Позаминулого тижня окраса оперного мистецтва «Норма» В.Белліні подарувала київським меломанам зустріч із двома іменитими українськими зірками — Людмилою Монастирською та Оленою Бєлкіною, виконавська кар’єра яких упродовж останніх років блискуче розгортається на світових майданчиках.

 

Безперечно, головною героїнею спектаклю залишалася Норма-Монастирська, котра постала в образі гордовитої віщунки, владної жриці друїдів. Її розкішне драматичне сопрано (spinto soprano) абсолютно домінувало на сцені, підкоряючи своєю потужною енергетикою і партнерів по сцені, і публіку. Культова каватина Норми «Casta diva» з її безкінечною, чарівливою, глибоко проникливою, звивистою, гнучкою мелодією прозвучала як чиста молитва, спрямована не лише до небес, а радше була звернена у глибини душі самої віщунки, де вже народжувалися щемливі інтонаційні передвісники майбутньої самопожертви героїні, провіщаючи трагічний фінал...

 

— Мій перший сценічний досвід виконання Норми відбувся ще 2017 року в Харкові, де я заспівала її в концертній версії, — розповідає Людмила Монастирська. — На тому етапі важливим було визначити хронометраж кожного номера опери: арії, терцетів, дуетів. Мабуть, зірки на небі розташувалися таким чином, що ця слушна можливість відкрилася, оскільки цей спектакль є в репертуарі Національної опери. І хоч партія Норми на той час, за моїми відчуттями, була ще не до кінця «вспівана», та я використала цю важливу нагоду для її «шліфування», щоб остаточно «вжитися» в цей образ, оскільки після Києва мені доводилося співати одразу п’ять спектаклів у х’юстонській «Гранд-Опера». Взагалі в Національній опері «Норма» звучить не надто часто: один-два рази на сезон.

 

— Коли на афішах з’являється ім’я Монастирської, то меломани йдуть насамперед до вас. Публіка заздалегідь розраховує на перфектні враження та емоції, передбачає занурення у стан катарсису, до якого може ввести магічний голос зірки зі шлейфом таких гучних сценічних перемог на світовому оперному Олімпі, які стабільно супроводжують вашу співацьку кар’єру.

 

— Ну, які преференції, я ж у Національній опері — на основній роботі. Однак, без сумніву, дивовижно теплий прийом столичної публіки завжди зігріває, втім, він водночас підвищує градус моєї відповідальності, бо маю продемонструвати найвищу якість співу і справдити всі сподівання своїх шанувальників.

 

— Чи траплялося вам у вашій практиці брати участь у радикальних режисерських постановках, скажімо, тієї ж «Норми»?

 

— Знаєте, дуже мало театрів мають у своєму репертуарі «Норму». Адже ця музика складна для виконання. Особливо складною є каватина «Casta diva», оскільки це початок вистави, коли співачка з’являється на сцені ще не досить «розігрітою», майже не розспіваною, і одразу ти маєш виконувати таку розгорнуту каватину, до того ж, весь час утримувати молитовно підняті догори руки.

 

— На хвилину уявімо таку картинку: ви виходите на сцену, ви ще нічого не заспівали, але відчуваєте напружене очікування публіки. Чи є для вас хвилюючою миттю видобування саме першого звуку?

 

— Якщо мій вихід починається на піку динаміки — форте, як, власне, вихід Норми — величної віщунки, авторитет котрої для її одноплемінників є незаперечним, я намагаюся взагалі не думати про публіку: повністю зосереджуюся на образі моєї героїні, розчиняюся в ньому, щоб відтворити його достовірно і художньо переконливо. А от, приміром, образ Аїди — кардинально протилежний Нормі. Аїда — рабиня, хоча і є ефіопською царівною за походженням. Та наразі вона прислужниця дочки єгипетського фараона. І ось ця рабиня з царським «нутром» має принижуватися перед Амнеріс, тамуючи свої амбіції. Тут на допомогу приходять зовсім інші інтонації голосу, інша пластика тіла. Тобто кожна роль містить у собі особливий смисл і характер, а перший звук і фраза — то важливий старт, щоби відчути ефект просторово-сценічної матеріалізації образу.

 

— В уяві більшості ваших фанів ви — природжена жриця. У вашій поставі проглядається сильна особистість, натура владна, ймовірно, навіть з диктаторськими рисами...

 

— Це лише частково так. Бути сильною вимагає життя. Відкрию секрет: партія Аїди наразі вже не є настільки принадною для мене порівняно з іншими, що комплектують нинішній, досить солідний арсенал моїх ролей. Зараз переглядаю свій репертуар за принципом розумної амортизації голосового ресурсу, оскільки маю вдаватися до певної стратегії свого сценічного навантаження. Поясню: наприклад, у контракті — п’ять спектаклів «Трубадура» з Леонорою. Якщо надалі заплановано сольний концерт, то до його програми краще ставлю щось із нещодавно проспіваного, можливо, з того ж «Трубадура». Таким чином, мій голос перебуватиме в режимі звичних вібрацій, йому не обов’язково докорінно перебудовуватися. На таку стратегію я намагаюся налаштовувати й своїх менеджерів, які, варто сказати, з розумінням ставляться до моїх побажань.

 

— Сьогодні, мабуть, переважна більшість світових оперних театрів уже запрошували вас до співпраці. Чи є серед них такий простір, у якому ви почувались би найкомфортніше? Щоб вас там влаштовували і акустика, і розміри залу, і місцева публіка, яка в кожному місті заявляє про себе особливо. Чи все ж таки для виконавця найважливішими постатями залишаються режисер з його авторською версією сценічної драматургії та диригент — провідник музично-сценічного задуму? Що є головною передумовою для успішного виступу артисту вашого рангу, який веде такий «кочовий» спосіб життя?

 

— Звичайно, передусім, такий простір для мене — це Національна опера, рідна земля з її первісними природними вібраціями, Також дуже імпонує Лондонська Королівська опера. Там до співака, який виступав у них двічі або тричі, ставляться вже як до рідної дитини. З особливим пієтетом, щирою доброзичливістю, майже як до небожителів, ставляться до артистів і в США. Там завжди готові пробачити тобі якісь виконавські невдачі, якщо це перекривається артистичною самовіддачею співака під час виступу. І навпаки, в цьому плані певним снобізмом вирізняється Відень, а ще — деякі землі Німеччини. По досягненні певного артистичного статусу співаку варто періодично, бодай раз на три-чотири роки, «засвічуватися» на сцені «Ла Скала», щоби підтвердити свій виконавський рейтинг. Особисто мені до вподоби «Опера Бастіль» — сучасний оперний театр у Парижі, який разом з Оперним театром у Палаці Гарньє входить до складу «Паризької національної опери». Наразі переді мною постала дилема: обрати Лондон чи Париж, і тут чаша терезів впевнено переважила у бік туманного Альбіону.

 

— Ви заздалегідь знайомитеся з режисерською концепцією спектаклю, в якому передбачається ваша участь? Бо класичний формат оперних постановок, який наразі є «фішкою» Національної опери України, нині мало де застосовується за кордоном.

 

— Є кілька постановочних версій знаменитого Франко Дзефіреллі, до яких періодично звертаються різні театри. Мені довелося співати в його постановках в «Ла Скала» у 2012—2013 роках. А в «Метрополітен-опера» такими консервативними, але грандіозними постановками уславилася Соня Фрізелл, у виставах, якої на сцену виводили живих коней тощо.

 

— Чи доводилося вам виступати в «Арені ді Верона»?

 

— Неодноразово отримувала звідти запрошення, але через те, що «Арена» працює лише влітку, мені це не підходить, оскільки в літні місяці намагаюся відпочивати, присвятити увагу дітям, родині...

 

— З ким із відомих диригентів вам доводилося працювати, і чи завжди ви заходили з ними спільну мову?

 

— Зазвичай намагаюся знаходити точки дотику. Лише одного разу у мене стався конфлікт із диригентом молодої генерації. А взірцем для мене є легендарний Пласідо Домінго, який є водночас чудовим співаком і диригентом. Він мене запрошував узяти участь у його київському концерті, який відбудеться 13 лютого в Палаці «Україна», але моя зайнятість стала цьому на заваді цього творчого проекту.

 

— Куди пролягають ваші оперні маршрути в найближчому майбутньому?

 

— Їду до Берліна, де заспіваю у двох спектаклях «Тоски» Дж. Пуччіні й де в моєму розпорядженні буде лише три дні репетицій, а пізніше упродовж двох місяців перебуватиму в Лондоні, де готуватиметься постановка опери Дж. Верді «Сила долі».

Наталія СЕМЕНЕНКО, музикознавець,

джерело: газета «День», січень 2019 р.

p.s.Публікується зі скороченнями.

 

На фото: народна артистка України, лауреат Національної премії

України імені Тараса Шевченка Людмила Монастирська.