На здобуття Національної премії 2019 року

Понад два останніх десятиліття творчі інтереси відомого вченого і письменника Миколи Тимошика тісно пов’язані з іменем Івана Огієнка, унікальної постаті в історії України. Науковій, літературній та редакторсько-видавничій спадщині цієї видатної людини він присвятив майже 150 наукових і науково-популярних статей, написав передмови, упорядкував і видав 23 праці І.Огієнка, випустив кілька власних книг про нього.

 

Зокрема у видавництві «Наша культура і наука» побачила світ документально-публіцистична оповідь «Його бій за державність» ‑ фундаментальне дослідження про віхи складного, але цікавого життя, наукової, літературної, політичної і релігійної діяльності Івана Огієнка, насичене невідомими широкому читацькому загалу архівними матеріалами. Документально збудоване, публіцистично й науково осмислене, видання розгортає цілий сувій історичних фактів, важливих подій, пам’ятних справ, в яких розкривався талант, викристалізовувався і мужнів характер цієї людини.

 

У назві об’ємної за обсягом розвідки височіють два ключових слова – «бій» і «державність». Саме в цих координатах визначалась доля Івана Огієнка впродовж ХХ століття. І хоча йому не судилося побачити Батьківщину вільною і незалежною, невтомні роки праці і боротьби вченого лягли вагомим внеском у справу відновлення Україною державного суверенітету, про що століттями мріяла національно свідома українська еліта.

 

Яким же постає перед читачем Іван Огієнко з нової книги Миколи Тимошика? Насамперед справжнім українським інтелігентом, який повсюдно захищав правду, ніколи не йшов на компроміс із власною совістю. Певно через цю непоступливість він невимовно страждав, завдаючи чимало прикрощів не лише собі, а й членам родини – дружині, двом синам і доньці, прирікаючи їх на матеріальні нестатки, постійні митарства. Вирушивши у вимушену еміграцію, він разом із сім’єю в 20-х роках опинився напольській території в давньоукраїнськомуХолмі– містечку, яке до 1387 року входило до складу Руського воєводства з центром у Львові. Цим можна пояснити те, чому тут зберігся найбільший осередок українців, які одразу ж в Іванові Огієнку відчули справжнього захисника їхніх інтересів у Польщі.

 

У книзі «Його бій за державність» автор ґрунтовно висвітлив так званий польський період у житті Івана Огієнка, звернувши особливу увагу на зародження конфлікту між ученим і місцевою польською владою, що призвело до депортації його сім’ї з Польщі…

 

Ще до того, ставши міністром освіти УНР в 1919 році, Іван Огієнко виявив себе як істинний поборник української мови, ввівши правила українського правопису в усіх навчальних закладах України. Це був лише початок реформи освіти, які через об’єктивні обставини йомунепощастило завершити. Так само було з дерусифікацією церкви, коли за його ініціативою богослужіння почало вестися українською мовою у храмах, розташованих на підконтрольній УНР території. Все, що з точки зору вченого йшло на користь українській нації, він беззастережно підтримував, і навпаки, виявляв принциповість і незгоду, коли відчував несправедливість або загрозу. Саме тому Іван Огієнко у 1922 році категорично виступив проти рішення тодішнього українського еміграційного уряду в обмін на лояльність Польщі фактично віддати їй західноукраїнські землі.

 

Автор книги для кращого і повнішого сприйняття читачем цього переломного моменту в політичній кар’єрі Івана Огієнкапублікує уривок з його монографії «Рятування України», з якого видно непоступливість колишнього міністра УНР в питаннях територіальної цілісності України. Після одвертих заяв з цього приводу Іван Огієнко опинився у дуже складному становищі в країні, яка надала йому політичний притулок.

 

Знайомлячись з документально-публіцистичною оповіддю про життя та діяльність Івана Огієнка у викладі Миколи Тимошика, не важко зрозуміти, що життя вченого і видавця в 20-х, 30-х, 40-х роках минулого століття нагадувало своєрідний калейдоскоп, коли події змінювали одна одну, залишаючи мізерний шанс для нього і членів сім’ї вижити у вороже налаштованому середовищі. Автор книги підкреслює, що у часи лихоліття небезпека чатувала на Івана Огієнка чи не на кожному кроці. І, мабуть таки, Боже провидіння вберегло цю людину від загибелі в охопленій громадянськими конфліктами Європі. Справді пощастило, коли так і не дочекався відповіді від колеги-науковця Агатангела Кримського, через якого Іван Огієнко зондував можливість повернення в Україну, де вже порядкували більшовики. При цьому він наївно вважав, що комуністичні правителі оцінять його багаторічну наукову діяльність спочатку у Києві – в університетіСв.Володимира, а згодом у Кам’янець-Подільському університеті, де Іван Огієнко виявив себе блискучим філологом-славістом і чудовим організатором навчального процесу. Мовчання передбачливого Агатангела Кримського фактично вберегло його від фатального рішення повернутися на Батьківщину.

 

Не менш драматичні події розгорнулися і в Швейцарії, куди доля закинула головного героя книги «Його бій за державність» у повоєнний час. Микола Тимошик як надзвичайно допитливий дослідник відвідував місця, встановлював документи, пов’язані з Іваном Огієнком, який вже у статусі митрополита Холмського і Підляського опинився у швейцарській Лозанні в середині 40-х років минулого століття.

 

Широкому читацькому загалу, мабуть, не відомо, чому Іван Огієнко обрав для себе церковне ім’я Іларіон. На сторінка книги розкривається не лише цей дуже цікавий факт з біографії Івана Огієнка, а також описується сама процедура висвячення його на митрополита Холмського і Підляськогою. Він завжди вважав, що необхідно свято берегти православні традиції, закладені попередниками ще у минулих століттях. Документально підтверджено, що 1051 року у Києві вперше на митрополичий престол обрали українця – пресвітера Іларіона. До цього патріархами відповідно до церковних догматів ставали лише грецькі священнослужителі, які з цією метою приїздили до Києва з Константинополя. Знадобилося 890 років, щоб було встановлено своєрідний духовний зв’язокміж Іваном Огієнком і першим українцем-патріархом Іларіоном, ім’я якого через століття знову зазвучало на вустах віруючих.

 

Микола Тимошик оприлюднив у книзі віднайдений в архівах унікальний документ вісімдесятилітньої давності – текст інаугураційної промови, виголошеної Іваном Огієнком під час його посвячення в єпископи у Холмському кафедральному соборі. Вчитуючись у ці наповнені глибоким змістом слова, не важко переконатися у тому, що так могла звертатися до Бога лише безмежно віддана християнській вірі людина, для якої сенсом буття стала розбудова української незалежної православної церкви, захист інтересів православної релігійної громади у повоєнній Польщі, що постійно відчувала на собі неприхильне ставлення з боку місцевої католицької більшості.

 

Саме принциповість і безкомпромісність Івана Огієнка в питаннях віри і національних прав української меншини в Польщі стало причиною його відсторонення від викладацької діяльності, а відтак суттєвого погіршення матеріального становища. Його не бажання йти на компроміси з місцевою владою, коли це стосувалося насамперед політичних і релігійних питань, а ще надто активна видавнича діяльність спричинило вкрай вороже ставлення до його особи як польських католицьких священників, так і державних чиновників різних мастей. Саме тому митрополит Огієнко під тиском обставин змушений був переїхати з Польщі до Швейцарії, де розгорнулися не менш драматичні події.

Книга «Його бій за державність» складається з безлічі маловідомих фактів з життя Івана Огієнка, дбайливо зібраних автором у північноамериканських і європейських архівах. За радянських часів його праці з мовознавства, релігієзнавства й історії були заборонені, а їхній автор був внесений у проскрипційні списки осіб, за якими полювало НКВС на території країн, окупованих Червоною Армією у роки Другої світової війни. Йому пощастило, що польська провокація у роки війни, про яку згадує в книзі Микола Тимошик, закінчилася нічим, коли одного разу потяг з Іваном Огієнком навмисне спрямували в район, де діяла радянська контррозвідка.

 

Роки поневірянь не пройшли безслідно для Івана Огієнка і вже у Швейцарії вони далися взнаки. Микола Тимошик відшукав у Лозанні шпиталь-притулок «Бетань», куди потрапив митрополит Іларіон у 1945 році. Дослідник, користуючись архівними документами медичної установи, щоденниковими записами, листами, зумів встановити кожен день перебування вченого на новому місці. Саме тут на Івана Огієнка чекало найбільше випробування у житті, коли виникла реальна загроза фізичному існуванню. Важко захворівши, він переніс одразу три операції. Драматичність моменту прослідковується у кожному рядку заповіту, складеного на лікарняному ліжку Іваном Огієнком. Цей документ, вміщений Миколою Тимошиком у книзі, розкриває внутрішній стан важкохворого митрополита, останні настанови і прохання, які необхідно виконати на випадок його смерті. Але доля і на цей раз усміхнулася митрополиту Іларіону, подарувавши ще довгих двадцять сім років життя.

 

Ці роки припали на його проживання у Канаді ‑ країні, що стала для Івана Огієнка другою батьківщиною. 1947 року на запрошення собору святої Покрови у місті Вінніпезі він прибув до країни кленового листка, щоб стати настоятелем величного храму, закладеного українськими переселенцями. Повз увагу автора книги не пройшов жодний важливий факт, який так чи інакше проливає світло на важливий і дуже плідний період у житті митрополита Іларіона. Микола Тимошик не один раз долав тисячі кілометрів, щоб опинитися у Вінніпезі з науковою місією – місті, де й досі шанують колосальний внесок митрополита Огієнка у розбудову Української православної церкви Канади.

 

Та не лише цим пишається місцева українська діаспора, духовний наставник якої, крім релігійної, уславився ще й літературною, перекладацькою і видавничою діяльністю. Цікаву статистику подає у книзі автор, завдяки якій читач дізнається, що за життя Іван Огієнко (митрополит Іларіон) підготував до друку і випустив у світ близько п’ятдесяти перекладів богослужбових книг українською мовою. Вершинною працею, зокрема, на ниві художнього перекладу вважається його переклад із староєврейської мови Біблії. Автор книги робить ретроспективний огляд передісторії появи в Україні Вічної книги, за переклад якої свого часу бралися відомі письменники, фольклористи, філологи. З минулих епох в авторській розповіді виринають імена Маркіяна Шашкевича, Пилипа Морачевського, Панька Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Івана Пулюя, ‑ всіх тих, хто прагнув видати Біблію рідною мовою, щоб поширити християнське вчення серед мільйонів віруючих українців. Коли ж йдеться про митрополита Іларіона, то переклад Старого і Нового Заповіти здійснювався ним упродовж двадцяти років. На відміну від попередників, і на цьому у книзі наголошується, він пройшов усю процедуру погодження української редакції Біблії перед тим, як остаточно отримати дозвіл на її випуск у світ. Право на друк було надано Британським Біблійним товариством 1962 року. В Україні ж Старий і Новий Заповіти в перекладі митрополита Іларіона видали лише за часів відновленої державної незалежності – 1995 року.

 

У книзі «Його бій за державність» Микола Тимошик вмістив чимало спогадів людей, які знали Івана Огієнка-митрополита Іларіона за життя. Ці безцінні свідчення органічно доповнюють портрет справжнього подвижника віри Христової, який ніс слово Господнє українцям Канади кілька десятиліть поспіль. Коли квітневої днини 1972 року прощалися з першоієрархом Української Греко-Православної церкви в Канаді, митрополитом Іларіоном, хтось із прихожан місцевої релігійної громади на знак глибокої вдячності і поваги до нього поклав у труну з тілом покійного грудочку української землі і свічку з київського храму, підпільно привезених до Вінніпега з далекої України. Про цей дуже промовистий і водночас сумний епізод читач дізнається наприкінці книги Миколи Тимошика. На жаль, свій останній спочинок Іван Огієнко знайшов не на рідній землі, а у чужій країні. Ще довгих двадцять років після його відходу знадобилося для того, щоб Україна нарешті скинула з себе колоніальні пута, про що він мріяв все свідоме життя.

 

Своєрідним епіграфом до книги стали полум’яні слова самого Івана Огієнка: «Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини – своїм дітям, і наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».

Світ подвижника віри й духу Івана Огієнка надзвичайно широкий і дуже глибокий. Його невичерпність з особливою силою постає зі сторінок книги Миколи Тимошика, даючи змогу сучасному читачеві зрозуміти й належним чином оцінити все, зроблене цією видатною людиною.

 

Тарас ГОЛОВКО