Офіційний веб-сайт

Згадуючи Леоніда Ушкалова

Інформаційний ресурс Літакцент опублікував спогади про Леоніда Ушкалова – відомого українського літературознавця, письменника, доктора філологічних наук, якого не стало 28 лютого ц.р.

У 2015 році Національною спілкою письменників було висунуто на здобуття Національної премії у номінації «Літературознавство та мистецтвознавство» ґрунтовне видання «Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Леоніда Ушкалова, куди увійшло близько трьохсот есеїв про світ ідей та образів геніального українського поета, художника, музиканта, мислителя Тараса Шевченка.

Оприлюднюючи думки авторитетних в Україні культурологів, літературознавців, письменників про вагомий внесок науковця у сучасну Шевченкіану, вшануймо пам’ять про Леоніда Ушкалова, чиє життя до останку було віддане служінню вітчизняній науці і культурі…

 

Володимир Панченко:

…такі люди, як Ушкалов − велика рідкість. Ерудит, майстер наукового слова, який чудово володів і пером, і мистецтвом риторики, людина високої самодисципліни й відповідальності, співрозмовник, із яким завжди цікаво… Минулої осені ми з ним спілкувалися електронною поштою; Леонід Володимирович надіслав мені фрагмент щойно завершеної нової книги (про Михайла Драгоманова), − і прочитавши його, я тепер не маю сумніву, що ця річ багато що прояснить: ми ж Драгоманова знаємо кепсько, більше опосередковано (через Донцова й Маланюка). А постать ця дуже важлива, і слава Богу, що Ушкалов (саме Ушкалов!) устиг запропонувати нам свою версію інтелектуальної біографії цього неординарного мислителя. Він умів писати яскраво. Він вражав нестандартними ходами думки, багатознанням, грою асоціацій, красою стилю. Його читають не тільки «штатні» філологи… Якось він сказав, що друзі називають його «німцем» − за педантизм, працьовитість, любов до дисципліни. Чи багато в нас таких «німців»? Нагороди й відзнаки чомусь обходили Ушкалова − може, через те, що ми не навчилися віддавати належне людині тоді, коли вона ще поруч? Віддаємо, шануємо, любимо − проте якось дуже «тихо» , несміло, невміло…

Згадаймо Леоніда Володимировича в ці дні добрими словами. Подякуймо йому. Уклонімося його світлій пам’яті…

 

Оксана Забужко:

Помер Леонід Ушкалов, втрата − як вирва в живому тілі культури. Людина-університет, людина-енциклопедія − ніхто краще за нього не знав української літератури за всю минулу тисячу років, і ніхто краще не вмів про неї розповідати «на рівні світових стандартів». (Я дуже чекала, що після Сковороди він напише таку саму «фундаментальну» біографію Квітки-Основ’яненка: уже опублікований захопливий, мов той тізер, нарис відкривав незнану нам «постгетьманську» Україну початку 19-го ст. − і одного з найталановитіших у тому столітті письменників, затислого в історичному «коридорі» між мовами, як палець між дверми, − до речі, чи ви знали, що це у Квітки Гоголь насправді пребезсоромно «рімейкнув» свого «Ревізора»?.. − а Леонід Ушкалов знав, і ще незміримо багато знав такого, чого не встиг нам написати й передати − і без чого наш доступ до власних скарбів іще довго лишатиметься заблокований і захаращений стороннім мотлохом…)

Я саме збиралась йому дзвонити й просити, аби він написав передмову до «шевченкознавчого» листування Ю.Шевельова з Леонідом Плющем (уявляю, як би він зрадів цій знахідці!..) Ще років із 20 активної праці йому мало би бути вділено, щоби сповна реалізувати свій інтелектуальний багаж. Усе ще не йметься віри, що його більше немає, − як писала Леся Українка (а він помер у Її День!) з приводу смерти (теж у Харкові) свого брата Михайла, «мені все здається, що коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я власне РОБЛЮ його фактом, переводжу його в дійсність <…>Тож не говорім про се» (Лист до А.Кримського 15.12.1904).

За цими лінками – відеозапис (у 4-х частинах) нашої з професором Ушкаловим київської «літературної дискусії» 7 рр тому. Я завжди пам’ятатиму його таким, як тоді (головний труд життя – Сковорода – ще не скінчений, і нема ще свідомости, що той труд буде головний, бо попереду ще ціла анфілада планів…).

Запам’ятайте й ви.

 

R.I.P.

 Ч.1 – https://www.youtube.com/watch?v=5PzNcFtQDw0&t=334s

 Ч.2 – https://www.youtube.com/watch?v=-NnF-IIa2kI

 Ч.3 – https://www.youtube.com/watch?v=vG01A8fmI1E

 Ч.4 – https://www.youtube.com/watch?v=91MHHPKy0C0

 

Ігор Набитович:

Остання мандрівка Леоніда Ушкалова на ліствиці Якова…

Кожна смерть рідної, знайомої людини чи побратима, навіть якщо на неї чекаєш, завжди є несподіваною. Та ж, якої не очікуєш, тим більше ранить і повертає до Сковородинського «Смерте страшна…».

Ліствиця до неба, яку побачив уві сні Яків, була одним із найулюбленіших образів Леоніда Ушкалова. Він усе життя жив ніби в просторі цієї містичної драбини, прямуючи по якій, людський дух, як ангел, шукає своєї дороги до горніх вершин неба.

В одній зі своїх книжок він написав, ніби відкриваючи своє серце: «Кожне слово чи образ приваблює по-своєму, тож філолог втішається ними, неначе той безтурботний малюк, що, примруживши око, зусебіч розглядає на сонці барвисті камінчики. Поволі слова та образи стають іменами Бога й історії. Вони виринають із прірви небуття крихітними осяйними цятками і примхливо кружляють у безугавному русі, аж поки, скоряючись геть незбагненній “метi без мети” (“der Zweck ohne Zweckmässigkeit”), не сплетуться в дивні фабули-віночки. Так філолог плекає «світ символів», аби спитати в нього: “Що є Правда?”».

 Нині він уже піднімається по цій ліствиці Якова, щоб особисто поставити це запитання Головному Філологові: “Quid est Veritas?”

Cмерть професора Ушкалова, обрив на високому підйомі лету цього невтомного й шляхетного лицаря української культури, є й залишатиметься величезним докором для сучасної української гуманітарної спільноти й для нинішньої держави Україна. Вони так і не встигли достойно оцінити його подвижницьку наукову й літературно-мистецьку працю: він мав би вже давно отримати за цей свій труд найвищу державну премію – Шевченківську, мав би бути удостоєний звання Героя України. Бо ж саме він уже за життя був цілою окремою самодостатньою науковою інституцією, науковим інститутом досліджень постаті й творчості Сковороди, українського Бароку. Лише окреме видання повної академічної збірки творів Григорія Сковороди 2010 року (за його редакцією) заслуговувало на найвищу премію в державі. Можна було б назвати й інші його наукові редакторські проєкти, які ставлять українську науку на найвищу полицю сучасних гуманітарних досліджень (як, наприклад, двотомне «Українське Бароко» (2004)). Не кажу вже про цілу серію його біографій і літературних портретів, досліджень української літератури ХХ століття. Можна цей докір і цю провину сформулювати словами польського поета, отця Яна Твардовського: «Поспішаймо любити людей: / вони так швидко від нас відходять…»

Видавництво «Дух і Літера» нещодавно заснувало серію «Постаті культури», в якій однією з перших було опубліковано інтелектуальну біографію «Ловитва невловного птаха. Життя Григорія Сковороди» пера Леоніда Ушкалова. Є сподівання, що ще цьогоріч у цій серії вийде його наступний життєопис – Михайла Драгоманова.

Уже нині можна твердити, що ми, його сучасники, мали щастя жити в одну з наукових епох українського літературознавства й української культури загалом – епоху Леоніда Ушкалова…

 

Елеонора Соловей:

На піку свого невпинного творчого злету, такого дивовижно плідного, такого затребуваного часом… Усе здригнулося, тільки й видихнувши: як же так! Стільки було задумів та планів, ще цікавіших, захопливіших. Професор Ушкалов щойно закінчив книжку про Драгоманова для серії «Постаті культури», примірявся до Чижевського, бо це й поготів його герой. Працював як цілий інститут, самовіддано впорядковував і редагував безцінні та сенсаційні видання, ростив кандидатів і докторів наук, читав лекційні курси. Останнє називав «усним спілкуванням чоловіка, який читав чимало книжок, із тими, хто ще не встиг цього зробити». Як мовив колись його старший колега Ігор Михайлин, школа Леоніда Ушкалова — це школа наукового сумління.

У таких його книжках як «Україна і Європа. Нариси з історії літератури та філософії» (2016), у тій же «Ловитві невловного птаха: Життя Григорія Сковороди» (2017) струмує потужна тяглість нашої традиції – на противагу нелюбим йому «клаптиковим» уявленням, що походять від браку системного знання, від фрагментарного знання й попросту незнання.

Такий, на власне переконання, аполітичний, він, одначе, мав глибоке розуміння того, що «питання науки, культури, мови — це питання національної безпеки».

Медієвіст – не просто фах: це світогляд і світовідчування дуже специфічні, це інша міра втаємниченості в матеріал і в саме життя. І водночас це висока міра внутрішньої свободи. Мабуть, із цим народжуються. Загадка стилю Ушкалова у поєднанні глибини, точності та зібраності – з якоюсь мало не дитинною безпосередністю, дотепністю та відвагою висловлювання.

Подібно до Сковороди, він володів здатністю говорити як із людьми свого кола та рівня, так і з тими, хто лише вирушав у цю дорогу або навіть і не збирався нікуди. Його книжка «Що таке українська література» – безцінний дарунок якнайширшій аудиторії, зокрема й нашому вчительству. Не тому, що складається з майже півсотні статей-«уроків» (первісно друкованих у газеті «Україна молода»), а через питому здатність лікувати старі болячки досі чинного викладання літератури, повертати смак та цікавість до предмета, а відтак і до самого життя.

Виходила нова книжка Ушкалова, і всі розуміли, що це знову небуденне явище, подія, «інтелектуальна пригода». Але відгуків зазвичай було небагато, бо кожна така праця ставить до реципієнта чималі вимоги, потребує зосередження. Тож либонь недочитували, і вже достеменно не додумували; хоч і щиро захоплювалися, а впірнали знову в метушню, ковзали далі поверхнею життя, з надією неодмінно повернутися. У цьому сенсі доробок його не прочитаний належно, а отже й потужну свою терапевтичну місію ще лише має здійснити вповні. Ми таки невиправні в цій звичці по-справжньому цінувати щось чи когось лише тоді, як уже втратили…

 

Олена Рибка. Вічність Леоніда Ушкалова

«До речі, я вже потроху рухаю вперед енциклопедію «Сковорода». Якщо все буде гаразд, то ближчим часом надішлю Вам матеріали на літеру «А», щоб Ви подивилися, в якому форматі я все те задумав».

Ваш Л.У.

 і більшість проектів, до яких Ви бралися: чи то повна академічна збірка творів Сковороди (у реалістичності такого задуму дуже сумнівався свого часу Юрій Шевельов, а цілі наукові інституції тільки поглядали в той бік і не закасували рукави), чи то «ненаписана історія української літератури», присвячена Драгоманову, чи то світла й по-науковому точна, але дуже тепла й щира «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання»…

Що я згадую просто зараз? «От бісові діти» й «панночки» − всі ті «ушкалочки», які змушували усміхатися на парах із давньої української літератури. Згадую, як засинала над «Ходінням Богородиці по муках», але не прочитати не могла, бо ж як то можна – до Вас на практичне прийти непідготовленою й пекти раків? Згадую наші розмови дорогою від університету (на кафедрі Вас завжди всі обступали, й годі було доступитися, тож всі найважливіші розмови відбувалися саме в дорозі).

У Вашій орбіті дуже легко було триматися визначеного курсу й не збиватися на манівці, вірити у справедливість і дотримуватися високих стандартів. Щоправда, Ваша планка завжди залишалась найвищою – і нам ще прагнути й прагнути до вершини (щоб здобути середину, за Сковородою).

Уже сьогодні нам до болю не вистачає Вашого аналітичного розуму, вміння вишукувати дрібниці, у яких криється вся суть, бачити невидиме у видимому, прозирати в глибини й при цьому завжди залишатися Людиною. Саме так, із великої літери, хоч Ви страшенно не любите пафосу і навіть трохи ображалися, коли хтось збирався досліджувати «сковородіану Ушкалова». Для багатьох Ви були і будете цілою епохою – зі своєю мудрістю й любов’ю…

***

Свого часу, коли вийшла книжка «Ловитва невловного птаха», присвячена Григорієві Сковороді, ми трохи поспілкувалися на прохання «ЛітАкценту». Ця розмова в нас тоді обірвалася – були якісь інші проекти, ми відклали її. А тепер продовжити її не буде можливості. І я перечитую Ваші слова – а вони так само актуальні. І от знову попереду шевченківські дні, ще не стихли дискусії про «Квантовий стрибок Шевченка. Метро» Олександра Грехова, але Ви вже не прокоментуєте цього всього. І від того боляче й по-справжньому самотньо.

***

– Я часто повторюю Ваші слова, що образ Сковороди проходить через усі переоцінки цінностей і завжди залишається актуальним. Шевченків «Кобзар», приміром, символічно спалював Семенко, дісталося йому й від ура-патріотів. Але ж і Сковороді інколи «несолодко» жилось, та й «прилетіло» трохи від футуристів – Ви якраз згадуєте про це наприкінці «Ловитви…», коли пишете про «деструкцію» Тичини, а разом із ним і «деструкцію» його кумира Сковороди від Дмитра Голубенка. Давайте поговоримо про оцю нашу хитавицю – від любові до заперечення, від міфологізації й до деструкції? Найперше (хоч це й може вийти на загальники) хочу запитати, чому саме Сковорода і Шевченко часто постають у нашій уяві як найвиразніші представники українського психотипу?

− Справді, «ліві» ідеалісти з «Нової ґенерації» не залишали каменя на камені і від Тичини, і від Сковороди. Чому сáме так? Мені здається, не лише тому, що на початку минулого століття у свідомості освіченої публіки – не тільки нашої – панували деструктивні настрої, я б сказав, відчуття кінецьсвіття чи що. Якраз вони й породили ту просто неймовірну за силою стихію руйнації. А в нас справа ускладнюється ще й тим, що наша картина світу взагалі має досить виразні риси питомо маніхейського дуалізму. Наша картина світу загалом чорно-біла. Звідси, як на мене, й оте повсякчасне впадання в крайнощі… Ми навряд чи до кінця розуміємо, щó таке «золота середина», тобто щó таке той підмурівок, на якому заснована західна цивілізація… А чому виразниками наших душ постають Сковорода й Шевченко? Мабуть, тому, що Сковорода – це бароко, а Шевченко – це романтизм. І саме ці дві стилістики – тут я майже згоден із Чижевським – справили вирішальний вплив на свідомість сучасної української людини. Словом, ми люди переважно «бароково-романтичні»…

– Мені здається, що однією із відрухових точок такого ставлення до Сковороди й Шевченка є те, що обидва вони так чи інакше говорили про свободу.

– Так… Нещодавно я готував статтю «Свобода» для п’ятого (українського) тому «Словника європейських філософій» («Vocabulaire européen des philosophies»), що його видає «Дух і Літера», тобто пробував з’ясувати для себе, що таке свобода в українській традиції, починаючи від договору князя Ігоря з Візантією 945 року до 2015 року включно. Так ось, смію стверджувати, що свобода в різних її іпостасях – то наша «альфа й омега»… Уся наша історія – це історія боротьби за свободу. І наша візія свободи – доволі складна й перемінна. Скажімо, у XVI столітті ми знали, що означає теза Цицерона: «Маємо бути рабами закону, щоби стати вільними». Чи знаємо це сьогодні?.. У цьому сенсі Сковорода й Шевченко, ясна річ, дуже й дуже показові. Показові своєю, коли хочете, відпорністю до світу. Це як у Сковороди. Пам’ятаєте: я хотів би стати «схожим на кулю, яка все однакова, куди її не коти»… А крім того, і один, і другий просто ідеально втілюють питомо романтичну візію українського поета – самотній і незбагненний співець-мандрівник, який іде собі нашими безкраїми степами…

– Не пам’ятаю, хто це сказав, але думка мені врізалась у пам’ять: Шевченко навчив усіх геніально плакати над долею народу. Виступ Івана Малковича під час вручення Шевченківської премії цього року (2018. – Прим. ред.) уже назвали (Олаф Клеменсен, приміром) спробою новітнього міфотворення – переакцентування із напівнародницького і напівсовєцького на цілком симпатичний концепт у стилістиці американських міфів про успішну людину. Мені здається, Шевченко в сучасному просторі вже давно позбувся не тільки «дурного кожуха» і «смушевої шапки», показався академіком і «одчайдухом-зухом», як до того колись закликав Іван Драч, ба більше – пустився на всі заставки. Чи потребуємо ми сьогодні нового міфу про Шевченка й чого би варто остерігатися?

 − Я – академічний учений, тобто людина, сповнена сумнівів, ба навіть трохи (а може, й нетрохи) скептична. І певна річ, не мені говорити про міфотворчість. Але роль міфології в нашому житті важко переоцінити. Колись казали, що розвиток людської свідомості – це рух від міфу до логосу. Насправді все куди складніше, бо людина – істота міфологічна за власним єством… Моя перша книжка «Нариси з філософії Григорія Сковороди», яку я написав разом зі своїм дорогим другом Олегом Марченком, вийшла в 1993 році в Харкові. І перша рецензія на неї з’явилась не в Україні, а в США. Її автор, Дан Богдан Чопик, жив у Солт-Лейк-Сіті, на колишньому Дикому Заході. Згадуючи цю пікантну обставину, я часом кажу моїм студентам: колись люди рушили на Дикий Захід, у ці пустельні краї, щоб збудувати (саме збудувати!) там Рай. За сотню років вони його збудували. А що їх вело в цю пустелю? Ідея, візія, міф… І коли сьогодні я чую, мов, спершу треба дати народові хліба, а ідеї – нехай «на десерт», то чогось мені здається, що за такої системи координат народ іще довго-довго буде напівголодний, а наші міста навряд чи ближчим часом будуть схожі на Солт-Лейк-Сіті, хоч ми й живемо не в пустелі, а на благословенній землі… Словом, перед веде ідея… А щодо образу Шевченка, то мені було б приємно, якби принаймні молодше покоління уявляло його таким, яким він поданий у моїй дитячій книжці «Шевченко від А до Я».

 

На фото: літературознавець, письменник, доктор філологічних наук Ленід Ушкалов.