Офіційний веб-сайт

Книга ««І знов я влізаю в танк… /Вибрані тексти 2012-2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади/»

Автор(-и): Оксана Забужко / Розділ:

Громадсько-політичне видання ««І знов я влізаю в танк… /Вибрані тексти 2012-2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади/»; автор: Оксана Забужко.

Висунуто Держкомтелерадіо України.

 

Книга «І знов я влізаю в танк…» Оксани Забужко

 

Державний комітет телебачення і радіомовлення України представляє  на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2019 року в номінації «Публіцистика, журналістика» збірку актуальної публіцистики Оксани Степанівни Забужко «І знов я влізаю в танк… /Вибрані тексти 2012-2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади/», що вийшла друком у видавництві ТОВ «Видавничий Дім «Комора» у 2016 році.

Аналітична оцінка твору

Збірка актуальної публіцистики відомої письменниці — це книга для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання і переймається викликами, які ставить перед українцями сьогодення. Тут ідеться про химери «поневоленого розуму» та про нові маски й форми, яких набуває в епоху мас-медіа давня війна, про пошук героїв, про знакові постаті й тексти, а зрештою про те, як гідність і спротив нав’язаним правилам гри дають нову надію європейській цивілізації. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, які мало не коштували нам держави.

В 2016 році книжка здобула відзнаку «Літакцент року» в номінації «Есеїстика»

Більшість текстів, вміщених у книзі, свого часу публікувалися у різних закордонних виданнях. Крім того, у 2018 році прикінцеве есе «З паризького щоденника» вийшло в Німеччині окремою книжкою під назвою «Der lange Abschied von der Angst» («Довге прощання зі страхом»).

Творча біографія та характеристика автора

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями.

Батько письменниці, Стефан (Степан) Іванович Забужко (1926-1983) ‑ педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською оповідання чеського композитора і письменника Іллі Гурніка (Ilja Hurník), у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926-2014) ‑ вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів.

Свою філологічну освіту О.Забужко отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві.

Закінчила філософський факультет (1977—1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.

Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П.Чайковського (1986-1988), з 1989 р. ‑ старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

В 1987 році прийнята до Спілки письменників СРСР.

1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. У 2001 році викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Творча діяльність

Дебютувала з віршами в періодиці у 9 років, на 1973 р. у видавництві «Молодь» була запланована до друку її перша поетична збірка «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але в творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 р. її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), видала тільки в 1985 р.

Про свій ранній дебют в «Автобіографії» (1997) вона згадує без ентузіазму і до вундеркіндів у літературі закликає ставитись обережно: «якщо я завдячую Радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар'єрі“ ‑ на цілий брежнєвський період, ‑ інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу, як воно зазвичай і відбувається з літературними „вундеркіндами“…».

Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», один із «засадничих текстів української літератури пост-радянського періоду», вийшов у 1996 році і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів. Письмо Забужко ‑ стилістично новаторське і інтелектуально про вокативне ‑ викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку.

За соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі» 2006 року цей роман був визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності». Нині це найширше перекладений у світі твір нової української прози (15 мов), включений до багатьох обов'язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської класики.

Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Її найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики, роман, «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, ‑ це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи ‑ Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги епосі УПА (Української Повстанської Армії), демонізованої радянською історіографією. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача.

Дослідники аналізували прозу Забужко за допомогою постколоніальних теорій. У компаративістських студіях «Польові дослідження…» порівнюють із творами Джамайки Кінкейд, Ассії Джебар, Анджели Картер, Ніколь Броссар та ін. Письменниця також має надзвичайно виразний стиль, де «поетичний» та «інтелектуальний» голоси переплітаються і витворюють складну структуру. На думку деяких дослідників, у ньому присутнє жіноче письмо, écriture féminine, зокрема, письмо «з тіла» або «про тіло».

Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн ‑ «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» радянській) спільнотою.

Ця спільнота в різні часи включала братчиків Кирило-Мефодіївського братства, членів Громади, зокрема Олену Пчілкy ‑ «матір українського націоналізму», мецената Євгена Чикаленка, саму Лесю Українку та багато інших, нині забутих або недооцінених, визначних постатей. Оксана Забужко доводить, що чимало етичних та естетичних «кодів», вироблених шляхтою, стали неприступними сучасному читачеві. По-третє, Оксана Забужко вважає лицарський («єретичний», гностичний) дискурс у Лесі Українки знаковим і таким, що вписує Україну у систему європейських міфологій.

Громадська діяльність

У 1995-2010 рр. була віце-президентом українського відділення ПЕН-клубу (президент ‑ Євген Сверстюк). Восени 2004 р. багато зробила для того, щоб привернути міжнародну увагу до президентських виборів в Україні. Напередодні Помаранчевого Майдану опублікувала у WSJ статтю Українська Солідарність, у якій передбачила масові протести у Києві, після чого в ЗМІ її стали називати «Помаранчевою Кассандрою». 28 листопада 2005 р. виступила на Перших Президентських слуханнях «Виклики, породжені свободою» з доповіддю Гуманітарна політика і державна незалежність. Доповідь викликала широкий суспільний резонанс, а також деякий вплив на політику тодішнього «помаранчевого» уряду. За наслідками слухань створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України. Письменниці було запропоновано балотуватись у Верховну Раду України на виборах 2006 р. від Блоку «Наша Україна» (разом з братами Кличками, Вакарчуком і Русланою), але вона відмовилась ‑ і звідтоді незмінно відмовляється від співпраці з будь-якими політичними партіями.

У червні 2018 підтримала відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв'язнів.

Критика

Невдовзі після виходу в світ «Шевченкового міфа України» популярна тоді газета «Вечірній Київ» опублікувала брутальний відгук на книжку і її авторку в супроводі непристойної карикатури. На цю публікацію відреагували, з одного боку, Євген Сверстюк, обурений її антикультурним політичним підтекстом, а з другого ‑ Олександр Сизоненко, який звинуватив Забужко в службі американському імперіалізму.

Спалахнула дискусія, що тривала до початку 2000-х. Питання стояло про ревізію колоніального спадку в погляді вже не тільки на Шевченка, а й ширше ‑ про те, чи можна, як О.Забужко, говорити про українську культуру не лише в локальному (для українців), а й у загальнолюдському значенні. На захист О.Забужко та її концепції виступили Вадим Скуратівський, Василь Лісовий, Вілен Горський, Юрій Барабаш, Дмитро Наливайко, Володимир Ричка та ін. вчені.

О.Сизоненко назвав їх «чорноколготочною групою підтримки» та «адептами махрового, волохатого, зниділого ідеалізму» й наполягав на тому, що Шевченко ‑ поет «простий», і «нічого тягнути його у вишукане та снобістське панство» «фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів». Його позицію підтримали деякі літературознавці, які теж в агресивно-тоталітарному дусі виступили проти західних методологій в україністиці й об'єднали шевченкознавчі праці Забужко й Грабовича під жупелом «демоліберальних», не зважаючи на відмінності та полеміку між ними (за Д.Наливайком, основна відмінність «полягає в тому, що в книжці О.Забужко міфотворчість «Кобзаря» не закріплюється за моделями архаїчної міфології й не набуває характеру замкнутої структури, вона виходить на історію України і в ній розміщається», «вписується в контекст націо- й державотворчих міфів великих європейських письменників від Данте й Сервантеса до Ібсена та Джойса»).

Одночасно московські євразійці критикували письменницю за нерозуміння «цивілізаційно-творчої ролі православ'я» і «російського месіанізму».

Скандал привернув увагу європейської преси. Газета Neue Zürcher Zeitung писала: «відкидання книжки Забужко українською критикою <…> показує, що українці ще дуже далекі від вироблення конструктивно-критичного ставлення до своїх національних міфів». Ця дискусія стала першим випадком в історії незалежної України, коли комуністи й радикальні націоналісти виступили спільним фронтом, об'єднані тим, що ріднило їх і з російськими євразійцями, ‑ ненавистю до Заходу.

Популярність

З ім'ям Оксани Забужко пов'язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013—2014 рр. стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну, допомігши визначитися з політичною підтримкою Майдану.

Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 р. у Нью-Йорку відбулася прем'єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко (композитор: Вірко Балей (Virko Baley), англійський переклад: Ліса Сапінкопф (Lisa Sapinkopf).

У 2001 р. на Київській студії хронікально-документальних фільмів знято експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» за мотивами однойменної збірки есеїв (режисер Оксана Чепелик).

Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 р. письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші.

У 2015 р. Чеське Радіо Влтава (Прага) підготувало театралізовану аудіоверсію роману «Музей покинутих секретів» (драматичний цикл із 15 передач, чеський переклад: Ріта Кіндлерова, режисер: Петр Манчал).

Нагороди

·   1997 ‑ Літературна премія Global Commitment Foundation (США) — за вірші з книжки «A Kingdom Of Fallen Statues»

·   1997 ‑ Премія Фундації Ковалевих (США) — за повісті «Інопланетянка» та «Я, Мілена»

·   2002 ‑ Літературний грант Фонду Мак-Артура (США)

·   2008 ‑ Перша премія з літератури Союзу Українок Америки — за «Notre Dame d'Ukraine»

·   2008 ‑ Премія Міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (США) ‑ за «Notre Dame d'Ukraine»

·   2008 ‑ Гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» — за «Notre Dame d'Ukraine»

·   2009 ‑ Орден Княгині Ольги III ступеня за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України

·   2010 ‑ 1 місце у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2010» в номінації «Красне письменство» ‑ за «Музей покинутих секретів»

·   Трикратний лауреат премії журналу «Корреспондент» «Краща українська книга року» ‑ за «Let My People Go» (2005), «Notre Dame d'Ukraine» (2008) та «Музей покинутих секретів» (2010)

·   2012 ‑ Відзнака «Золотий письменник України»

·   2013 ‑ Літературна премія Центральної та Східної Європи «Анґелус» (Польща) ‑ за «Музей покинутих секретів»

·   2015 ‑ Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Рейтинг»

·   2018 ‑ Відзнака Блаженного Священномученика Омеляна Ковча

 

З подання Державного комітету телебачення і радіомовлення України

Коментарі