На здобуття Національної премії 2019 року

Авторка книг «Соняхи», «Час найкоротшої тіні», «Досвіток», «Перед храмом любові та болю», «Звізда Полин» та номінованого на Шевченківську премію 2002 роману «Ніч після сходу сонця» стверджує: «Я просто письменниця». Від спілкування з нею світлішає на серці. Ніби оновлюється душа. Отож не все так просто...

«Література і поезія дотичні до духовного слова»

 

— Пані Катерино, ви родом із Шевченкового краю...

 

— Зі Шполянщини. Красива земля! За три горби від Шевченкового села. Коли Шевченко возив сливи від отця, в якого служив, у Шполу, певно, возив їх через наше село... А віз перевернувся, і він мив ті ранні сливи, бо мусив продати... Була я шостою дитиною в колгоспниці та коваля. Батьки мої — Оксана і Вакула, дуже гарні люди, уже пішли до Бога... А хата збереглася...

 

— У вашої духовності є й крило віри. І коли кілька років тому ваша радіопрограма зі священиком якось несподівано зникла з ефіру, нам її бракувало. Та раптом знову почули ваш голос — уже в поетичній радіопрограмі...

 

— На «Промені» ми вели «Світло тихе!» з отцем Сергієм (Станкевичем), священиком УПЦ КП. Попрацювавши в ім’я Боже, по суті, вичерпали тематику, сказавши за майже шість років усе, що хотіли — хоч, звісно, ця тема невичерпна: віра не має початку й кінця. Не думаю, що й нині аж дуже далеко відійшла від тої теми: література і поезія дотичні до духовного слова.

 

— Як відбираєте вірші для програми — за своїми уподобаннями чи, може, за планом?

 

— Відбираю сама. Творчо підходячи, беру те, що вважаю справжньою літературою, бо нині йде брудний вал, ніхто не ставить загати, не пересіває через сито. Має людина гроші, тож видає все, що хоче. Це погано, бо інші професії так не освоюють, а щодо слова... думають, що можна ним гратися, як завгодно, і граються — безкарно, поруйнівному. Я беру те, що, на мій погляд, містить живу плазму, животворяще слово, яке працює на наш дух, нашу душу.

 

— Вашим голосом було озвучено листи Катерини Білокур...

 

— То геніальна жінка... Я навіть вірш їй присвятила...

«...Все Вами снить, все Вами, Катре, плаче, Аж до вітрів гречаних, що летять з полів...»

 

Кажуть, ми й зовні в чомусь подібні — може, й справді ім’я накладає певний код? Свята Катерина в’яже нас. І за характером ми схожі... Надзвичайно інтелігентна (навіть до дітей, казали, зверталася на «ви»...), вона щиро вірила в Бога, пройшла страдницькою дорогою і, як свята, пішла на той світ... Це дивовижне явище в нашій культурі. І слава Богу, що його оцінили...

 

— А для поціновувачів вашої творчості є новини?

 

— У видавництві «Щек» днями побачила світ поетична збірка «Почайна», в яку увійшли вірші, написані останніми роками, поема «Діалог», а також «Молитва про мову» й «Молитва за убієнних голодом», що з’явилися в кінці 80х. У видавництві «Неопалима купина» вийшов роман у віршах «Мотрині ночі», а в журналі «Неопалима купина» (це один видавець) — драма «Кайдашева земля». Книжечки маленькі, скромно оформлені, та якщо вчитуватися в суть... Пригадуєте «Кайдашеву сім’ю»? А я називаю усю землю Кайдашевою — через оті чвари і розбрат довкола неї. Сюжет драми простий: у садибі живе старий Кайдаш, який має четверо синів: один священик, який щиро відроджує нашу церкву, другий — язичник, так само щиро не визнає нічого християнського, третій — комуніст, а четвертий — рухівець, і всі вони несамовито гризуться між собою... А на подвір’ї росте символічна стара груша. А під нею — граблі. І коли конфлікт доходить до вищої точки, на подвір’я завжди виходить старий Кайдаш і каже: «Що там таке? Я комусь клепку вставлю!». І біжить під грушу, щоб узяти ті граблі й побити синів, і наступає на них, і граблі знову б’ють його по лобі... Ніби й смішно, та я обриваю той сміх, бо розквітла груша скидає гілля і стає схожа на розіп’яту жінку в українських строях...

 

— Ваші літературні образи — плід фантазії?

 

— Є й прототипи. Життя таке, що тільки запам’ятовуй... Бо довкола й такі затяті комуняки, й такі язичники, якот мій герой, що каже: «Я не Микола, я — Оріян!».

 

А «Мотрині ночі» базуються на історичних фактах — це роман про любов Івана Мазепи й Мотрі Кучубей, але в контексті того, як Україна втратила все — аж по сьогодні (знову ж таки, наша роз’єднаність, наше невміння любити одне одного...). Гадаю, йому притаманні й висока енергетика, хвиля емоцій, почуттів, історичної правди й болю... Коли писала «Мотрині ночі», дуже багато прочитала про Мазепу...

«Цей роман — вершина мого життя»

 

— Письменник має бути істориком?

 

— Якщо берешся за таку тематику, принаймні треба знати матеріал, який описуєш. Цікавий факт: закінчивши роботу над романом, хотіла придбати для себе хату. І ось в одному селі нарешті знайшла. Придбала, і тоді вже довідалася, що це колись було Мазепине село! Ніби Мазепа дізнався, що я роман про нього написала, і вивів мене на це село!

 

— Скільки ж зусиль тоді пішло на створення роману «Ніч після сходу сонця», дія якого сягає від апостольських часів до майбуття...

 

— Я його написала дуже швидко: за неповні два роки. Якщо врахувати, що працюю лише зранку — по 1,5—2 години, — в сукупності вийде зо три місяці безперервної роботи. Але підготовка тривала не день і не місяць. Читала літературу... Я присвятила цей твір другому тисячоліттю Різдва Христового. Хотіла показати історію України з духовної точки зору, розібратися, чому не відбувається Україна. Гадаю, наша трагедія лежить на трьох китах — відсутності усвідомлення ієрархії, розбраті й заздрості. Та головне — нерозуміння ієрархії, на законах якої тримається весь світ: спершу — триєдиний Бог, потім — ангели, які мають ступінь посвяти, ієрархічну залежність і виконують певну місію. Таку ієрархію спостерігаємо і в тваринному (вожак—зграя), і в пташиному (вожак—ключ) світі, і у світі комах. Приміром, «Життя бджіл» Метерлінка переконує: досконала бджолина цивілізація тримається на цьому законі ієрархії. Коли виходить матка, бджоли, що працюють у вулику, всі як одна розвертаються до неї хоботочками — на знак пошанування. Є ієрархія і в Галактиці, тож на ній увесь світ тримається. Маю на увазі не тупе поклоніння, а ієрархію, яка несе лад, мир, добро. А в Україні завше за прислів’ям: де три дядьки, там два гетьмани. Це прагнення вхопитися за булаву завжди призводило до хаосу або ж до тупого, ганебного, примітивного загравання чи догоджання — і від того розсипається Україна, розсипається держава. Бракує взаємоповаги, все руйнують розбрат і заздрість...

 

— Ми розмовляємо з вами в тісному колі шанувальників вашої «Ночі...».

 

— Знаєте, написавши таку річ, уже не ловиш компліментів і не дуже зважаєш на негативні відгуки, та я радію, зустрівши поціновувачів, бо широкий загал до цього твору ще не готовий. Не тому, що я така розумна, а решта — ні. Просто духовність ще слабка в людях. Хтось прочитає і скаже: «Та це щось таке...».

 

— Бо душа мусить попрацювати... Не раз було: пропонуєш почитати «Ніч...», а людина повертає зі словами: «Ой, щось воно складне... щось воно мені не йде...». І вже передбачаєш, хто як сприйме...

 

— Так, роман дуже складний, і дехто до двохсотої сторінки ледь дотерпів... Коли людина невіруюча й не знає історії, її не обходить, як те хрещення відбувалося, як ішла боротьба між язичниками і православними — їй це нецікаво. Я ж провела оці два роки наче по спіралі, показуючи, який плід родить погане дерево і який — добре. Хотіла простежити, чому так багато в українців самоїдства. Нападники наші не зникли назовсім, вони лишили тут свій слід, багато люду народилося від наших ворогів, які приходили з кодом ненависті. Змінювалися прізвища, коди лишалися. А я про це й воліла нагадати. Письменник має право на таке дослідження...

 

— Ми чекали, що за «Ніч...» отримаєте Шевченківську премію...

 

— А я не сподівалася й не хочу! Те, що не поціновують люди, поціновує Бог. Для мене важливіше, щоб Господь поцінував. У кожної людини є своя вершина. Певно, цей роман — вершина мого життя...

«Чую про «муки творчості» й не розумію: які муки, коли йдеться про творчість?»

 

— Як вам велося по закінченні роботи над романом?

 

— Було враження, що довго видиралася на гору, поранивши себе, роздерши до крові все тіло, аж до душі, зрештою вибралася — й більше нічого нема... Сім років нічого не писала, вже запанікувала була, аж раптом вибухнули в мені вірші, й роман у віршах, і написала п’єсу, а це закінчила, і вже друкую новий роман...

 

— Хоча раніше писали лише прозу... Тож для творця немає обмежень жанру?

 

— У певний момент дозріваєш до одного, в наступний — до чогось іншого... «Стимуляторів» для прискорення творчого дозрівання не застосовую. Не пишеться — займаюся чимось іншим, у мене тисячі справ! А тим часом накопичується творчий потенціал, творча енергія, яка ще прокинеться. І коли чую про «муки творчості», не розумію: які муки, коли йдеться про творчість? Для мене це завжди радість...

 

— «Глухому не кажуть, як гарно співають солов’ї в весняному саду, а сліпому — який чудовий, розкішний сад...» Це — слова з роману. То чи можна донести віру до невіруючого?

 

— Буваю в церкві, бачу багато дітей, молоді. Віра зараз відроджується, але на те піде не один день чи рік. Заважає бездуховність. Давні єгиптяни просто забили двері Соломонового храму, не зруйнували — просто забили, і їх на 70 років було вигнано у вавилонську неволю! А в нас що робили з храмами? Чи ж можемо швидко перескочити до кращого життя?

 

— Як ви ставитеся до мовної проблеми у вірі і до запитання: «Чи можна молитися українською?» Бо хтось чомусь каже, що не можна...

 

— Це зветься мовна єресь. Вона ще з тих часів тягнеться, коли Кирило та Мефодій принесли до нас мову слов’янську. За це сподвижництво — принесли грамоту, переклали на один із болгарських діалектів — їх обох тоді піддавали анафемі... І розпинали їх ревні служителі церкви, бо на Гробі Господньому було написано: «Тут похований цар Юдейський» грецькою, єврейською і латиною, і через те не дозволялося молитися іншою мовою. Папа Римський Адріан сказав тоді про тих, хто розпинав, що це вовки в овечій шкурі... А на Афоні вже у XVIII ст. ченці спалювали старослов’янські книги, бо існували такі самі, написані грецькою мовою... Тож мовну єресь найбільше продукують люди з священицьким саном. Та люди, які називають українську мову «твореньем дьявола», не уявляють, що чинять: то диявол їхніми вустами промовляє! Наше суспільство має, нарешті, поставити крапку на цій темі.

Ольга ГОЙДЕНКО,

джерело: «Україна молода».