З Романом Балаяном ми зустрілися в ресторані «Вавилон» Київського будинку кінематографістів – місці для багатьох легендарному. Говорили про життя й кіно, про гру випадку й сумніви в собі, про його новий фільм і про фільми старі, серед яких, звісно, знамениті, давно вже класичні «Польоти уві сні та наяву».

 

Пам’ятаєте ваш перший сценічний вихід?

 

Мама була чудова акторка, хоча працювала лікаркою. Вона грала в аматорському театрі в селі. Ось іде спектакль, я маленький, три роки, сиджу на колінах у годувальниці.

 

Чому в годувальниці?

 

Мама працювала єдиною лікаркою на п’ять сіл, це 1944 рік. Вона поверталася пізно ввечері. А мій двоюрідний брат народився лише на 20 днів пізніше за мене, тож мене ще й тітка Кнарік підгодовувала. Ось сиджу я в неї на колінах, а на сцені, що врівень із підлогою, мама. Знаменита вірменська п’єса «Ануш»; вона грає чоловічу роль. Я не розумію, про що мова, але бачу, що інший актор, теж із нашого села, із-за пагорба цілиться в маму й ось-ось вистрілить. Я кричу: «Мама!», і повзу до неї. Вона кидається до мене. Дають завісу і плаче дві людини: вона і я. Адже батько загинув на війні; я його не бачив, сирота. А з залу чути: «Яка балувана дитина, усе зіпсувала!». От мій дебют.

 

А режисура звідкіля взялася?

 

Та нізвідки. У восьмому класі чомусь уявив собі, що маю стати кіноактором. Я був такий більш-менш гарненький пацан. Училася зі мною одна красуня, я вдавав, що її не помічаю, а вона вдавала, що не помічає мене. Але надсилала записки: «Красавец южный, никому не нужный».

 

От же зараза!

 

І чомусь у класі теж повірили, що я стану кіноактором. І невідомо чому я почав погано вчитися. Після 10 класу їздив вступати у ВДІК у Москву, але іспити там уже пройшли. Повернувся засмучений. А мій дядько працював головним адміністратором місцевого театру в Карабасі. Запропонував мені поки піти працювати статистом, а через рік вступати. Отже, влаштовуюся статистом: «кушать подано» тощо. На п’ятий день сиджу в залі, іде репетиція. А переді мною далі режисер, і він артистам каже: «Я ж тобі, дурень, сказав, ти виходиш зліва, через три кроки повертаєшся до неї. Ну що ви за нездари, я вже втомився з вами!» Я й думаю собі: «Нащо бути актором, ось моя професія!». Царська робота: сидиш, командуєш – це ж я!

 

Але ж усе було не так просто?

 

Звісно, ні. Вирішив я вступати у ВДІК уже на кінорежисуру. Голова вірменської спілки кінематографістів Степан Кеворков, у якого я проходив раніше проби на роль (але її віддали іншому актору), порадив спочатку вступити в Єреванський театральний, щоб потім перевестися до ВДІКу. Підготував російською монолог Отелло та байки – а там усе вірменською треба. А я її не вивчав! Володію карабаським діалектом, але це геть інакше, майже як українська й російська! Знайшлася добра жінка, директорка музею при інституті, порадила: приїзди через два роки, будуть знову набирати дагестанський курс російською мовою. Засмучений телефоную вітчиму в Степанакерт: мовляв, їду назад. Він каже: «Не їдь, я приїду». Приїздить, ідемо в шикарну триповерхову будівлю, ліфтом на третій поверх, на кабінеті – табличка: «Голова Держпартконтролю Вірменії». Виявляється, це дядько вітчима.

 

Нічого собі!

 

Усе життя за блатом. Дізнавшись, що я хочу подаватися на режисуру, він сказав: «У нас у роду ніколи не було акторів». Я так гордо: «Не акторський, а режисерський». Він майже зневажливо дивиться на мене: «Та яка різниця! Послухай, може, медичний, а? Усе зробимо. Може, Політехнічний, а?». Він же всесильний. Але я наполягаю. Тож він, зітхнувши, бере трубку, набирає: «Алло, Геворг! Місяць я чекаю відповіді від твоєї організації. У чому проблема?». Зі спеціальною інтонацією начальницькою. «А чому у вас цього року немає набору наших братів, талановитих хлопців із Дагестану?» – «Цього року бюджету на них не було». – «Бюджет – це моє питання». Я йому уточнюю: але іспити тільки в липні наступного року. «А в січні не можна?» – «Я не знаю». – «Якщо накажемо, буде в січні». Так я в січні вступив із дагестанцями.

 

Тож як ви опинилися в Києві?

 

На другому курсі в Єревані по коридорах інституту ходить слов’янська жінка двометрового зросту й дивиться студентам на потилиці. І ось нас викликають, 10 людей, у деканат. Виявляється, це асистентка українського режисера Тимофія Левчука, який знімає перший широкоформатний фільм «Закон Антарктиди» в горах Вірменії на висоті 4 200 метрів. У всіх акторів іде горлом кров, і тому потрібні потилиці та спини, щоби зняти деякі кадри. У підсумку піднімаємося ми в гори, намет на вітрі тріпотить, у ньому сидить людина, начебто п’є чай, потім виявилося – коньяк, це і є Тимофій Васильович Левчук, мій майбутній учитель. Він – фронтовик, переносить висоту нормально. І я серед іншого дізнаюся, що він веде курс кінорежисури в Києві. Через два дні ми спускаємося, я вирішую перевестися в Київ. Іду з цією ідеєю до Кеворкова; він говорить із Левчуком; усе владналося. Але як їхати, якщо в мене в заліковій суцільні трійки? Декан мене ненавидів: я ж по блату вступив, не відвідував. Мій вітчим знову подзвонив Голові Держпартконтролю, той – ректору. Через день викликають до декана, який мене ненавидить, той тримає зовсім новеньку залікову. Я відкриваю: суцільні п’ятірки! Четвірки тільки з англійської й з історії КПРС. Але це ж головний предмет для переведення! Я кажу: «Так а КПРС що?» – «КПРС – ніколи!». Він мені помстився таким чином. Отак я й перевівся в Київ. Насправді – завдяки тому, що колись сів у залі й побачив, як одна людина командувала всіма. Як сказав хтось із філософів, що випадок – це псевдонім Бога.

 

Коли ви відчули себе режисером?

 

Не було такого моменту конкретно. Кожного дня в Києві на серветках складав сценарії. Про кожний із них мій педагог казав: «Повна фігня!». Ми – вірмени, грузини – ходили в бар «Дніпро», я й там писав. Загалом придумав 23 дипломні сценарії, і все не проходило, поки я не зупинився на оповіданні Марка Черемшини «Злодія зловили». Антирадянщини нема – можна знімати. Я більше місяця провів у Карпатах із гуцулами. Як на батьківщині опинився – гори…

 

І як пройшла прем’єра дипломного фільму?

 

Коли я показав його у Спілці кінематографістів, усі мене сварили, окрім Параджанова. Так мені й сказав: «Прибери оце й оце. 2 хвилини, 60 метрів –а усе стане чудово». Я різав до 3 ночі; із 18 хвилин залишив 8. Наступного дня попросив Сергія подивитися. Він подивився, констатував: «Ось що значить підказка генія!». А я йому, нахабний кавказець: «Вам справді сподобалося?». Допитуюся, бачу, що він сердиться. «Картина стала не 16, а 8». – «Що?! Тож я думаю!». А тільки що кричав, що геніально! (сміється). Це було нечувано: усі режисери, особливо молоді – жадібні, а я прибрав стільки! Ось із цього моменту я вирішив, що став самостійною людиною, неважливо якою – хорошою чи поганою.

 

Ви часто в собі сумніваєтесь?

 

Останніх трьох картин я міг би не знімати. Щодо тематики, то я в них не помилився, а за мистецькими якостями, я вважаю, вони значно нижчі за те, що я знімав раніше. Але щодо сумнівів… Однієї ночі, наприкінці 1979 року, ще до «Польотів уві сні та наяву», я скрикнув і прокинувся. Мені хтось уві сні переконливо пояснював, що я не стану тим режисером, яким себе уявляю. Я цьому сну повірив. І, вважаю, став чудовою людиною. Перестав когось із себе вдавати – режисера, митця. Мені стало більше подобатися, яка я людина, які в мене стосунки з оточенням. Я примирився з цією нішею. У молодості думав, що Фелліні обійду. Отакі дурниці. Але з 1979 року вважаю себе одним із тисячі тисяч режисерів, які є у світі.

 

Що має бути в кадрі, щоб ви вважали його вдалим?

 

Якщо я інтуїтивно відчуваю, що вийшло – тому що я малоосвічена людина; я – інтуїт, то все й вийшло. У всіх своїх фільмах я змінюю половину сценарію. Усе на імпровізації. Це бісило всіх. Просто папір – це одне, а інше – коли стикаєшся з якоюсь фактурою. Не можна один і той самий текст говорити на цвинтарі й у ресторані. Тому я багато міняв. А сценарій Віктора Мережка для «Польотів уві сні та наяву» я не хотів знімати.

 

Отакої! Чому?

 

Ідея була моя. Приїхав Мережко, три дні провів у готелі, ми разом писали, а потім він прислав якусь п’єсу. Просто п’єсу. Герой – якийсь хохмач. Я не можу таке знімати. Дружина нажахана: «Рома, що ти собі думаєш?». Адже я вже шість років не фільмую, грошей немає.

 

І як ви зрештою наважилися?

 

Якось уночі на кухні я випадково торкнувся телефона, що там стояв, перекинув шнур на інший бік. А він вигнувся і прийняв попередню форму. Ще переді мною лежав аркуш паперу. Я його стиснув і відпустив. І він почав розтискатися. Отут я собі й сказав: «Усе, знімаю». До ранку я вже придумав, як герой Олега Янковського писатиме матері, як прокинеться дружина й скаже: «Знову уві сні писав». Посваряться, вийде, причепиться до жінок у машині. Міліціонер йому щось скаже. На роботі – уже те, що написано в сценарії – матір зустрічати. Отак весь час придумувати – суцільна насолода. Є режисери, які спеціально готуються, усе написано… Я ні. Я втручаюся, змінюю все. Єдине – який би не був талановитий актор, він має грати тільки те, що я хочу.

 

Тобто ви таки диктатор на майданчику?

 

Радше режисер показів. Тому що я за півхвилини роблю бровами й текстом, що треба зіграти, далі не показую. Потрібна харизма, щоб людина пройнялася тим, що ти кажеш. Він має відчути, що ти – розумніший. А якщо він розумніший, то має відчути, що ти талановитіший. Але треба це робити, не ображаючи, щоб актор відчував, що це не ти його рухаєш, що він сам працює. Для цього варто поводитися як хороша вихователька в дитячому садку, яка каже: «Дмитрику, а якби ви…». Вона своє каже, а Дмитрик думає, що це він сам придумав. Отак я працюю з акторами.

 

Розмовляв Дмитро Десятерик

Джерело: Opinion.com

 

Публікується з продовженням.