Видавничий центр «Просвіта» випустив у світ публіцистичну розвідку колишнього головного редактора видавництва «Молодь» Володимира Біленка, яка претендує стати у нинішньому році справжньою публіцистичною сенсацією. Книга має назву «Тернистий шлях до читача. Як в Україні видавалися книжки Василя Симоненка».

Але спочатку кілька слів про автора. Володимир Біленко навчався на одному курсі з Василем Симоненком у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. З 1965 на видавничій роботі. Обіймав посади директора видавництв «Молодь», «Дніпро», «Радянський письменник». В останні десятиліття – на журналістській роботі в газетах «Сільські вісті» та «Українська доля». Володимир Біленко заслужений працівник культури України, лауреат Міжнародної премії ім. Володимира Винниченка.

Щоб не переказувати зміст видання, обмежимося лише назвами розділів, які дають чітке уявлення читачу про що йдеться: «Шукаймо істину», «Передісторія першої збірки», «Перша збірка – «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Третя поетична збірка Василя Симоненка», «Однажды услыхав, мы навсегда полюбили его чистый голос» «Отже: четверта книжка Василя Симоненка – «Лебеді материнства», «П’ята збірка В.Симоненка», «А жити, Льошо, хочеться страшно», «Мої зустрічі з Василем Симоненком».

Заслуговують на увагу три моменти у книзі В.Біленка. Перший, коли автор розкриває, як приймалося рішення членами Шевченківського комітету 1965 року щодо відзначення/не відзначення Василя Симоненка Національною премією. Другий, коли В.Біленко ділиться спогадами про роботу редакторів над книгами поезій Василя Симоненка, в яких окремі його вірші вилучалися цензурою або просто редакційно спотворювалися. І третій момент стосується трагічних подій, що сталися з поетом на передодні його смерті.

Зауважимо, що вперше стенограму засідання комітету з Шевченківських премій, що відбулося 5 березня 1965 року було опубліковано, лише вдумайтеся, через 46 років! на сторінках газети «Літературна Україна» з коментарями Керівника Секретаріату Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка В.Костюченко 25 серпня 2011 року. Цей безцінний архівний документ проливає світло на те, хто з відомих на той час і наділених владними повноваженнями літераторів і партійних функціонерів займав ту чи іншу громадянську позицію, що визначала особисте ставлення не лише до Василя Симоненка як письменника, а також до його творчого внеску у тодішню українську радянську літературу.

Ось фрагменти з тієї стенограми, що і донині зберігається у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Зауважимо, засідання Шевченківського комітету відбувається фактично через два роки після смерті поета.

«Корнійчук О.Є.: Симоненко В.А. Книги поезій «Тиша і грім», «Земне тяжіння», книжка для дітей «Подорож у країну Навпаки». Хто хоче висловитися?

Гончар О.Т: Симоненко ‑ це людина, яка не дожила до 30 років. Ви знаєте, наскільки він популярний серед молоді. Справді, у нього були свої труднощі з його творчою практикою. Є у нього речі ідейно чіткі і такі, які, може, не треба було б давати. Але поряд із цим у нього є ряд блискучих поезій. Він писав з громадянською пристрастю, і в жанрі музики (поезії), і в жанрі прози.<…>

Скаба А.Д.: Симоненко ‑ це не дореволюційний письменник-страждальник, а вихованець радянської школи. Він помер на 29-му році життя. Можете підрахувати, коли він учився і працював. Його не можна порівнювати з жодним письменником, який хибував. Вихованцю радянської влади положено писати, як положено в нашій країні.<…>

Корнійчук О.Є.: Я чув по радіо виступ з ФРН, очевидно, цей самий журнал (мається на увазі журнал «Сучасність» ‑ ред.), де цитували і щоденник, і ці антирадянські, нацистські вірші. Як же можемо перекладати, розглядати і висувати на Шевченківську премію? Я вважаю, що треба зняти його з голосування. У цих віршах і щоденнику наноситься страшний удар по нашій культурі. <…>

 

Новиченко Л.М.: Я розумію, що це зараз ставить нас у таке становище не тільки на Шевченківському комітеті, не тільки в питанні про його кандидатуру на Шевченківську премію, а й щодо його творів узагалі. Дозволю собі сказати, що так рубати з плеча стосовно Симоненка не можна. <…>

Гончар О.Т.: Коли я говорив про перенесення на наступний рік, я висловив свою думку і вніс її на розсуд Комітету. Але змушений тут не погодитись із Андрієм Даниловичем і його оцінкою цього поета. Не можу сприйняти того образливого тону, у якому він говорив про Симоненка.

 

Я читав цей мюнхенський журнал. Звичайно, тільки негідник міг передати туди уривки з щоденника, передати вірші, але до чого тут Симоненко? Це жива людина, він був смертельно хворий і тоді могли дійсно з’явитись неправильні і шкідливі речі. <…>

Тичина П.Г.: Те, що негідники його використали, не значить, що ми повинні його віддавати.

 

Єльченко Ю.Н.: Я був із ним знайомий. Він бував у ЦК комсомолу, ми відверто висловлювали думки і враження щодо його поганих творів, які нам не підходили. Тоді ж Симоненко був рядовим молодим літератором, перспективним. Популярність його почалася після його смерті, і створювати її почали ті самі літературні кола, про які товариші тут говорили. Зараз серед молоді йде боротьба за Симоненка. І справді ми не можемо його віддавати.<…>».

Можна лише подивуватися, які пристрасті розігралися на засіданні Шевченківського комітету навколо постаті Василя Симоненка і його творчого спадку. Як бачимо, «витік» на Захід щоденникових записів і його віршів без купюр зіпсував настрій не лише багатьом функціонерам з ідеологічного відділу ЦК КПУ, але й поставив у неловке становище і керівників парторганізації Спілки письменників.

На жаль, в книжці на с.66 Володимир Біленко не називає імені і прізвища горе-редактора, який, виконуючи ідеологічні настанови правлячої партії, спотворив текст вірша «О земле з переораним чолом». Поетичний твір у виправленій редакції вперше був опублікований у збірці «Земне тяжіння». Тепер читач має змогу порівняти оригінал вірша з редакційною правкою. Якщо Василем Симоненком спочатку було написано:

 

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім,

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

 

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

 

То після так званого редакційного втручання, на світ божий з’явилися рядки:

 

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в нім.

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

 

Любове грізна! Світла моя муко!

Комуністична радосте моя!

 

В кінці книги автор цілий розділ присвятив з’ясуванню всіх обставин трагічної події, що призвела до фатального кінця у житті Василя Симоненка. Мається на увазі побиття поета працівниками транспортного відділу міліції міста Сміли влітку 1962 року. Навколо цього інциденту тривалий час висловлювалося безліч версій, одна з яких вказувала на причетність, нібито, співробітників спецслужби, які давно «вели» поета і чекали лише нагоди для розправи. Володимир Біленко на сторінках книги все це аргументовано спростовує, посилаючись на свідчення очевидця. Як випливає з його розповіді, банальний конфлікт між Василем Симоненком і продавчинею станційного кафе і став першопричиною фізичної розправи з письменником нарядом міліції.

І останнє, на чому робить акцент автор книги. У долі Василя Симоненка, у збереженні для прийдешніх поколінь його талановитої поетичної творчості важливу роль відіграло чимало відомих українських письменників, видавців, редакторів, журналістів, спочатку Олесь Гончар, а згодом Борис Олійник, Микола Сом, Петро Засенко, Дмитро Чередниченко, Володимир Затуливітер, Олесь Лупій та багато інших небайдужих до долі поета. Всі вони всіма доступними способами у той немилосердний час намагалися відстояти світле ім’я поета від ідеологічних нагінок і штучно створеного забуття.

Т.Г.