Сергій Жадан – український письменник і громадський активіст, автор поетичних збірок і романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія» та «Інтернат», а ще член Комітету З Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Сергій розповів The Point про безтурботний період життя, самоіронію, транзитний стан, натхнення, плагіат, переосмислення поняття відповідальності, постпанк, а також про любов до The Rolling Stones і чому поради дезорієнтують, а не мотивують.

 

– В одному з випусків журналу «Новое Время» ви у своїй авторській колонці розмірковуєте про те, що письменник має писати, а не бути лідером думок. Але ваша громадянська позиція чітка, ваша публіцистика дещо суперечить цій думці…

– Значить, я суперечу сам собі. Мені здається, до таких термінів, як «лідер думок», слід ставитись із іронією. Коли зникає відчуття самоіронії, виникає підґрунтя для появи і витворення всіляких комплексів і фобій. Тому займати позу пророка чи месії не зовсім продуктивно.

– Хто ж тоді письменник?

– Людина, яка пише. Якісь інші означення, можливо, були б важливими і вартісними, але вони другорядні. Все інше – це вже вигадки публіки, критиків чи просто недоброзичливців.

– У ваших інтерв’ю ви часто наголошуєте на тому, що відокремлюєте себе від ваших персонажів. Якщо не свій, то чий досвід лягає в основу ваших творів?

– Мені цікавіше писати про інших, а не про себе. Писати про себе – справа теж цікава, але зазвичай вона цікава лише тобі.

Фантастична перевага письменника і літератури – можливість працювати з людською свідомістю і характерами, спробувати відчути, зчитати логіку і механіку дій людини: чому вона говорить так, а не інакше, має саме такий вигляд, а не інший.

– Але ж пишуть про те, що у тебе болить, чи не так?

– Якщо у вас розвинуті ці рецептори, то «болітимуть» не лише ваші переживання, а й переживання ближніх – причому не меншою мірою. Ясна річ, що є якесь ліричне начало, авторська індивідуальність, яка у всякому разі проступає. Але якщо автор буде зациклений лише на собі, його твори будуть цікаві тільки йому і його родині.

– Ваша тітка Олександра Ковальова − член Спілки письменників. Завдяки тітці ви й потрапили до творчих харківських кіл з юних років, відвідували різні літературні зустрічі. Згадуєте якісь найяскравіші моменти того часу?

– Гадаю, що найяскравішим враженням було саме харківське літературно-політичне середовище кінця 80-х-початку 90-х, представники різних політичних партій і творчих організацій. Було дуже цікаво, строкато, в чомусь хаотично, але завжди яскраво.

– Згодом, у 17 років, ви потрапили до Харківського літературного музею. Ви навіть там жили, підпрацьовуючи вахтером, були молодшим науковим співробітником. Який це був період?

– Щасливий та безтурботний. Я залишився великим другом музею і до сьогодні. Тепер там є присвячена мені експозиція. Час від часу туди приходжу, щоб полежати на канапі Тичини з терапевтичною метою.

– Можна сказати, що «Ворошиловград» частково автобіографічний?

– Ні, це фікшн, вигадана історія. Біографічні в ньому скоріше локації, присутній там ландшафт, вони доволі документальні, за описом у книзі можна подорожувати Старобільщиною.

– Ви зі Старобільська. Які ваші асоціації з цим містом?

– Це місто сонця і абрикосів.

– В одному радіоінтерв’ю ви говорите, що саме слово «відповідальність», найбільш вживане у романі «Ворошиловград», зараз набуло нових значень і переосмислень. Яких саме?

– Воно набуло нових значень скоріше у контексті подій, що відбуваються в нашій країні впродовж останніх чотирьох років. Зміни, що відбуваються з нами, так чи інакше відбиваються і у мові. Змінюється вага слів, їхня енергія.

Багато слів, які до 2014 року сприймалися нами не надто серйозно, сьогодні набувають свого первинного значення. Зокрема слово «відповідальність». Якби ми говорили про відповідальність у 2013 році, це б звучало доволі пафосно і претензійно. Натомість сьогодні жодного озирання на публіку чи на те, що це може звучати смішно, немає.

Для мене це слово, яке дійсно багато чого у собі містить, за яким стоїть багато конкретики.

Відповідальність за свої слова, за те, що ти робиш, за свою країну, зрештою.

– Ярослав Лодигін, режисер екранізації вашого «Ворошиловграда», говорить, що роман написаний дуже кінематографічно. У чому це проявляється?

– На прикладі «Ворошиловграда» можу припустити, що малося на увазі, що я як автор намагався уявляти картинку, тримати її перед очима. Взагалі для мене важливо уявляти те, про що пишу, дивитися на події очима персонажа.

«Інтернат» в принципі написаний як кіносценарій, тобто це скупа пунктирна мова, увага зосереджується саме на картинці.

– В який момент ви усвідомлюєте, що книга має називатися так, а не інакше?

– Це моменти осяяння і прозріння, їх не можна запланувати чи передбачити. Деякі книги починаються з назви, від неї відштовхуєшся і пишеш, а інші довго живуть без назви. У мене так було з «Інтернатом». Я довго не знав, як назвати цю книжку.

– Дещо технічне запитання. Як бути з тим, коли за назву роману береться власна назва? Як приклад, ваш роман «Депеш Мод», співзвучний з назвою відомої музичної групи. Чи існують тут певні нюанси з авторським правом?

– Ну, Depeche Mode теж запозичив свою назву у французького fashion-журналу, тому це така крадіжка краденого, плагіат із плагіату.

– Коли ви відчули, що вже сформувалися як самодостатній письменник?

– Досі не відчуваю, що я достатньо сформувався як письменник. Я дивлюся у майбутнє з великим інтересом, не завжди уявляючи, що там побачу.

– В одному з інтерв’ю ви говорите, що з часом система цінностей змінюється. Про які цінності йдеться?

– У цілому система цінностей не змінюється, якщо говорити про те, що закладається з дитинства, у школі, у студентський час, що потім тебе і веде по життю. Твоя відкритість, довірливість, комунікабельність – все ж це закладається в дитинстві. Хоча якісь моменти потім корегуються, безперечно. Додається досвід, зникає ентузіазм.

– Чи маєте якісь guilty pleasure, тобто задоволення, за які соромно?

– Звісно маю, але за них так соромно, що я в них не зізнаюсь.

– А якщо звузити коло до літературних guilty pleasure?

– Якщо говорити про письменників, які мають начебто погану репутацію, їх читати не має бути соромно. Література – справа максимально суб’єктивна, і вважати письменника персонажем добра або зла навряд чи варто. Я читаю різну літературу, яку хтось може вважати недостатньо концептуальною чи модною.

– Яку книжку зараз читаєте?

– «Цивілізацію» Ніла Ферґюсона − надзвичайно цікава монографія. Але так само зі мною завжди електронна книга, де закачано багато різної поезії – американської, європейської, української, російської. Це те, що завжди перечитую, як люди церкви перечитують Біблію. Перечитування поезії – це ритмізація мови, те, що мене заспокоює.

– Останній переглянутий фільм?

– «Дикі історії».

– В одному з опитувань ви назвали The Rolling Stones улюбленим гуртом. Чому вони, і яку музику взагалі любите?

– Я люблю The Rolling Stones з 11-12 років і сьогодні їх слухаю, був на їхньому концерті. Взагалі музика минулого тисячоліття мені більш близька. Я людина минулого тисячоліття, колекціоную вініл, це переважно рок-н-рол 60-80-х років, панк, постпанк, люблю нову хвилю, індастріал, власне, музика між 70-ми і 90-ми роками.

– Яке ваше останнє найбільше естетичне враження?

– Найбільше естетичне враження – життя як таке. Вичавити з нього якусь архітектурну споруду чи якусь художню виставку важко… Хоча, ось у квітні цього року був у Чикаго на ювілейній виставці, присвяченій The Rolling Stones. Це дійсно потужно і з великою любов’ю зроблено.

– Коли ведуча Анна Санден вас питала, що б одне ви залишили з вашої діяльності, якщо стояв би такий вибір, − музику, літературу чи поезію, ви обрали поезію. Чому так?

– Бо поезія мені найбільш близька, я з неї починав.

Найбільший мій письменницький урок? Усвідомлення того, що все, написане тобою, можуть прочитати.

– Які твори вас сформували?

– Мене сформувала класична література. Шевченко, Гоголь, ті автори, яких ми читаємо у дитинстві.

– На курсах креативного письма вивчають різні стилі письма класиків. Чи варто проходити це майбутньому письменнику, на вашу думку? Чи проходили ви таку школу?

– Ні, я закінчував філологічний факультет. Цього достатньо, якщо не пропускати пари. Чи слід загалом вивчати різні стилі письма класиків? Так, чому ні?

– Що вас найбільше розсмішило і найбільше засмутило за останній час?

– Засмучує те, що відбувається в інформаційному просторі: новини, трагедії, паніка. По-справжньому давно нічого не смішило.

– Чого ви боїтесь?

– Темряви, напевно. Таких речей, яких я панічно боюсь, немає. Хіба курс долара… Жартую.

– Що вас дратує у сучасному світі?

– Безапеляційність і агресія.

– Тоді запитання про ситуацію навколо книги Лариси Денисенко «Майя та її мами» на Форумі видавців у Львові. Як цим активістам, які не сприймають нетрадиційні сім’ї, пояснювати, що такі рамки безглузді? Як до них доносити тему толерантності?

– Ніяк. Ця публіка від початку тримається на засадах, що толерантність − це зло. Це їхні правила гри. Людина, обираючи для себе ідеологію, приймає певні правила і їх виконує. Лівих і правих це стосується тією самою мірою.

– Ірина Славінська у своїй рецензії на «Інтернат» у журналі «ШО» говорить, що одна з центральних тем роману – перетворення індивіда на громадянина саме під впливом війни. Цю ж думку винесли у сюжеті Громадського, які цитують вас, що «війна – це найважливіше, що з нами зараз відбувається». Чому так? Чому для того, щоб люди стали свідомими, потрібні людські жертви? Невже не можна іти еволюційним шляхом?

– Згадайте 91-ий рік, коли громадяни УРСР раптом вирішили проголосувати за незалежність. Це був важливий злам. На щастя, тоді кров не проливалася.

У нас нинішні трансформації проходять під знаком війни, і це дуже печально. Печально, що наші внутрішні зміни оплачуються щоденними втратами військових і цивільних людей.

– В одному інтерв’ю ви сказали, що коли почали готувати літературно-музичний фестиваль «Дорога на Схід» цієї зими, то саме під фестиваль було зроблено дорогу на Ізюмщину…

– Це якраз було сказано з іронією. Не думаю, що підлаштовувалися саме під нас, але такий збіг обставин був. Влада відремонтувала дорогу, а відразу ж після фестивалю президент відкривав відремонтований міст через Сіверський Донець. Ми скористалися загальною метушнею і приписали всі заслуги собі.

– Розкажіть про ваш благодійний фонд.

– Його зареєстровано взимку цього року. Ми з друзями-волонтерами і є цим самим благодійним фондом. Це письменники, музиканти, просто волонтери. Уже четвертий рік намагаємося працювати на українському Сході, переважно у гуманітарній і освітній сфері – допомагаємо школам, дитячим садочкам, інтернатам.

– Що вас демотивує?

– Насправді нічого. У мене чітке бачення і розуміння того, що я маю робити. Речей, які розхолоджували б чи відволікали – немає, крім об’єктивних, як втома, наприклад.

– А що надихає?

– Саме життя, як і у відповіді про найбільше естетичне враження.

– Як ви поясните те, що натхнення часто приходить у дорозі? У вас зокрема багато переїздів.

– Натхнення приходить незалежно від обставин, у дорозі ти чи ні. Хоча вона дійсно передбачає зміну ландшафту, певний підвішений транзитний стан, який налаштовує на творчу роботу. Дорога пов’язана зі зміною настрою, внутрішнього стану, передбачає зустрічі з новими людьми. Взагалі дорога – це пригода, яка так чи інакше наснажує, дає додатковий стимул.

– Який ваш найбільший урок за письменницьку кар’єру?

– Найбільший мій письменницький урок? Усвідомлення того, що все, написане тобою, можуть прочитати.

 Ця проста істина приходить не завжди вчасно, іноді й запізно, коли ти стикаєшся з тим, що міг своїми словами образити чи травмувати людину, зробити боляче, вчинити несправедливо, озвучивши ті чи інші речі.

– Яку пораду ви б дали собі 18-річному?

– Не слухати жодних порад.

– Щось порадите тим, хто починає писати?

– Ту саму пораду, що і собі 18-річному: не слухати жодних порад, оскільки всі вони страшенно суб’єктивні. Вони не так мотивують, як стримують, сковують, лякають і дезорієнтують.

Мистецтво – це така штука, де, безперечно, потрібні знання, освіта і досвід, але інтуїція потрібна не меншою мірою.

 

Джерело: The Point

Автор: Тетяна Пастір

 

На фото: Сергій Жадан.