Протягом двох десятків років однією з найпопулярніших київських вистав залишається комедія «Сто тисяч» за п’єсою Івана Карпенка-Карого. Маємо вже другу постановку вистави. Весь цей час роль Калитки виконує відомий український актор, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдан Бенюк.

 

‑ Вистава «Сто тисяч» представлена у репертуарі Київського академічного драматичного театру на Подолі. Але до цього була ще одна постановка цієї п’єси за Вашою участю.

 

‑ У 90 ті роки минулого століття цю виставу поставив у Національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка Володимир Опанасенко. Він запропонував мені зіграти Калитку, і я погодився. Вважаю цю виставу подарунком долі. Вийшла досить цікава постановка. У ній грали знані українські актори Віталій Розстальний, Василь Мазур, Олексій Пєтухов, Ніна Гіляровська. Образ Калитки мені по особливому близький. Із дитинства здавалося, що це єдиний живий персонаж у п’єсі. Пам’ятаю, ще в школі говорили, що це негативний персонаж. Я ніколи з цим не погоджувався. Насправді в його характері є навіть шляхетні риси. Інша річ, що він піддався на спокусу заробити гроші нечесним шляхом, а це вже недобре. У наш час теж дуже багато хто піддається на таку спокусу, які це може мати наслідки, видно з вистави. Я люблю Калитку, як і всіх інших своїх героїв, намагаюся знайти в них позитивні риси. Змінювався я, змінювався і мій герой, набирав життєвого досвіду і розуму, відкривав для глядачів нові гори зонти. Виставу добре приймали не лише в Україні, а й за кордоном. Неодноразово доводилося чути, що спектакль «Сто тисяч» європейський за духом.

 

‑ Але вистава зникла з афіш Театру ім. І.Франка?

 

‑ Богдан Ступка, який на той час був художнім керівником театру, вирішив, що спектакль морально застарів. Отож на кілька років Калитка зробив паузу. Минув час і вже художній керівник Київського академічного драматичного театру на Подолі Віталій Малахов вирішив поставити цю п’єсу на сцені свого театру. А мені запропонував грати в ній головну роль. Я з радістю погодився. Звичайно, це вже зовсім інша вистава, адже кожен актор додає у неї щось своє, інакше трактує образи. Але вона так само популярна.

 

‑ Яке місце у Вашій творчості посідає українська класика?

 

‑ Одне з центральних. Пригадую початок 80-х років. Тоді на сцені театру ім.І.Франка відбулася прем’єра вистави «Загибель ескадри» за Олександром Корнійчуком, де я грав Юнгу. Цей твір не витримав перевірку часом, ми вже по іншому дивимося на ті історичні події. А тоді я її вважав класикою нашого театру. Потім були ролі Павлика («Фараони» О.Коломійця), Лавура («Конотопська відьма» Б.Жолдака), Евріала та Охріма («Енеїда» І.Котляревського), Того, що греблі рве («Лісова пісня» Лесі Українки), Юрковича («Талан» М.Старицького) та інші. Також часто грав у фільмах, створених за творами української літератури. Однак у кіно актор дуже залежить від режисера та оператора, а в театрі має необмежені можливості для виявлення свого талан ту, особливо коли вистава довго йде на сцені.

 

‑ За багато років створили чимало образів зі світової літератури?

 

‑ Серед моїх робіт образи Яго («Отелло» В.Шекспіра), Езоп («Езоп» Г.Фігейредо), брат короля Еланзо Стефано («Буря» В.Шекспіра), Елфрід Дулітл («Пігмаліон» Б.Шоу), Кіт Бегемот («Майстер і Маргарита» М.Булгакова). Уже більше двадцяти років граю бравого вояка Швейка в виставі «Швейк» за Я.Гашеком. На сцені під час вистави лише два актори: я і Анатолій Хостікоєв. Я виконую одну роль, а Анатолій кілька. Глядачам цікаво, як між людьми абсолютно різними за соціальним станом і за походженням може бути багато спільного. Ця вистава феноменальна, і вона може жити лише доти, доки живе наш дует. В іншому вигляді спектакль звучати не буде. Дуже важливо, щоб цей дует і на далі відчував той контакт, який виникає між двома душами…

 

‑ Інша досить популярна вистава за Вашою участю «Сеньйор з вищого світу».

 

‑ Це вже третя постановка цієї вистави. Дві останніх поставив Анатолій Хостікоєв. Впевнений, що допоки режисер буде опікуватися цією виставою, вона житиме і знаходитиме відгук у глядацьких серцях. А актор повинен працювати як високопрофесійний хірург, лише у своїй справі. Вважаю, що так працює акторський колектив вистави «Сеньйор з вищого світу». Саме тому вже стільки років поспіль вона має успіх.

 

‑ Багатьом глядачам запам’ятався Ваш дует із народною артисткою України Поліною Лазовою у виставі «Жона є жона» за творами Антона Чехова. Що це за робота?

 

‑ У виставі показана вічна боротьба між чоловіком і жінкою, яку досить добре описав у своїх оповіданнях Чехов. І ця боротьба не припиниться саме тому, що вона цікава представникам обох статей. Коли природна сила кохання відступає, то починається час експериментів. У першій дії такі експерименти проводить чоловік над жінкою, а в другій ‑ навпаки. Ця вистава має свій шарм, велику популярність, адже порушені в ній питання стосуються кожного. Спектакль поставив відомий режисер Валентин Козьменко-Делінде. Це була його перша робота в нашому театрі після довготривалого проживання в Америці. Також разом із Поліною Лазовою граємо у виставі «Зірка, або Інтоксикація театром», яку поставив Станіслав Мойсеєв. Це спектакль про життя театральної трупи, якими ідеями вона живе, які «розклади» існують між акторами, хто з ким дружить, хто з ким ні… Така своєрідна сатира на акторське закулісне життя. Лазова грає «зірку», я ‑ режисера постановника, який ставить для неї виставу. Конфліктна ситуація, яка між ними виникає, завершується хеппі-ендом.

 

‑ Глядачі Вас сприймають як комедійного актора, проте Вам вдалося створити драматичний образ Річарда ІІІ. Розкажіть про цю роль.

 

‑ Свого часу відомий український режисер Володимир Оглоблін сказав, що в мене є прекрасний акторський хист до драматичних ролей. Однак довгий час існував стереотип, пов’язаний із моєю зовнішністю. Але стереотипи зникають. Люди пізнають тебе не за зовнішністю, а за душею. Змінюються часи, приходять інші епохи. Але Шекспір не втрачає своєї актуальності. Таке враження, що п’єса написана лише вчора і написана про Україну. Тут показано, наскільки сильним може бути жадання влади, і на що людина може піти заради неї. Виставу поставив грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі, це зовсім інша школа, яка цікава українському глядачеві. Це моя етапна робота, якою пишаюся. Також граю у виставі за п’єсою сучасного драматурга Наталки Ворожбит «Квітка Будяк», що створена за мотивами твору Миколи Куліша «Маклена Граса». Сьогодні класичні речі переосмислюють і сприймають по новому. У постановці, що з’явилася напередодні Революції гідності, показано страх і біль, у якому живе наше суспільство.

 

‑ Як проводите свій вільний час?

 

‑ Його в мене практично не має, адже акторську діяльність поєдную з викладацькою в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенка-Карого. Люблю ходити на футбол, бути разом з онуками. Також відвідую вистави інших театрів. В останні роки з’явилося чимало цікавих робіт. Однак чогось надзвичайного я поки не побачив. Є певні надії щодо відродження українського кіно. Маємо хороший стартовий фундамент, який заклав Олександр Довженко, та поетичне кіно 60-70-х років минулого століття. У нас багато хороших акторів. Наразі запускають у виробництво чимало нових художніх і документальних фільмів. Уже через рік побачимо, які результати це принесе.

 

 

Автор: Едуард Овчаренко

Джерело: «Слово Просвіти», 16-22.03.2017, ч.11.

Довідково

Богдан Бенюк був удостоєний звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року разом із В.Ю.Малаховим (режисером-постановником) та Н.В.Сумською (актрисою) за виставу «Про мишей та людей» за однойменним твором Джона Стейнбека театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв».