Григорій Донець: «Славень Україні. До 100-річчя «Сонячних кларнетів» П.Тичини (закінчення публікації від 28.02.2019 року)

 

З ініціативи Андрія Ніковського «Сонячні кларнети» (українською мовою) готувалися 1922 року до випуску в Берліні. Вже був створений макет обкладинки художником Робертом Лісовським (котрий, до слова, є автором художнього оформлення першого видання збірки), та з невідомих причин книжка не побачила світ. Зауважимо, що на той час Ніковський і Лісовський перебували у розсіянні.

Треба сказати, що з утвердженням московсько-більшовицького режиму в Україні радянське літературознавство не приділяло належної уваги «Сонячним кларнетам», затінюючи їх гучним вихвалянням так званих партійних віршів, які, починаючи з 1930-х років, змушений був писати, як данину деспоту, Павло Тичина. Більше того – поета критикували якраз за його ліричні «сонячнокларнетні» поезії, в яких він, мовляв, дозволяв собі милуватися природою в часи революційного перетворення ленінських ідей в життя, як-от: «Дивно, що знайшлася на Україні людина, що в час, коли в повітрі носилася революція, могла писать «Хор лісових дзвіночків». … Поет втік від життя і збирав перлини витончених нервів ідеалістичного екстазу у «Сонячні кларнети». Однак, все ж таки маємо про цю збірку ряд грунтовних і цікавих роздумів А.Ніковського, С.Єфремова, О.Білецького, Є.Маланюка, Л.Новиченка, Ю.Лавріненка, В.Барки, Г.Клочека, Ю.Коваліва та інших дослідників. Але й понині, вже в ХХІ столітті, «Сонячні кларнети» потребують подальшого осмислення, бо мають не лише велику мистецьку вартість, а й неоціненне патріотично-виховне та світоглядно-пізнавальне значення.

«Сонячні кларнети» – яскравий приклад вельми вмілого, сказати б, віртуозного поєднання в творчості письменника національних традицій з найновітнішими тенденціями в світовій літературі. Причому національна сутність тут визначальна. І хоча у збірці легко помітні риси модернізму (за визначенням Миколи Неврлого, ця книжка «була не тільки увертюрою української модерної поезії, а й стала її вершинним досягненням»), але її закоріненість в етнічний грунт така міцна й глибокопроникна, що кожен вірш позначений розкішним національним колоритом, а вся збірка в цілому звучить як славень Україні, її народові, її природі, її мові. Архетип української душі виявлено тут якнайповніше.

Уже в самій назві, в цьому оригінальному образі, національна вдача українця аж світиться, аж виспівує і прадавній український етнокосмос зринає осяйно та лунко. Так, прикметник «сонячні» ніби засвідчує належність автора до роду оріїв-сонцепоклонників, онуків Дажбожих («душа моя сонця намріяла», «я – сонцеприхильник, я – вогнепоклонник», – писав Тичина у своїх «досонячнокларнетних» віршах). Що ж стосується кларнета, то, як відомо, він походить від сопілки і власне є її удосконаленим варіантом. А сопілка – прадавній, традиційний музичний інструмент для українців. Наші предки, як свідчать археологічні знахідки, грали на ньому впродовж кількох десятків тисячоліть. (Цікаво, що поет, крім кларнета, рояля і бандури, мав у себе вдома кілька сопілок). Тож як багато, як по-новому і як питомо по-українськи сказано лише двома словами!

У програмному вірші «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», що відкриває «Сонячні кларнети», автор подає своє світоглядно-філософське бачення світу, творить свій міф світобудови – сонцедайної, просторої, до безмежжя віддаленої і водночас дотично близької. Поет відчуває себе невід`ємною часткою Всесвіту, він наче вливається в космічний безмір:

 

Прокинувсь я – і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

 

Вочевидь, тут маємо справу з трансцендентним перевтіленням, яке примушує мимоволі згадати і ведичне повчання з «Упанішад»: «Ти – одне з Тим, Ти і Те – одне»; і переконання античного мудреця Анахарсія: «В кожному є частка Творця»; і піфагорійське розуміння Всесвіту як гармонійної системи чисел і звуків; і Сократове: «Окрилена душа дарує людині найвищий стан, робить її божественною»; і настанову Велесової книги: «творимо і говоримо з Богом воєдино»; і пораду Марка Аврелія: «Вивчай рух світил як його учасник»; і означене Сковородою «друге народження» з Всевишнього, з духовного; і формулювання Поля Елюара: «Поезія – це мистецтво світла, її призначення розсіювати морок»… Марко Роберт Стех спостеріг ще й такий глибинний зв`язок: «космологічна візія Тичини динамічного злиття музики й світла в невтомному «ритмічному русі» енергії наближена духом (та й багатьма подробицями) до філософських ідей, пов`язаних із західними теоріями квантової фізики, відносності, хаосу та динаміки субатомних часточок». Складається враження, що саме про таких, як Павло Тичина, писав Освальд Шпенглер: «Є якась нечувана музика сфер, що хоче бути почутою, яка буде почутою деякими із наших найглибших умів».

Слід зауважити, що на час написання цього вірша (1918 рік) Тичина був зрілою особистістю, доволі широко обізнаний з теологією, з індуською, античною і середньовічною європейською філософією, з працями Григорія Сковороди (саме тоді розпочав створювати поему-симфонію про нього), з антропософією Рудольфа Штейнера… Про грунтовне знання автором українських національних традицій, вірувань, фольклору годі й говорити. До цього ж поет володів надзвичайною інтуїцією, яку Володимир Вернадський вважав інформацією згори.

Вийшовши з роду кількох поколінь церковнослужителів, маючи за плечима 13 років навчання в бурсі та духовній семінарії, він не став ортодоксальним християнином і мав своє, якесь волхвинське світорозуміння, осяяне Божою благодаттю і космічною гармонією, свою, близьку до орійської, віру, в якій, за твердженням дослідників ведичної релігії, не було місця для пекла. Тож і кінцівка вірша звучить оптимістично й радісно:

 

Навік я взнав, що Ти не Гнів, –

Лиш Сонячні Кларнети.

 

У цьому невеличкому, на чотири строфи вірші-міфі відбилася незглибима мудрість українського народу, його щира і ніжна душа, проголошено національний ідеал буття. «Великий поет, великий письменник неодмінно втілюють у собі, в своїй творчості основні, найголовніші риси народного світогляду» (М.Рильський).

Взагалі-то трактувати поетичний твір такого плану непросто. Його окремі образи-символи не піддаються логічному мисленню. Власне у цьому своя привабливість справжньої поезії, бо, як мовив Юрій Шевельов, «одна з насолод мистецтва – зашифрування, щоб бути розшифрованим». Недаремно у своїх останніх нотатках академік Леонід Новиченко, один з найповажніших тичинознавців, писав: «Вступного «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух», признаюся, й досі не можу розтлумачить у всій його поетично-філософській глибині». Та поряд з тим він зробив в одному із своїх досліджень доволі просторий аналіз цього вірша: «Тут – ключ до самих основ його (Тичини – Г.Д.) світобачення, як і до загальної картини Всесвіту, якою вона уявлялась поетові. Перед нами – новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало – всезагальний, всепроникаючий світлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетів – цього пантеїстичного символу світлої субстанції світу. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячні Кларнети», а якщо і є у безмежних далях і глибинах Всесвіту якесь божество, то, в кожному разі, не сумісне з авторитарним гнівом, насильством і несвободою. «Навік я взнав, що Ти не Гнів, – лиш Сонячні Кларнети». Навряд чи можна віднайти в світовій поезії перших десятиріч ХХ ст. філософський символ такої яскравості й місткості, а разом з тим і знадливої «таємничості», завжди властивої поетичним образам такого виміру. Наче сам лик вічно недосяжної краси і гармонії промайнув перед нашими очима…»

Першим же з літературних критиків, хто охарактеризував вірш «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», був Андрій Ніковський. У своїй книжці «Vita Nova» (К., 1919) він дав таке визначення: «Філософська декларація Павла Тичини, його космічне credo – в першому вірші збірника: це пролог про Сонячні Кларнети (…), під знаком його складена вся перша збірка поезій Тичини, з цим credo зроблено вибір поезій». Далі, коротко проаналізувавши твір, резюмував: «Отже «я» – єсть сам Бог, я – учасник світового руху, для себе я – центр музичної ріки світів, а Ти, Бог і всяке інше створіння – «Ти не Гнів – лиш Сонячні Кларнети», лиш еманація таємного, нерозгаданого, вічного джерела, – еманація ясна, світла й радісна».

Прикметно, що «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», цей найзагадковіший у збірці вірш, має чи не найбільше відгуків серед літературознавців і критиків (хіба що «Скорбна Мати» та «Золотий гомін» можуть порівнятися в цьому). Доволі грунтовний аналіз твору зробив Юрій Ковалів у праці «Кларнетизм» – один із кодів української душі» («Київ», 1996, ч.11-12), зазначивши, що авторське «я», «вирвавшись за межі конкретно-чуттєвого існування рефлективної, неявленої «свідомості», замкненої жорсткими рамками народження і смерті, переживаючи інтимну посвяту духовного прозріння, воно пізнає в собі нову, вищу істоту: «Прокинувсь я – і я вже Ти». У цьому Ти віднаходиться новоякісне Я на тернистому шляху осягнення Божественної Першосутності (…), вираженої міфологічною метафорою «сонячних кларнетів» як вічною премудрістю космічного буття». Автор дослідження вбачає у вступному вірші «яснобачення поета», який « пережив утаємничення у вищу істину Вічного Сутнього».

Василь Пахаренко у цьому Тичининому творі вбачає «чи не найглибинніше, найбезпосередніше словесносимволічне «світ у собі» і вважає, що в ньому «фактично йдеться про посутнє світопізнання, богопізнання». А далі розтлумачує: «Задля цього чину треба насамперед «прокинутися» – пробудити свою душу (емоції та інтуїцію) й тоді обов`язково відкриєш у собі злитість зі світом духовним, побачиш (духовним зором) його красу і пізнаєш його основоположний закон любові й гармонії…»

Потреба детально зупинятися на характеристиці «заспівного» до «Сонячних кларнетів» вірша має сенс. Адже це, по суті, світоглядно-естетичний маніфест поета, одного з не багатьох, кому дано було «почути флейту неба» (Чжуан Чжоу). Отже, цей прекрасний твір-прелюдія задав тон усій збірці, визначив той високий мистецький рівень, що чудово витриманий практично в кожній наступній поезії.

 

На фото: Павло Тичина, 20-ті роки минулого століття.