Якось в інтерв’ю Ада Роговцева сказала: «…Мистецтво ‑ як космічний вітер. Це натхнення, це легке дихання». Мимоволі згадується оповідання Івана Буніна «Легке дихання», яке наповнене чистим зародженням світлої любові, передчуттям і переживанням дива першої закоханості. Згадуєш ролі ‑ театральні й у кіно ‑ Ади Миколаївни і мимо ‑ волі замислюєшся: невже справді для акторки кожна нова роль ‑ натхненний злет у новий вимір свого мистецького Я, новий шанс відкриття себе передусім для себе, невже цей захоплений подив від перевтілення в сценічний чи кінематографічний образ є для неї органічним, не «награним»? Згадую аспірантські роки, тріумфальний злет артистичної слави Ади Роговцевої завдяки ролі Гелени в спектаклі «Варшавська мелодія». Скільки вечорів я простояв біля театру Російської драми ім. Лесі Українки в сподіванні першим вихопити з рук квиточок на цей спектакль. І коли мені нарешті пощастило, я був, здавалося, на сьомому небі. Мене захопило подивування, ні, зачудування дивовижно щирим, емоційно бурхливим співпереживанням кохання своєї героїні, в яку студентка театрального інституту вжилася настільки повно, органічно і натхненно, що глядач щасливо і радо потрапляв у почуттєвий полон її магічного перевтілення.

Болісно сприймала Ада Миколаївна приниження її гідності, честі митця і людини. Хто не пам’ятає, як витискали її з Київського театру ім. Лесі Українки, якому вона своєю грою здобула широку популярність. 35 років на сцені цього театру, в трупу якого потрапила 1958 року ще студенткою, домінувала ця напрочуд творчо енергійна жінка. Київський глядач ‑ і не тільки київський! ‑ досі згадує, пам’ятає ролі Ади Роговцевої в спектаклях «Юність Полі Віхрової», «Машенька», «На дні», «Камінний господар», «Йду на грозу», «Іванов», «Як важливо бути серйозним», «Вишневий сад», «Сподіватися», «Безприданниця», «Священні чудовиська», «Дама без камелій»… Про «Варшавську мелодію» годі й говорити.

Ада Роговцева зіграла роль юної студентки Гелени 670 разів. Не випадково ця «Мелодія» ожила-відродилася в грі Ади Роговцевої та її доньки Катерини в спектаклі «Варшавська мелодія-2». Нині ця вистава працює «За програмою культурного волонтерства», яку вже четвертий рік здійснюють ці жінки-подвижниці. Тепер роль молоденької Гелени у «Варшавській мелодії-2» виконує її донька Катя, а старшу, в літах, Гелену грає Ада Миколаївна. Так, на підтримку поранених у зоні АТО мати й донька дали благодійну виставу «Варшавська мелодія-2». Зібрали понад 50 тис. грн.

Та ще в серпні 2014 року Ада Роговцева і Катя вирушили з концертами до Слов’янська, Лисичанська, Сєверодонецька, Артемівська, Краматорська, де читали поетичні твори українських письменників, а також вірші Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Осипа Мандельштама, показували перед воїнами АТО, мирними мешканцями, перед пораненими із госпіталів уривки із спектаклів «Варшавська мелодія-2», «Будьте, як вдома», «Схоже на щастя». Це культурне волонтерство триває й досі. Зразу ж після вторгнення путінської Росії в Автономну Республіку Крим Ада Роговцева ухвалює категоричне рішення: більше зніматися в Росії не буде! А ще раніше, під час Помаранчевої революції, Революції гідності актриса заявила: «Я відстоюю українську ідею… Обстоюю те, щоб державна мова в нас була українська… Для мене Майдан залишається перемогою людяності й гідності, доброї енергії мільйонів людей».

Таку ж патріотичну позицію обстоював Кость Степанков, чиї «міркування на клаптиках» опублікувала Ада Роговцева в книзі «Мій Костя»: «Так-от, відтворювати дух народу, оспівувати і описувати його, боротися за нього у всій його повноті та всеосяжності можна тільки рідною для нас ‑ носіїв цієї культури! ‑ мовою. Позбувшись рідної мови, втрачаємо можливість по-справжньому розуміти коди та знаки рідної культури, не кажучи вже про можливу участь в її творенні». Ада Миколаївна не могла стояти осторонь, коли її батьківщину шматує «градами», «ураганами», «смерчами» та країна, в якій вона як кіноакторка здобулася на гідну її таланту славу.

Популярність Ади Роговцевої на обширах Радянського Союзу була надзвичайною. Ця слава бурхливо покотилася країною зразу ж після виходу на телеекрани фільму режисера Йосипа Хейфіца «Салют, Маріє!», далі було «Приборкання вогню», «Вічний поклик». Мільйони глядачів тамували подих, завмирали їхні серця від переживання драматичної долі головної героїні Ганни. Актриса була щасливою ‑ пропозиції зніматися у нових фільмах, як правило, кіносеріалах, ластівками залітали в її дім, голубили акторське самолюбство, слава загортала її в пишні строї мистецької винятковості, але Ада Роговцева залишилася скромною, привітною, простою, не піднімалася на крилах величної популярності над щоденним творенням свого передусім родинного затишку, домашнього тепла і марудної, але приємної хатньої й городньої роботи.

Актриса щаслива, що в такому поважному віці так інтенсивно, без вихідних і відпусток, працює: «Я з роботи, і не тільки творчої, черпаю енергію, наснагу, радість». Із великою насолодою переживає ті миті, коли після гастролей, зйомок, вистав, виступів і зустрічей вона повертається у своє село Жереб’ятин, що під Києвом. Тут і її найбільший сум: на місцевому козацькому цвинтарі впокоївся її Костя, славетний актор Костянтин Степанков. А згодом і син Костянтин… Як щиро, правдиво гірко і натхненно оповіла Ада Роговцева в книзі «Мій Костя» про свою, з вісімнадцяти літ, безоглядну закоханість у цього яскравого красеня ‑ свого викладача, з відчайним болем повідала про ці стражденні два з половиною місяці, коли він захлинався болем, а донька Катя не випускала його рук зі своїх, про своє невимовне сприйняття чорного смутку, що нагадує триваючий страшний сон, про дику втому і неймовірну мобілізацію духовних і фізичних сил задля праці, бо треба жити.

Заради збереження пам’яті чоловіка, батька їхніх дітей, унікального митця, заради того, щоб написати нову книгу, присвячену родині, тіткам, бабусям, рідні. Своєї і Кості. І, як бачимо, це книга під назвою «Прості речі. Вісім розмов із Адою Роговцевою» приходить до читача в дні її високого ювілею. Що ж, легендарна актриса гранично щиро, зі сповідальною відвертістю виповідає свою особисту і родинну долю, демонструючи талант оповідача і літературну майстерність у творенні своєрідної родинної саги-трилогії «Мій Костя», «Свідоцтво про життя», «Прості речі».

Слава Богу, цей український жайворонок і нині в невтомному леті й натхненно творить десь високо свою дзвінку тривалу пісню, яка нагадує звучання флейти. До речі, жайворонка вважають символом душі людської, щастя та безсмертя.

 

Микола Жулинський,

джерело: slovoprosvity.org.