«Між іншим, Павло Григорович у питанні рідної мови ніколи не страждав малоросійською меншовартістю і, скажімо, на відміну від тодішніх мовознавців (та й, на жаль, деяких сьогоднішніх) (маються на увазі сучасники Г.Донця - ред.), усвідомлював давність української мови і наявність письма в українців «ще задовго до прийняття ними християнства». Зокрема він посилався на трактат «Про письмена» давньоболгарського письменника кінця IX ‑ початку X століття Храбра Чорноризця, якого, до речі, називав «староруським ченцем» (очевидно, маючи на це підстави).

Принагідно слід зауважити, що Тичина періодично долучався до мовознавчої діяльності. Так, він був причетний до укладання українського правопису не лише 1945-го, а й 1960 року; як член редколегії 11-томного тлумачного словника української мови зробив свій внесок у підготовку двох перших томів (до їх виходу в світ поет не дожив); освітлював деякі мовні питання у статтях і виступах.

В останній рік життя, перебуваючи на лікарняному ліжку, Павло Тичина підписує до друку статтю «Квітни, мово наша рідна». Згадавши, як «багато, дуже багато жорстоких літ і віків пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо перенісши і витерпівши всілякі брехні і наругу», автор пишається своїм народом, «найталановитішим, найдотепнішим мовотворцем», і рідною мовою, «багатогранно багатою і культурною». З полум'яним синівським почуттям він пише про мовний скарб українського народу: «Наша мова ‑ як чарівна пісня, що вміщує в собі і палку любов до Вітчизни, і ярий гнів до ворогів, і волелюбні думи народнії, і ніжні запахи рідної землі». На завершення статті поет звертається до письменників і, по суті, до сумління всіх українців: «мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої...». Фактично ‑ це заповіт геніального сина України».

 

Фрагмент зі статті «Лицар рідної мови» Григорія Донця, опублікованої у часописі «Українська літературна газета» (23.03.2018 р., №6).

 

Коротко про автора

ДОНЕ́ЦЬ Григорій Прокопович (17(30). 11. 1913, с. Курилівка, нині Канівського району Черкаської області – 27.04.1985, м.Київ) – поет. Член СПУ (1958). Учасник 2-ї світової війни. Бойові та урядові нагороди. Закінчив Черкаський педагогічний інститут (1934). Учителював. Від 1946 – на партійній і радянській роботі у Каневі та Києві. Почав друкуватися від 1928. Значне місце у творчості Донця займає історична тематика. Автор збірки громадянської лірики «З братами вірними» (1955), «Канівська книга», «Придніпров’я» (обидві – 1959), «В Кобзаревім краю» (1961), «Гомін землі» (1963), «Серце Прометея» (1964), «Червоний глід» (1966), «З доріг України» (1967), «Земля Боянова» (1968), «Відлуння грому» (1969), «За днями – дні» (1974), «Пам’ять звитяг» (1977), «Стяг» (1980), «Київська книга» (1982), «Слово з України» (1985); збірки віршів для дітей «Ходить серпень лугами» (1959), «Літо в Розливі» (1970), «Пригода в Карпатах» (1979), «Сонце над нами» (1982) та ін. Усі зазначені книги видано у Києві.

 

З «Енциклопедії сучасної України»