У вітчизняному медійному середовищі нині активно обговорюються літературно-мистецькі твори, що стали переможцями у фінальному туру на здобуття Національної премії 2018 року. Своїми коментарями щодо почутого і прочитаного поділився кандидат філологічних наук, головний редактор журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський.

 

‑ Шановний пане Дмитре, Ви, як член Шевченківського комітету, висунули на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Література, публіцистика, журналістика» збірку есеїв «Брама Європи» професора Гарвардського університету Сергія Плохія. В одному з останніх чисел часопису «Слово Просвіти» був опублікований виступ співголови ГО «Україна-НАТО» Івана Зайця на лютневій науково-практичній конференції, приуроченій Міжнародному дню рідної мови, в якому, зокрема, прозвучала критика на адресу автора згадуваного видання. Хотілося б почути від Вас коментарі на висловлене відомим українським політиком, екс-депутатом ВР України, одним із засновників Народного Руху України на адресу книги відомого історика.

 

‑ Мені здається, що навколо книжки «Брама Європи» більше високої температури палання емоцій, ніж осмислення. Хоча я радий, що є адекватні оцінки цієї праці, які були оприлюднені в нашій пресі: в газетах «День», «Дзеркало тижня» та ін. Ця праця ламає стереотипне сприйняття України у світі, ті моделі інтерпретації української історії, які були вибудувані Російською імперією, потім Радянським Союзом, а сьогодні кремлівськими силами, які, по суті, постають ревіталізацією радянсько-імперських сил газової криміналізованої неоімперії. Сергій Плохій ‑ незвичний претендент на Шевченківську премію. Він громадянин США, директор одного з найпотужніших центрів у Західному світі з вивчення та промоції української культури й історії. Проте, якщо пригадати, колись подібні прецеденти щодо вручення Шевченківської премії були. Найперше хотів би згадати блискучого історика Роберта Конквеста. Я щиро хотів би, аби книжку «Брама Європи» прочитало якнайбільше людей, щоб не було маніпуляцій і спекуляцій, що це «підручник з історії» або антиукраїнська праця. На жаль, зараз я можу констатувати лише те, що шановний екс-депутат або не читав праці, або повівся на домисли тих, хто просто ображені, що Шевченківську премію здобули не вони, а пан Сергій. На жаль, ми часто керуємося емоціями, а не тверезим аналізом ситуації. С. Плохій написав блискучу студію, яку читаєш легко і яка водночас «заряджає» тебе правильними смислами щодо розуміння того, якою постає Україна сьогодні. Це фундаментальна робота, і я радий, що більшість членів Комітету підтримали моє подання. Ця праця була рецензована на сторінках всесвітньо відомої й вельми поважної преси. Вона була відрефлектована у фахових колах провідних україністів світу. Ця книжка ‑ візитівка України, репрезентована на належному аналітичному рівні. Мені не те що не соромно за цю працю, а я пишаюся, що Комітет зміг ухвалити рішення, яке, не маю сумнівів, ще буде проаналізоване в майбутньому. Ця праця ще чекає на своє відкриття в Україні. С.Плохій використовує сучасні наративні стратегії, які роблять цю працю легкоперетравлюваною, а отже, успішною для масового сприйняття. Важливо, щоб якнайбільше людей сьогодні відкривали для себе історію України. Розумію, що у фахових колах істориків можна дискутувати з приводу окремих позицій, але «Брама Європи» ‑ це модерна й надзвичайно актуальна студія, яка містить значний українськоцентричний вектор і значний потенціал для поширення важливих для України смислів у світі.

 

‑ Отже, чи справді у книжці «Брама Європи» стверджується, що народ і нація не є визначальними елементами в українській історії? Це було сказано Іваном Зайцем на самому початку його виступу на конференції.

 

‑ Народ і нація ‑ визначальні елементи історії, просто ця праця написана в інакшій методології. Але в жодному разі не заперечується важливості народу й нації у здобутті української державності. С.Плохій на с.23 «Брами Європи» пише про те, що «народ» і «нація» ‑ важливі, але не домінантні категорії аналізу в його моделі історії. Він витворює специфічний наратив, побудований на осмисленні певних ключових історичних вузлів. Він не пише академічну історію України, його праця ‑ це не наукове дослідження, а певний тип нон-фікшн, цікава праця з гуманітаристики, а не фундаментальне історичне дослідження. С. Плохія цікавить світ ідей, історія ідей, водночас, процитую, «оповідь фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом ‑ головній силі, що стояла за створенням сучасної нації та держави» (с.23). Хіба в цьому формулюванні заперечується важливість «нації»? У жодному разі. Мені здається, що український читач просто не готовий до розуміння тієї нової мови, яку випрацював С. Плохій у своєму наративі. Він пише відповідно до традицій Західного світу, де немає ультиматумів, агресивної риторики самоствердження, патосу, мегаломанії… Сергій Плохій пише делікатно, виважено, але промовляє надзвичайно важливі смисли.

 

‑ Ви поділяєте думку автора книги, що українська нація сьогодні лише формується, з чим категорично не згоден Іван Заєць, бо цей процес вже давно завершений…

 

‑ І.Заєць, і С.Плохій по-своєму мають рацію. Іван Заєць говорить про те, що ми ‑ автохтонна нація, що ми маємо свої питомі традиції, що наша ідентичність давно сформована, позаяк інакше не було б можливості протистояти російській та ін. формам колоніальної, імперської агресії. І це справді так. Жодних сумнівів у тому, що українська етнічна нація сформована ‑ немає. Але йдеться про формування політичної української нації, яка набагато ширша за етнічну. Щоб вистояти у війнах і агресії з боку ворога, потрібно мати чітке уявлення про себе. Водночас С.Плохій говорить про інший вимір ‑ про українську ідентичність, яка має відповідати вимогам і викликам сьогодення. Ми живемо у відкритому світі, у світі мультикультурному і транскультурному, де потрібно навчитися адекватно комунікувати з «Іншим», навчитися поважати «Іншого» й обстоювати власну позицію відповідно до традицій демократичного суспільства. Не робити це в традиціях радянської «риторики», але бути переконливими у досягненні мети. Тому потрібно шукати справді нові форми адекватного й паритетного діалогу, форму пропрацювання минулих історичних травм, форми проговорення важливих проблем, які мають укоріненість у минулому, почасти конфліктному й неоднозначному. От про що «Брама Європи» Сергія Плохія. Це есеїзована історія, яка завершується осмисленням ХХІ ст., у якому нам випало жити в якісно іншому соціокультурному та політичному вимірі, а отже, у нашу добу змінюється й комунікативна площина. Ми більше не можемо мислити так, як двадцять чи тридцять років тому. Потрібно сприймати світ в єдності множинного й водночас зберігати власне, самобутнє. Потрібно творити транскультурну амальгаму світу, в якому український компонент може бути успішним і виразним, перспективним і вітальним.

 

‑ Далі Іван Заєць дорікає Сергію Плохію, що той, нібито, у своєму історичному дослідженні, коли йдеться про демографію України, припускає проживання на її території у т.ч. і меншин, що сформують у майбутньому політичну націю з ознаками багатокультурності та багатомовності. В цьому вбачається загроза для українського етносу як домінуючого на території держави, що має назву Україна.

 

‑ Такий погляд почасти походить від колоніально-імперської травми. Важливо сформувати в людини українську ідентичність, поважати українську мову та історію. Я пригадую випадки, коли за спілкування українською в Криму тебе могли просто побити, образити. Усе це закінчилося анексією Криму, бо не було грамотної мовної державницької політики щодо формування в російськомовних кримців поваги до української історії, культури, мови. Сьогодні на війні наші землі захищають не лише українськомовні. Але я певен, що з усвідомленням своєї ідентичності як громадянина України з часом настає й природна потреба спілкуватися українською. І це найважливіше. Україна багатокультурна й поліетнічна, але нам усім важливо навчитися жити разом. І українська мова має поставити важливим чинником єднання, а не засобом розбрату. Знову ж таки, як на мене, все залежить від грамотної державної мовної політики. Потрібно сприйняти як частину своєї української ідентичності й українську мову. Проте для цього, можливо, в декого має минути більше часу. І не варто вдаватися до надмірної емоційності в стилі «всьо пропало». Потрібно робити усе для того, щоб українська мова була престижною, щоб молодь «навертала» себе на українськомовне життя, бо українська ‑ це класно, це круто, це стильно! Даруйте за такий патосний пасаж.

 

‑ Чи погоджуєтеся Ви з твердженням Івана Зайця, що автор у «Брамі Європи» штучно розірвав «зв’язок національного будівництва з державним»?

 

‑ У жодному разі не погоджуюся. Сергій Плохій наголошує на тому, що українці були надпотужною силою, яка сформувала українську державність. Я вже говорив про це й цитував «Браму Європи». Це якесь перекручене сприйняття книжки, яке, як мені здається, виникло не після вдумливого прочитання, а після переказаних кимсь думок. У словах пана Івана вельми багато «ресентименту», але, на жаль, мало аналітичного сприйняття тих позитивів, які має ця книжка. Це не наукова праця, а своєрідний «західний», написаний для іноземців, компендіум ключових, важливих і правильних смислів щодо сприйняття України в історичній динаміці досягнення державності. Усі есеї, вміщені в книжці, у фіналі показують читачеві, яким складним був шлях української нації до незалежності.

 

‑ Чи справді Сергій Плохій, як вважає Іван Заєць, писав свою книжку, ігноруючи занепад політики мультикультуралізму, культивованої на Заході в останні десятиліття? Звідси робиться висновок опонентом: європейські держави все більше «занурюватимуться у націоналізм», що виявлятиметься у протекціонізмі власних національних економік…

 

‑ Світ мультикультурний апріорі, а певна криза в політиці мультикультуралізму сьогодні спричинила формування концепції транскультурності. Так, нині у світі відбувається реактуалізація національних рухів і націоналізмів. Немає нічого поганого в тому, щоб утверджувати власну ідентичність, пишатися своїм корінням, мовою тощо. Проте важливо передусім навчитися поважати «Іншого». Утвердження власного не має заперечувати специфіки «Іншого». Ми всі рівні, всі однакові, а якщо хтось починає нав’язувати власні бачення чи моделі ‑ то це шлях до шовінізму й імперськості. Ось лише проти цього й постає Сергій Плохій. Важливо навчитися жити у відкритому світі, де демократія ‑ це не фінальний результат, а процес становлення, форма нашого перебування у цьому явищі. Демократія не дається в завершеному вигляді, а потребує постійного осмислення, постійних змін передусім у собі, бо якщо це вже готова формула, то вона вельми межує з чимсь абсолютистським, а отже, близьким до шовіністичної ідеології.

 

Інтерв’ю Тараса Головка