На здобуття Національної премії 2019 року

Якщо вірити останнім інформаційним повідомленням, які з’явилися днями на провідних інтернет-ресурсах країни, у вітчизняному медійному середовищі дуже жваво почали обговорювати можливість заміни абетки – з кирилиці на латиницю. Цей шлях вже обрали для себе такі пострадянські республіки, а нині незалежні держави як Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан і Казахстан.

Чи готова Україна кардинально змінити візуальне зображення мови, щоб пришвидшити процес інтеграції у європейську спільноту? Чи доцільно це робити? Ці та інші не менш важливі питання були адресовані Василю Чебанику ‑ заслуженому діячу мистецтв України, члену-кореспонденту Національної академії мистецтв України, автору проекту «Графіка української мови», що нинішнього року претендує на Національну премію ім.Т.Шевченка.

 

‑ Пане Василю, наша з Вами бесіда відбувається в одному з приміщень столичної бібліотеки імені Лесі Українки, де експонується проект «Графіка української мови», висунутий цією ж бібліотекою, а ще Національною академією мистецтв України на здобуття найвищої державної нагороди у гуманітарній сфері. Наскільки взагалі для Вас як художника-графіка принципова постановка питання розглядати нинішню українську абетку у двох вимірах – кирилиця чи латиниця, ‑ що, за великим рахунком, уособлюють два протилежних світогляди?

 

‑ Почну з того, що кирилиця, якою нібито графічно зображають українську абетку, насправді є «гражданским шрифтом», запровадженим Петром І у Московському царстві ще в 1708-1710 роках. Спеціально для виготовлення цього шрифту були запрошені інженери з Амстердама, котрі його розробили на основі антикви – виду латинського друкарського шрифту, що почав застосовуватися у наборі і друці двома століттями раніше. Тому, коли чую заклики замість кирилиці почати використовувати латиницю на письмі, то хочеться людям непосвяченим сказати, що вони нею вже користуються останні триста років завдяки Петру І.

 

‑ Тобто, «кирилиця» і «гражданский шрифт» одне і те саме?

 

‑ Не зовсім. Просто більшовики через свою класовість, аби приховати походження «гражданского шрифта», за яким маячила тінь Петра І, почали називати його «кирилицею». Насправді ж кирилицю складно назвати шрифт, яким зображають абетку. Це скоріше були тексти, які принесли учні слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія на територію Київської Русі ще задовго до прийняття нею християнства. Саме ці тексти і лягли в основу алфавітів багатьох слов’янських мов.Якщо йдеться про Україну, то варто згадати інше джерело – книгу «Письменність і абетки всіх часів і народів» німецького каліографа Карла Фаульманна 1880 року видання. В ній Україна називається Рутенія, відповідно мова і шрифт ідентифікуються як рутенські.

 

‑ А чи робились спроби ідентифікувати українську мову через власний шрифт не в ХІХ, а в ХХ столітті?

 

‑ Звичайно. Потрібно згадати добу УНР, коли за дорученням Центральної Ради видатний український художник-графік Георгій Нарбут розробив ескізи грошових одиниць ‑ спочатку карбованця, а пізніше гривні, ‑ увівши в їхнє оформлення характерні елементи ‑ декоративні шрифти, вишукані орнаменти українського бароко XVII-XVIII століть. Потім цю естафету підхопив знаменитий український маляр, архітектор, графік Василь Кричевський, який, крім грошей, займався зовнішнім дизайном поштових марок УНР, оформлював різноманітні книжкові видання. І, звичайно, Василь Хоменко ‑ автор першого українського складального шрифту, за яким закріпилась назва Хоменківська гарнітура. Всі згадувані художники, у той чи інший спосіб, намагались привнести українське забарвлення, специфічний національний колорит у шрифтове мистецтво. Але повного відриву від колоніального спадку так званої реформи руського алфавіту і друкарського шрифту, ініціатором якої був Петро І, так і не відбулось ні в дореволюційні часи, ні за роки радянської влади.

 

‑ Зрозуміло, що метрополія намагалась загальмувати пошук самобутності і відродження ідентичності у різних ділянках культури народів, фактично колонізованих Москвою. Можна лише порадіти, що монополія на візуалізацію текстових знаків і символів нарешті скінчилась…

 

‑ Де там скінчилась, коли вивіски у Києві і досі набираються «гражданским шрифтом». Моє намагання пояснити, що потрібно відмовлятися від чужого, грубо нав’язуваногоу минулі епохи, а відроджувати своє, сприймається навіть окремими моїми колегами-художниками пустою тратою часу. Пригадую, до мене в майстерню якось завітав шанований мною академік Ігор Рафаїлович Юхновський. Слово за слово, а він і каже: знаєте, Василю Яковичу, у нас виникла проблема з корпорацією Майкрософт, яка відмовляється брати наші шрифти, бо вони візуально ідентичні російським. Що робити? Допоможіть. Тому я в авральному порядку розробив абетку, назвавши її «Рутенія». За зразок взяв давньоруський скоропис. Ще у 1907 році петербурзький вчений І.Бєляєв написав книгу «Практический курс изучения древне русской скорописи для чтения рукописей 15-18 столетий». Там він наголошував, що південноруський скоропис і великоруський – відрізняються. У великоруському багато розчерків, які нагадують арабську графіку. А наш – більш цивілізований, на нього я й орієнтувався. На основі скоропису я роблю нові знаки. Вони не схожі на сучасний шрифт, але легко читаються, бо конструкція та сама. Я ставлю собі за завдання, зробити абетку такою, яка б читалася і латинськими, і слов’янськими шрифтами.

 

‑ Ваш проект «Графіка української мови», який бере участь у конкурсі на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка у номінації «Візуальні мистецтва» має на меті створення державного шрифту, котрий базувався б на історичних українських почерках і виконував роль національного державного атрибуту та засобу самоідентифікації нації. Як гадаєте, держчиновники, від яких залежить формування гуманітарної політики в країні, перейматимуться тими ідеями, які Ви заклали у проект?

 

‑ Відповім так: багато з них відвідує з державними візитами зарубіжні країни. Прилітає такий держчиновник, приміром, до аеропорту Ататюрка у Стамбулі, або до аеропорту Бен-Гуріона в Тель-Авіві, або до аеропорту Шарль де Голль у Парижі… Перше, що потрапляє у поле його зору після приземлення характерна вивіска на летовищі, яку ніколи не сплутаєш з ніякою іншою. Висновок: треба почати хоча б з того, щоб змінити в України вивіски, назви книжок, часописів, вулиць... Тому що резиденції Володимира Путіна і Петра Порошенка ще й досі одним шрифтом написані.

 

Інтерв’ю Тараса ГОЛОВКА

 

На фото: заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, автор проекту «Графіка української мови» Василь Чебаник.