«…коли цього року дали Шевченківську премію Еммі Андієвській (українська письменниця, поетеса і художниця, родом з Донецька – ред.), то виявилося, що мало хто з українців, молодших сорока, взагалі знає, хто це така і з чим її їдять. Старше покоління ще трохи пам’ятає, бо востаннє в нас діаспорних авторів рекламували на початку 1990-х, тоді ж і Андієвської кілька романів перевидали.

З неї широкій публіці треба радити не вірші (то для філологів), а якраз прозу. «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення» ‑ це абсолютно першорядна європейська проза, без перебільшення, але хто їх читав, крім жменьки фахівців? І де ви їх зараз візьмете, навіть якби схотіли почитати?

А тимчасом у незалежній Україні Андієвська могла б стати культурним символом Донбасу! І якби той Донбас довгі роки не готували під Росію і регіон нормально розвивався, то в Донецьку давно мав би бути музей Емми Андієвської – думаю, вона радо передала б туди свої малярські роботи, як це зробив інший великий митець-еміґрант, колумбієць Фернандо Ботеро: передав свої роботи на батьківщину, в рідний  Меделлін, і тепер туристи з цілого світу приїздять туди «на Ботеро».

Так і Донецьк міг би пишатися своєю уродженкою. Музей Емми Андієвської – це те, що варт закласти окремим пунктом у програму реінтеграції і реабілітації Донбасу. Його мають створити, коли, дасть бог, Донецьк повернеться під контроль України і вся нечисть звідти піде. На перспективу така ідея має бути».

 

Фрагмент з публікації «Непомірно жорстока плата»: Оксана Забужко про війну на Донбасі, політичні фейки і «феномен залиплої клавіші»

Автор: Катерина Гончарова

Джерело: styler.rbc.ua