«Як застереження усім, хто сьогодні намагається зупинити утвердження української мови як єдиної мови української нації, є запис Олеся Гончара від 21.09.1989 року: «Полетів Щербицький! Маскуючись все життя під українця, був найжорстокішим катом української культури. Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича. Меншиков по коліна бродив в українській крові, влаштувавши різанину в Батурині, а цей усю Україну душив напівпотай, з блудливою усмішечкою всевладного садиста. Подивимось, хто прийде на зміну. Але сьогодні Україна зітхнула з полегкістю». «Дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога», ‑ застерігав Тарас Шевченко.

Олесь Гончар був борцем-оптимістом. Тому він у самій ворожій системі вступив у боротьбу за нівечені тією ж системою українські цінності, «щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало». Його зброєю була багата, добірна мова його численних творів. Уже в незалежній Україні, 12.06.1994 року, він записав з упевненістю: «Не спішіть, панове асимілятори й колонізатори! Мова Шевченкова перебуде, переживе усіх вас і не тільки своєю довговічною літературою, багатством красного письменства; переживе ваше каркання навіть звичайна коломийка, яка так весело й дотепно дзвенить нині над Карпатами!..».

 

Фрагмент зі статті «Олесь Гончар: «Письменник – нервова клітина нації» І.Ющука, газета «Слово Просвіти» (5-11 квітня 2018 р.).

 

Автобіографічна довідка

Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в селі Сухе Кобеляцького району Полтавської області в сім'ї робітників У 1933 році закінчив семирічну школу і почав працювати в редакції Козельщинській районної газети.

У 1933-1937 роках навчався в Харківському технікумі журналістики, після закінчення якого працював учителем в с. Мануйлівка і в Харківській обласній газеті «Ленінська зміна». З 1937 року Гончар почав публікувати свої твори в республіканських виданнях. У 1938 році вступив на філологічний факультет Харківського університету. У червні 1941 року після третього курсу пішов добровольцем на фронт в складі студентського батальйону. Влітку 1942 року потрапив в полон, звідки втік в 1943 році і продовжував воювати до Перемоги. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї.

Після демобілізації в 1945 році Гончар у Дніпропетровську закінчує університет (1946). У цей час працює над першою частиною роману «Прапороносці» «Альпи». Незабаром переїздить до Київа і поступає до аспірантури Інституту літератури.

У 1947 році друкується повість «Земля гуде» про підпільників Полтавщини і друга книга роману «Прапороносці» «Голубий Дунай», яка розповідає про визвольну місію Радянської Армії в Європі. І це принесло автору всенародне визнання.

У 1940-1950-і роки письменник продовжує розвивати військову тему в своїх численних новелах. Поруч з нею письменник починаї писати про мирне життя людей «Микита Братусь»(1950), «Нехай горить вогник»(1955). У 1952 році з'являється історико-революційна дилогія Гончара «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), присвячена подіям громадянської війни на півдні України. 

У 1960 році надруковано роман «Людина і зброя», В якому йдеться про студентів добровільного батальйону часів війни. Опублікований у 1963 році роман «Тронка» описує різні сторони життя мешканців українських степів. Проблемний роман «Собор» (1968) чітко висвітлив боротьбу за за історичну пам'ять народу.

У творах пізнього періоду Олесь Гончар продовжував порушувати морально-етичні теми сучасності - роман «Твоя зоря» та книга «Літературні роздуми (1980).

Чимало часу Олесь Гончар присвятив громадській діяльності. У 1959-1971 роках обирався головою правління Спілки письменників України, в 1959-1986 роках секретарем Союзу письменників СРСР. Очолював комітету з прісужденію Державних премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка(1992-1995). Помер 14 липня 1995 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.