Цьогоріч Олесеві Ульяненку виповнилося б п’ятдесят п’ять. Сім років, як немає непересічного письменника й такої ж непересічної людини, – і скільки всього сталося за цей час, скільки змінилося. Чимало явищ прочитуються й осмислюються нині в принципово новому світлі, бо ж питання «що ми наразі маємо? що особливого можемо запропонувати? як поєднати ці два пункти для максимального ефекту?» нагальні, звісно, не тільки для культурної сфери. Інтердициплінарність і зокрема перетин мистецтв у поміч: починаємо з літератури, залучаємо кінематограф, формуємо смак, впливаємо на інформаційне поле. І, можливо, зрушуємо щось вище.

Отже, Ульяненко. Ще в травні під час Книжкового Арсеналу відбулася презентація перевидання чотирьох його повістей під новою (і, треба сказати, прекрасною) обкладинкою: «Там, де Південь», видавництво «Люта справа». Також публіці представили проекти фільмів – три екранізації («Дикі коні» Володимира Тихого, «Серафима» Марисі Нікітюк, «Наказ» Юрія Марушевського) та документальну стрічку про письменника «Олесь Ульяненко: без цензури» (режисерка – Юлія Шашкова, продюсери – Володимир Тихий, Мирослав Слабошпицький). Нові погляди, нові інтерпретації, нові смисли. І це, сподіваюся, натхненний початок, що заохотить до перепрочитання Ульяненка на різних рівнях і різними мовами вираження. Адже в його доробку чого тільки не знайдеш. Тут й інтимна урбаністика (ульяненківський Київ заслуговує на окрему увагу), і потужний детективний елемент, і містичний горор, і бридка «чорнуха», і насущні проблеми суспільства, і часто все це воднораз, грубо й поетично.

Загальне місце – погляд Ульяненка зосереджений на суспільних низах. Це так, та оповідач, утім, ніколи не ставиться до них зверхньо, не вважає себе кращим. Він поряд із ними – хіба час від часу позирає вгору, тоскно розглядаючи зоряні скупчення з дна помийної ями. Бо ж небо – воно для всіх.

Світ Ульяненкових текстів трирівневий, у християнських координатах. Нижній поверх, звісно, заселений найгустіше. Це сліпа, розбурхана стихія життя, що нездоланно вабить численними спокусами.<…>

Безсумнівно, в Ульяненка дуже багато відчаю. Нетамованого розпачу від концентрації зла, невігластва, життя, що його осяває проблиск усвідомленості хіба перед кінцем. Та, попри все, надія є, хоч і крихітна. Ульяненківський персонаж, як і його читач, іде в мороці, орієнтуючись на вогник, що з’являється раптом – і зникає. А тоді ще раз, і ще. Спогад і незрадливий дороговказ, навіть якщо на шляху спіткає смерть. Пригадуючи «Сталінку» – хто жив у темряві, той бачив світло.

Юлія Кропив’янська

джерело: Літакцент

публікується зі скороченнями