Ростислав СЕМКІВ — український літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія». Свого часу він двічі був лауреатом конкурсу видавництва «Смолоскип». А нещодавно сам нагороджував переможців 25-го конкурсу як директор цього видавництва. Про нові таланти, читання в епоху гаджетів і значення сміху в суспільстві — у нашій розмові.

— Яке нинішнє покоління авторів, учасників літературного змагання видавництва «Смолоскип»? Може, це читачі вашої книжки «Як писали класики»?

— Тих, хто хоче писати, потенційних авторів та авторок, зараз куди більше, ніж десять років тому. Авторство потроху набуває статусу: тепер вірять, що це гарний спосіб реалізуватися, ба навіть розраховують на пристойні гонорари в майбутньому. Молоді автори бачать, як переможців нашого літконкурсу минулих років перевидають, перекладають і навіть екранізують. Найкращий приклад тут — Сергій Жадан, котрий став лауреатом якраз 25 років тому. Це надихає. Тому збільшується й кількість рукописів на конкурс — цього року їх було 191.

З іншого боку, бачимо значне поширення курсів письменницької майстерності — як в університетах, так і на неформальних освітніх платформах, наприклад «Літосвіта». Це означає, що до літератури тепер ставляться більш прагматично: переконані, що писати можна навчити, як учать фотографувати на курсах фотомистецтва. Це логічно — в усьому світі давно так.

І звісно, здобувши базові письменницькі знання, нові автори поспішають спробувати себе. Звідси і зростання участі в конкурсі. Цим же можна пояснити і певний успіх книжки «Як писали класики». Адже в ній підсумовано творчі рецепти непересічних письменників: Агати Крісті, Орвелла, Бредбері, Воннеґута, Кундери, Льйоси та Умберто Еко. А це якраз те, що цікавить молодих авторів.

«ТЕПЕР ВИКЛАДАЧ ЛІТЕРАТУРИ ПОСТІЙНО МАЄ «РЕКЛАМУВАТИ» КЛАСИКУ»

— Викладаєте в Могилянці кілька курсів. Парадоксальне запитання: наскільки студенти хочуть читати?

— Студенти не хочуть читати зайве та нецікаве. Треба розуміти: вони зараз перебувають у ситуації постійного інформаційного перенавантаження, тому щоразу слід прагматично обґрунтовувати, чому їм варто прочитати ту чи іншу книжку. Просто змусити тепер не вийде: совкові авторитарні методи давно не працюють. Тепер викладач літератури постійно має «рекламувати» класику — художню, наукову, есеїстичну. І від успішності цієї реклами залежить, чи витримає його пропозиція конкуренцію зі смартфонами в руках студентів.

Бо як складався день студента колись? Він брався за книжку, коли приходив до університету чи потрапляв у бібліотеку. Зараз усі починають читати, щойно розплющивши уранці очі. Мережа одразу ж нагадує про свою присутність тисячами способів. Не сперечаюся: у мережах читають вкрай багато зайвого, але ж читають майже постійно. Тому за конструктивне читання треба ще поборотися.

«СІДАТИ ЗА ДИСЕРТАЦІЮ З ГУМАНІТАРИСТИКИ ВАРТО, КОЛИ УЯВЛЯЄШ СОБІ, ЩО ЗНАЙШОВ РЕЦЕПТ ПОРЯТУНКУ ЛЮДСТВА»

 — Ви чимало досліджували феномен іронії в українській (і не лише) літературі. Яке, загалом, місце іронії у вашому житті?

— Сідати за дисертацію з гуманітаристики варто, коли уявляєш собі, що знайшов рецепт порятунку людства. Або думаєш, що котрийсь із письменників чи котрась із письменниць його знайшла. Я писав про іронію, зараз пишу роботу про сатиру і гумор, тому що певен: якби люди ставилися до багатьох речей трохи менш серйозно, не були аж настільки переконані у своїй правоті, світ став би значно кращим.

Фанатики і диктатори, що прагнуть абсолютної влади, це однозначно розуміють. Як правило, вони самі не сміються і не дають цього робити іншим. Тож право на сміх треба захищати так само, як право на свободу слова чи творчості. В українській літературі — безліч сміхотворців, починаючи від козаків, котрі написали султану листа з нецензурною лексикою. Тут є що досліджувати.

 — Як ви розтлумачите своє кредо «Сeci n’est pas une pipe!»? Це підпис під твором Магрітта, де зображена люлька — чи не така, як у вас?

— Я маю кілька таких, а в Магрітта одна, та й то не люлька. Але для мене в цьому його образі є дуже азартний натяк на те, що ми багато чого ще не бачимо. Не треба боятися зазирати за край реальності. Власне, найсильніші письменники цим і займаються — Кафка, Борхес, Еко. Це надихає до пізнання і творчості.

«Є ВСІ ШАНСИ СТВОРИТИ ЦІКАВЕ ТА РОЗУМНЕ СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»

 — Нині ви ведете програму «Бібліофан» на «UА: Культура». Наскільки влаштовує її формат і перспективи?

— Я вельми радий, що державні телебачення і радіо оновлюються. Погодьтеся, це нонсенс, що раніше громадяни платили податки за програми, які не дивилися. Та команда, яка зараз реформує «UA: Перший» та «UА: Культура» (де Юрій Макаров, Тетяна Кисельчук, Лук’ян Галкін і ще сотня інших не менш достойних), професійна, витривала та азартна.

І там тепер вистачає цікавого контенту: кулінарно-літературне шоу «Енеїда» з Євгеном Клопотенком, програма «Як дивитися кіно?», скетчком про культуру мовлення «Лайфхак українською», незабаром з’явиться лялькове шоу «Додолики». Не раз чув: «Тепер там є що дивитися». «Бібліофан» — лише одна з передач культурної лінійки, поряд з прекрасними авторськими проектами Любові Морозової (музика), Сергія Тримбача (кіно) та Олега Вергелеса (театр).

Мені особисто дуже імпонує те, що зараз відбувається в національному телецентрі. Є всі шанси створити цікаве та розумне сучасне українське телебачення.

СТАТИ КУЛЬТУРНО БАГАТШИМ, ПОЄДНАВШИ ВСІ МОЖЛИВОСТІ

 — Ви — член комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка. Чи складно для вас визначати «вершинні здобутки», зокрема в літературі?

— Непросто. На жаль (не будемо про причини), у нас все ще доволі квола література. Проте це тільки підстави очікувати від неї активного ривка. І все ж, відзначені Комітетом Іван Малкович та Емма Андієвська — без сумніву, першорядні автори.

 — Чи пишете нині прозу?

— Я пишу, як і читаю, по кілька речей водночас. Зараз у мене два незавершених романи, дві фантастичні повісті й одна збірка оповідань. Колись все це буде завершено. Після дисертації.

 — Більше читаєте з гаджетів чи «традиційні» книжки? Яке, на вашу думку, майбутнє в паперової книжки?

— Дуже залежить від місця й часу. У транспорті й під час подорожей, звісно, зручніше читати з планшета. Читання фізичної книжки потребує більшого комфорту. Це справжня розкіш, то чому б інколи собі її не подарувати? Саме з цієї причини паперова книжка всуціль не зникне, а співіснуватиме з іншими видами читання. Так телебачення не вбило кіно, а кіно не викреслило театр. Ми стаємо культурно багатшими завдяки всім цим можливостям. І в цьому хороше підґрунтя для оптимізму.

автор: Людмила Таран

джерело: часопис «День»