«Тяжкі інвективи, адресовані часові, світові, Україні, українцям, звучать у поезії Володимира Базилевського постійно, немовби маючи утверджувати її самоцінно високий духовний регістр. Коли йдеться про всесвітнє етичне пониження й цивілізаційну деградацію, ‑тут Базилевський говорить в унісон з багатьма поетами й мислителями Заходу. Коли ж про перипетії українського буття ‑тут є очевидний зв'язок із отією давньою і потужною традицією національної самокритики в українській літературі, про які йшлося в «Холодному душі історії»(стаття Володимира Базилевськогоред.). Традицією трохи забутою, але в останні десятиліття відроджуваною, хоч і хаотично та часом із надсадою. Зголодніла в радянські часи за самоосудливим словом, що кличе до висоти національного буття, нині наша поезія в багатьох випадках перейнялася крайньою національно-самовикривальною риторикою немовби (як може здатися) в дусі Євгена Маланюка. Але не забуваймо, що Маланюк картає Україну як той, хто воював за неї, зазнав поразки в бою і, опинившись у вигнанні, живе нею, не уявляючи собі іншої Вітчизни, хоч і шле їй скорботні прокляття через океан ‑ без надії, що вона їх почує. Нинішній український поет, живучи в Україні, має незрівнянно більші можливості говорити з нею і незрівнянно ширше коло точок зіткнення (в тому числі й больових точок) з її реальностями».

 

Фрагмент публікації «Полинові меди Володимира Базилевського»

Івана Дзюби в «Українській літературній газеті» за вересень 2017 р.