Критично ставитися до визнаних авторитетів ‒ це не так уже й складно. А от критично поставитися до самого себе, своїх думок, свого письма ‒ це набагато важче. Моренець повторював: «Більше міркувальних міркувань. Більш критично осмислюйте те, що кажете». З одного боку, треба утяссгоз рівня описового представлення певних літературних явищ на рівень осмислювання їх у різноманітних історико-літературних, естетичних, філософських контекстах, а з іншого ‒ завдяки відповідному філософсько-естетичному дискурсу, зіставленню утяссго з літературними і, ширше, культурними фактами, перевіряти свої твердження та висновки. А ще він вчив не спішити, не гнатися за кубометрами текстового аналізу, а спокійно й виважено відчувати-продумувати вірш. І зберігати тонкий баланс між висловленим та невисловленим, який передбачає, з одного боку, належне наближення до вірша, а з іншого ‒ утримання від його надмірного роз’яснення. Тобто Моренець вчив плекати певну культуру вислову, адже, як каже східна мудрість, у хорошій розмові не все говориться… І ось такий спосіб ведення літературознавчого сюжету, на його думку, свідчить про справжню фахову зрілість.

Звичайно, що сказане має свої межі, межі становлення й розвитку. Як можна, наприклад, говорити про точність слова, його відповідність до того, що воно позначає, якщо сам об’єкт позначення змінюється в часі, так само як з досвідом міняється наша свідомість? У передмові до книжки «Оксиморон»Моренець говорить, що той, хто пише цю передмову, вже інакший, аніж той, хто писав корпус текстів, представлених у самій книжці. Тобто Моренець двадцять років тому і Моренець теперішній ‒ це дві різні людини. А ще Слово завдяки культурно-історичним змінам видозмінює, а часом суттєво міняє свою промовляльну значеннєвість. То про яку точність та тривалість судження може йтися взагалі? Справді, філологи мають до діла з дуже субтильною та пластичною річчю ‒ мовою. Однак розуміти межі обширу, у якому постає і розгортається слово; усвідомлювати кордон, за яким починається вже щось інше, де діють інакші закони, ‒ це вже дуже важливо й дуже багато. Знати межі і самоздійснюватися в них ‒ це також ознака професіоналізму. Головне тут ‒ повнота самовіддачі й наукова сумлінність. Окрім того, не все так «закрито»й безнадійно. Коли Моренець говорить про те, що він теперішній відрізняється від себе минулого, то не варто абсолютизувати розрив оцих його двох Я. Адже якщо подивитися з певної точки зору, то в минулому Янеминуче було закладено Ятеперішнє. Тобто між цими Я існує певний зв’язок. Як каже англійська приказка, «тільки дурні та мертві не міняють своїх переконань». Отож, за всієї мінливості життя, мови й свідомості, завжди знайдеться ракурс, у якому щось може бути побаченим та усвідомленим. Треба лишень бути спостережливим, цілеспрямованим та наполегливим. І розуміти, що є межі здібностей, закладеного Природою таланту, а також ‒ сприяння Долі. Але це вже речі ‒ незалежні від людини. Вона ж має робити те, що може робити і для свого самоздійснення повинна робити. Моренець учить вірити в себе, у свої сили. Це теж дуже важливо.

Ширше ознайомлення з його статтями, розвідками, монографічними дослідженнями розкриває траєкторію самореалізації дослідника ‒ від 1970-х рр. І дотепер. У цих своїх працях він вчить, як можна постати в часі й піднятися над ним, як варто літературному критикові вловлювати найсубтильніші тенденції доби і навіть передчувати появу новітніх тенденцій, як аналізувати сучасний йому літературний процес ‒ на що необхідно звертати увагу і щодо чого варто вимірювати значення художнього явища, що щойно ось зродилося. Моренець демонструє, як працювати з текстами, зокрема простежувати в них специфіку образного втілення певних філософсько-естетичних начал; як «стереометрично» бачити літературне явище, що передбачає різноманітні візуальні проекції – естетичну, побутову, моральну, філософську, інтертекстуальну тощо; як переходити від аналітичної роботи думки до широких дослідницьких узагальнень; як представляти творчість окремого поета у відповідній еволюції ідей та естетичних форм, а також показувати його як творчу особистість, яка, за всієї схожості до когось іншого, має низку оригінальних рис. У монографії про Ґалчинського він показує те, як можна творчо переосмислювати відомі літературознавчі концепції, коли переносить ідею «діалогізму»з рівня взаємодії представлених у тексті свідомостей персонажів (що було у Бахтіна) на рівень взаємодії свідомості автора з тією творчою свідомістю, що стоїть за певними культурними фрагментами (тими, які автор актуалізує в процесі свого образотворення).

Окремо варто сказати про правило «доречності та рівноваги», якого у своїх розвідках дотримується Моренець. Воно засновується на тому, що існує міра доречності – вона зумовлена чуттям естетичного смаку, – яка визначає форми та межі відображення в поетичному висловлюванні певної світоглядно-естетичної налаштованості; недостатність такого відображення спонукає до подальшої розробки типологічно схожих образних форм, його ж надмір – до пошуків цілком нових форм і розгортання вже іншої світоглядно-естетичної парадигми. Літературний процес постає як динамічна саморегулівна система. Вона прагне повноти втілення окремої світоглядно-естетичної налаштованості в певному типі образного висловлювання і за умови такого чи такого досягнення цієї повноти «переключається»на втілення іншої налаштованості в іншому типі висловлювання. Це правило допомагає Моренцеві вдало пояснювати динаміку розвитку та зміни стильових форм у літературному процесі. І воно сприяє кращому розумінню того, що відбувається в українській літературі тепер.

«Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща»– це текст, який можна час від часу перечитувати задля стимулювання власних мисленнєвих спроможностей – через долучення до проявів «живого»мислення автора та ознайомлення із зразками глибоких дослідницьких рефлексій. Також читач має можливість отримати чималу втіху від явленої гри пошукового розуму, який вільно саморозгортається, підпорядковуючись водночас певним правилам. Моренець демонструє приклади ґрунтовного бачення складних питань і пропонує чимало конструктивних ідей, які можна задіяти не лише в контексті періоду першої половини ХХ ст. і рамках української та польської літератур. В «Оксимороні»автор демонструє, як вибудовувати канон поетичних текстів ХХ ст., що має лежати в основі цього канону і які ключові періоди цей канон може мати. Звичайно, що справа канону ‒ це теж дуже делікатна річ: репрезентанти канону міняються залежно від того, яку ціннісну шкалу дослідник обирає. Але знову ж таки можна говорити про певні принципи, за якими твориться канон. У вибудуваній репрезентативній галереї «Оксиморону»не з усім можна погодитися, однак не можна не погодитися із загальними засадами творення канону, які пропонує автор монографії. Вони охоплюють три важливі складові: насамперед ‒ естетичне значення, потім ‒ глибину осягнення буття і, зрештою, ‒ прояв волі нації до буття. Також Моренець вчить не боятися визнавати свої дослідницькі помилки (йдеться про обстоювання принципу «мистецтва для мистецтва», яке з часом було замінено ідеєю гнучкої системи мистецького ангажування ‒ такої, що враховує і природу художнього слова, і специфіку соціальної взаємодії) і розкривати їхні причини. 

У своїх розмовах і літературознавчих розвідках Моренець вчить думати. І думати із повною самовіддачею. А це і є думати пристрасно… Любити Слово…

Автор: Тарас Пастух

Джерело: Буквоїд