У житті кожного митця наступає час, коли на творчому шляху хочеться призупинитися, озирнутися назад та подивитися у майбутнє. Подивитися з верховини літ у своє минуле та передбачити майбутнє. Досвід людства переконує в тому, що кожна людина чи суспільство, тобто народ чи держава на якому етапі розвитку вони не були б, завжди мають відчувати себе посередині пройденого шляху. Адже є минуле, сьогодення та майбутнє, і між цими субстанціями, що визначають життя, існує зв'язок, котрий перервати неможливо. Життя кожної людини у масштабі Всесвіту ‑ лише коротка мить, «... мить вічно молода між неосяжними світами...», як стверджує у своїй книзі лірики (2005) під символічною назвою «Пшеничний годинник», відомий український поет Петро Перебийніс. Із розуміння нерозривного зв'язку часів, спадковості поколінь, земної любові та вічності життєвих чеснот виростають найсвятіші людські почуття ‑ почуття родоводу, почуття Батьківщини, почуття кохання, почуття національної гідності та синівської любові до рідної землі. Цей широкий тематичний спектр почуттів з нової поетичної книги Петра Перебийноса сприймається як ліричний монолог письменника про все найдорожче у житті. <…>

…для митця суспільне усвідомлення його життєвої позиції є одним із важливіших аспектів творчості. Читач має бути впевненим у тому, що письменник, якому він довіряє, не зраджує своїм життєвим поглядам, живе та пише по совісті. А совість є розумінням непростим. Погодьтесь, важко вимагати від кожної людини совісності. Але вимагати честі треба тому, що безчесний вчинок ніколи не залишається непоміченим. Він завжди, якщо навіть і не відразу, стає відомим для суспільної думки. Безчесні вчинки породжують різні обставини, але здебільшого їх породжують обставини кон'юнктурного плану. Тоді вони обов'язково стають надбанням суспільної думки. І така людина у суспільстві, як правило, втрачає до себе шану та елементарну повагу. Отут треба сказати про розбіжності між совістю та честю. Совість радить. Честь діє. Совість завжди виходить з глибин душі, тому совістю в деякій мірі людина очищується. Совість може «гризти» людину. Совість не буває брехливою. Якщо вона є, то, зазвичай, буває чи притишеною, чи голосистою. Уява ж про честь, навпаки буває брехливою і може наносити суспільству колосальні збитки. Тут мається на увазі, так звана, «честь мундиру». Справжня честь в усьому відповідає совісті. Брехлива честь стає міражем у пустелі людської душі та призводить до знищення загальнолюдських чеснот. Тому честь має бути у гармонії із совістю. Честь і совість варто розглядати не лише в контексті особистих відносин, а й у стосунках суспільного масштабу. Бо честь ‑ це, насамперед, гідність порядної людини, це ‑ моральна атмосфера у здоровому суспільстві. Приблизно такий напрямок філософських думок відчувається у підтексті нової книги Петра Перебийноса «Пшеничний годинник», яка є цікавим відлунням його попередньої двотомної поетичної книги «Чотири вежі», що номінувалася раніше на вищу державну літературну відзнаку ‑ Національну премію імені Т.Г.Шевченка.<…>

Поет з особливою любов'ю говорить про рідну землю, про свою малу батьківщину, але не тільки про село, поле, сад, квіти. Ні. Він говорить про Землю у планетарному розумінні Всесвіту, що «світиться планета юна, як дівча». І тоді, в його поезіях виникає безліч несподіваних питань, де головним є тривожне питання: А чи думаємо ми про нашу Землю, де поховані наші пращури, про Землю, де ростуть наші діти, у вселенському масштабі? Чи дбаємо ми про Землю-матір, чи відповідають наші слова та дум­ки справжній турботі про її долю? Адже для людини те, що на землі, під землею, над землею, в небі ‑ все Земля. Вона наша надія, постійна опора, наш рух, наш хліб насущний, зрештою життя наше ‑ це Земля. І, якщо ж варто комусь низько вклонитися на цій Землі ‑ так це їй самій, неньці-годувальниці нашій, яка тримає нас на собі, зустрічає нас немовлят і за коротку, у вселенському вимірі, мить проводжає у вічність нас, стариків. Оту світлу життєву мить на цій Землі для української цивілізації хліборобів і відлічує символічний пшеничний годинник Петра Перебийноса. Він символізує час людства, яке виросло й зійшло на Землі, зійшло своєю працею та своїм розумом. У нашому житті все має тісний взаємозв'язок: і людина, і Земля, і думка, і слово. Землю як пам'ять нашу, як історію, як наші вічні справи на Землі і символізує «Пшеничний годинник», у якого:

 

 

До вічності звикає

хвилина рятівна.

І стежку між віками

душа перетина...

 

І немає на Землі нічого найдорожчого за саму землю. Усі земні коштовності, скарби ‑ не головне на Землі. Праця ‑ ось, що живить Землю. І немає кращої праці, ніж праця на землі.

 

Публікується зі скороченнями:

нарис «У космічній швидкості душі…»,

видання «Доброзвучна муза», видавництво

«Україна», К., 2016 р.