Якби можна окреслити одним словом стиль письма і природу художницького мислення Олеся Гончара, назвати одним словом барвисті, розмаїті й многолюдні світи його романів і новел, передати одним словом найважливішу рису позитивних, а це означає майже всіх його персонажів, то було б це слово «чистота».

Так писав я колись і так думаю тепер. Столітній Гончар для мене ‑ діючий класик нарівні з нашими непроминальними постатями в письменстві. Герої творів Гончара ‑ люди із власною національною гідністю, естетичною гордістю, одержимі правдою свого страждання в боротьбі за людяність.

Для своєї творчості Гончар поставив, як закон: необхідність думати й писати про те, без чого людське духовне життя немислиме. Гончар дочекався часу, коли комуно-московська імперія падала (до речі, не без його громадянської участі в усіх акціях засновників Народного Руху України), але він ні разу не сказав, не написав, що та злоякісна пухлина на тілі всього людства стане попелом і щезне. Гончар застерігав: «Не зникне вона сама собою, її відновлюватиме виховане царською та комуністичною Москвою нове покоління російських фашистів».

Уся літературна творчість Гончара побудована на його філософському розумінні природи мистецького слова. Його поетичний реалізм не має нічого спільного з приземленим, безкрилим фотографуванням дійсності. Образи, характери Гончаревих героїв ‑ це явища з його метафоричного, поетичного, неповторного світу. Всі радощі й печалі героїв Гончара ‑ це його радості й печалі, всі смерті, змальовані ним, ‑ це його скарги на несправедливу, жорстоку дійсність, в якій перемагає підлість і злоба, а гине честь, любов і правда.

Автор геніального «Собору» Гончар не побоявся в часи тотальної москалізації України відстояти національну відрубність нашої мови, культури, козацької державності від Москви.

Як людина, якій Гончар сказав: «Іди за мною», я страждав, ідучи за ним, бо мені не завжди вистачало відваги й непоступливості такої, якою відзначався він. Я повинен був на ювілейному вечорі 50-літнього Гончара не тільки назвати «Собор» (що я й зробив), але й визнати той роман як безсмертний твір Олеся Гончара.

Я йшов за Гончарем, та все ж таки не завжди. Він був проти мого рішення покинути розсварених вождів самостійної України й піти на дипломатичну службу. Він мав рацію, але не зупинив мене, хоч міг мені дати наукову працю дома. Все йому прощаю, бо ж він був захисником і лідером шістдесятників, натхненником рухівських майданів, які приготували проголошення незалежної України.

Жива присутність Гончара в нашій літературі існуватиме доти, доки існуватиме значною мірою ним збагачена й узаконена українська мова.

А голос його, як голос правди й сумління ув'язненої України, ми повинні пам'ятати навіть тоді, коли наша держава буде приєднана до НАТО, бо щаслива будущина кожного народу тримається на його стражденній пам'яті про своє визволення з рабства.

 

Дмитро Павличко,

письменник, Герой України,

лауреат Шевченківської премії

 

 

Джерело: «Літературна Україна», березень 2018 р.

На фото: Дмитро Павличко, Олесь Гончар, Іван Драч.