Юрій Макаров завітав до Івано-Франківська для зустрічі із місцевими журналістами. Говорили на тему: «Блог: особливості написання, поширення, завойовування аудиторії». Журналіст, телеведучий, документаліст, оглядач часопису «Український тиждень» поділився досвідом із колегами, статистично продемонстрував які блоги обирає громадськість та до чого призводить деформація журналістських жанрів.

Популярність Макаров здобув під час роботи на телеканалі «1+1». Проте наголошує, що відколи покинув медіа – подорослішав. Добрим уроком вважає працю на «ТВі», який залишив під час бунту на каналі. В «Українському тижні» дописує і досі. Зараз співведучий ток-шоу «Війна і мир» (разом із Євгеном Степаненком) на каналі «UA:Перший».

 

– Чим цікаві блоги для людей? Яка різниця між блогом та авторською колонкою?

 

– По-перше, зазначу, що сьогодні вже існує вибудована ієрархія авторитетів у блогерстві. Для людей важливі три ключові чинники: популярність, впливовість та довіра. Цікаво те, що з приходом блогів «стерлося» таке поняття, як «анонімність», що раніше практикувалося дуже часто. Різниця між блогом і авторською колонкою у тому, що колонка – це частина першого видання, тобто позиція автора і компанії повинна збігатися, а у блозі відчувається елемент ієрархії, я би навіть сказав, часткового безладу.

 

– На семінарі ви згадували про актуальність однакової інформації у різних куточках країни. Яку інформацію повинен подавати регіональний журналіст своєму читачу?

 

– Мені здається, що передусім потрібно розповідати про ті загальнонаціональні проблеми, які стосуються реально всіх. Просто пояснювати, що відбувається. Ця гібридна війна має і внутрішньо-український вимір. Наприклад, добре торгувати з окупованими територіями, чи ні. Це питання дуже філософське. З одного боку ми, нібито, гальмуємо економічний розвиток країни і в такий спосіб сприяємо її поразці. Або ж ми дотримуємося очевидних моральних правил, що без їхнього дотримання досягти неможливо. Тому кожна людина для себе вирішує цю непросту проблему. Для Її вирішення не обов’язково іди у Парламент, чи Кабінет Міністрів, її можна спробувати вирішити на будь-якій локації, бо це не політична проблема, а, передусім, моральна проблема. В даному разі я не бачу дилеми для журналістики.

 

– Зачепивши тему влади, скажіть, як бути громадському активісту, котрий іде до влади, оскільки громадськість автоматично сприймає це скептично?

 

– Я дуже позитивно ставлюся до тих людей, котрі наважуються перетнути цю стрічку і принаймні сходити туди. Ти не зможеш ніколи кваліфіковано критикувати владу, якщо не знаєш як вона влаштована, а дізнатись це можна тільки із середини. Якщо у тебе є певний запас міцності, то ти встоїш проти спокус і збережеш себе. Якщо немає цього запасу – то байдуже, пішов ти у владу, чи не пішов, бо рано чи пізно ти «проколишся». Для мене цієї проблеми немає. Інша річ – це коли ти бачиш, що тобі вже там немає чого робити, тоді не варто і затримуватися.

 

– Вже майже 10 років з того часу, як ви прийшли в «Український тиждень». Багато років поспіль ведете там свою авторську колонку. Хто, на вашу думку, може стати колумністом?

 

– Відверто? Я просто не знаю. У мене немає цього рецепту. Я сам ніколи не сподівався стати колумністом. Я почав писати регулярні колонки, тому що мені здавалося, що потрібно закривати «амбразуру» журналу, це було на початках. Коли сказали, що це у мене виходить непогано, це була несподіванка. Я сподівався на успіх у чому завгодно, але не у цьому напрямку. Хоча безперечно для того, щоб ділитися своєю думкою, її, як мінімум, потрібно мати.

 

– Яку дасте пораду читачу при виборі джерела інформації?

 

– Це базується на довірі до конкретних авторів. Хіба що це якась агенція, яка за визначенням анонімна, але у нас не багато таких ресурсів. Здебільшого ти все одно дослуховуєшся до якогось автора, якщо це не Віталій Портников, який одразу у десяти виданнях, і всюди однаково блискучий. Ти дослухаєшся до тих авторів, які резонують із тобою, і далі відкриваєш для себе це видання, доки воно не доведе, що не гідне твоєї уваги. Іншого рецепту не існує. Жодна реклама чи розкрутка тут тобі не допоможуть.

 

– Зараз ви не так активно працюєте із документальними фільмами, як раніше. Що змінилося?

 

– Свого часу я настільки «переїв» кіно, коли воно було моєю роботою, що це як паркан Тома Сойєра. Якщо ти переїси – треба відпочити. Тому, зараз я «споживаю» кіно виключно як глядач, при чому не такий вже і високочолий, глибокодумний, а просто звичайний. Я навіть відкрив для себе серіали, як явище. Інша річ – не завжди вистачає часу, щоб цьому віддатися.

 

У мене, окрім усього іншого, два улюблених ресурси, де я дивлюся документалістику: «Viasat History», чи зараз він просто називається «History», і «BBC». Ще у браузері три сторінки й на кожній по кілька сторінок цих фільмів, починаючи з походження мови, також є історична антропологія, палеонтологія, історичні постаті.

 

– До Івано-Франківська ви завітали із розмовою про блоги. Зокрема ви згадували блогерів та журналістів в умовах війни. Журналіст чи блогер виграє у об’єктивності інформації із фронту?

 

– У процесі війни виявилося, що традиційна журналістика не може впоратися з інформуванням суспільства щодо того, що діється на фронті і взагалі того, що відбувається довкола війни. Кількість обстрілів звісно скаже Дмитро Тимчук, але які є конкретні потреби людей, скільки потрібно автоматів, чому поганий телескопічний приклад, які потрібні берці, як потрібно годувати людей, хто нас захищає і як конкретно це відбувається, – з цим, на жаль, фронтова журналістика впоратися не може, оскільки не була на це заточена. Тому популярними стають блогери, які розповідають про події з середини.

 

Розмовляла Сніжана САМАНЧУК,

джерело: rozmova.wordpress.com

Довідково

Юрій Макаров входить до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з грудня 2016 року.