, коли у людини відмовляє елементарна логіка перевірити інформацію. Вони вірять пропаганді, відмовляючись перевіряти інформацію, тому що бояться, що їх нібито зазомбують.

 

Та навпаки! Якщо тобі здається, що тебе хтось може зомбувати, візьми перевір інформацію, сформуй власну думку.

 

Тому від психології нікуди не дінешся, треба розбиратися, що сталося з цими людьми і яка зворотна дорога.

 

– Ваш батько – Леонід Пілунський, який, будучи депутатом кримського парламенту, завжди відрізнявся чіткою проукраїнською позицією, був заступником голови фракції «Курултай-Рух». У 2014 році він виступив проти приєднання Криму до Росії, після чого перестав відвідувати засідання парламенту. Зараз він живе у Севастополі, а ви туди нев’їзний. Його не чіпають? Він там у безпеці?

 

– Я, звичайно, хвилююся за нього. Ми спілкуємося, щоразу вмовляю, щоб переїжджав, але він не може залишити свій будинок, тому що заберуть. А він у нього душу вклав, як моряк, побудував собі будинок як капітанський місток. У нього там купа тварин, і на 2,5 сотках – і сад, і фонтан, і басейн. У нього є друзі, він дуже мудра людина і, сподіваюся, в цьому плані він у безпеці. А так, що сказати? Окупація…

 

– Самі не сумуєте за містом свого дитинства?

 

– Ви знаєте, я давно перестав бути ярим фанатом Севастополя. Весь Крим для мене завжди був внутрішнім подвір’ям. Я приїжджав до Армянська – все, я вдома.

 

Але коли я свого часу вперше на яхті пройшовся островами Хорватії і побачив, як, маючи таку саму природу, люди ставляться до своєї землі, я був вражений. Я просто офігів від кількості яхт-клубів і всієї інфраструктури. Які там акуратні містечка! І це країна, в якій 10 років до цього закінчилася війна.

 

А потім мені стало зрозуміло, що такого в Криму за мого життя не буде ніколи. Таким він може стати лише після зміни покоління.

 

Власне, я побачив ту істерію прямо зсередини, близько, крупним планом. Ми спостерігали сцени, які реально говорять про те, що це нездорова психіка.

 

Розкажу приклад, який я спостерігав на поромі: у Севастопольську бухту заходить російський десантний корабель, у нього на щоглі прапори, які позначають, куди він йде, що він робить, куди він стає. Один з них – жовто-синій, тільки там вертикальні смужки. І з дівчиною поруч зі мною відбувається істерика, вона тицяє пальцем і істерично кричить: «Українці, геть із Севастополя!».

 

Її хлопець її заспокоює, каже – дивися, он там російський прапор, це наші. А вона не може зупинитися, її заклинило, у неї істерика.

 

Я перебуваю на нижній палубі порома, а Юра Грузінов знаходиться на верхній. Він спускається і розповідає мені таку саму історію, тільки з іншими героями.

 

Тобто, ми бачили в різних точках один і той же психоз, який пов’язаний з поєднанням синьо-жовтого кольору. І це для них – образ ворога.

 

Це психологічний вплив безпосередньо, крізь бар’єри когнітивного дисонансу. Вплив на рівні психотропної зброї. І будь-який психолог скаже, що повернення до реальності можливе лише через індивідуальну роботу. Але проблема в тому, що самі люди цього не хочуть. Навіть той, хто хоче, все одно отримує рецидиви протягом життя, у нього психологічна травма, і вона зберігається назавжди. Це вшито в пам’ять.

 

Ми знаємо купу прикладів, як діє Росія, – всюди однаковий спосіб. Північна Корея, Афганістан, Придністров’я, Грузія, Абхазія, Південна Осетія, все одна технологія – керований хаос. І цей сценарій – абсолютно робочий. Він працює на рівні психологічного впливу і на цивільне населення, і на військовослужбовців. Тобто, ми маємо справу з інформаційною зброєю.

Розмовляла Любов Базів

Джерело: rozmova.wordpess.com

Публікується з продовженням

 

Довідково

Ярослав Пілунський був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка 2018 року за цикл історико-документальних фільмів, присвячених Революції Гідності.