Офіційний веб-сайт

Юрій Роговий: «Добридень, Батьку!»

Пам’яті Феодосія Рогового

 

Ми тоді якось і не поговорили по-справжньому. Я кудись поспішав (а куди?); ти почувався зле і, незважаючи на одягнену шапку (а ти визнавав тільки кролячу), змерзло сидів за столом і дописував свій «Непрощенний гріх».

Був переддень Великих Поминок і ми з мамою домовлялися об’їхати рідних і розвезти поминальні віночки покійним родичам.

(Та Ти це пам’ятаєш, я просто нагадую). А коли ти спитав, чи й собі їхати, то я відповів, що можемо і самі – я знав, що за цей час ти зможеш написати абзац-другий так важко вистражданого роману.

Вже повернувшись, ми ще якусь хвилину поспішно прощалися (у мене знову було чимало якихось справ); ти дивився з-під опущеної на очі шапки сумно, боляче, ніби востаннє… Щедре майське тепло тебе не гріло. Ти стояв, а на плечі падали вишневі пелюстки…

«До завтра?» – «До завтра…»

Їдучи додому, я згадав, що все забуваю спитати тебе, як звали отих волів, якими ми ( здається у 62-му) возили каміння із сусіднього села на будівництво нашого дворища. Тоді я вперше бачив волів зблизька, а ти вихвалявся, як ще хлопчаком возив такими ж на елеватор зерно. Радів тоді, що приносив у халявах батькових чобіт по жмені-дві зерна – добрий дядько-бригадир не примушував тебе витрушувати його після роботи… Тоді ж я вперше побачив справжню церкву і живого батюшку: у церкві зберігалося зерно і кінська упряж, а батюшка (у рясі) ніс із магазину (він жив по-сусідству) чорну хлібину (як давно це було, а мені, бач, упомку).

А воли йшли собі вузькою греблею, похитували величезними рогами; скрипіло ярмо і колеса, а я щось, мабуть, веселе, гукав до них.

І як же їх звали? Може, Борцями?

А пам’ятаєш, як ми (ти, я і мама) пливли пароплавом у Каховку? Ти мені тоді сказав, що десь у трюмі пароплава є коні, які його оце тягнуть. Я кілька разів пробирався до мотористів, а так їх і не побачив… А тоді загубився на верхній палубі (ми пливли у трюмі і зелені хвилі хлюпали прямо у товсте скло ілюмінатора), і гарно одягнена жінка (тепер я розумію, що багато) все гукала: «Чей ребьонок? Чей ребьонок?..» А я із відкритим ротом дивився «кіно» про космонавтів (був то небачений до того телевізор).

Ти мене тоді навіть не сварив…

А як ми ходили дивитися у Чаплинці на верблюда? Він ходив по колу і викачував для радгоспної худоби із глибини воду. Я тоді наступив босою п’ятою на верблюжу колючку і мама довго видивлялася, чи не залишилося чогось у ранці… Якийсь дядько казав, що у тієї рослини такий довгий корінь, що може дістати аж до Америки. Збрехав, мабуть.

На другий день дядько Яків (його ж так звали?) повіз нас усіх парою коней в Асканію. Її я запам’ятав не дуже (хіба що чудну вертушку на вході та вишку, з якої стрибали з парашутом небоязкі), а більше те, як ми зупинялися десь напівдорозі біля баштану. Такого баштану, мабуть, не бачив і ти. Мало того, що йому не було кінця-краю, а ще й кавуни лежали чи не під мої плечі (чи то я був малим?).

Із куреня вийшов сивобородий дідусь у солом’яному брилі і накачав нам півгарби тих кавунів-велетнів. Оце я добре пам’ятаю! Мама назбирала тоді добру пригорщу насіння, та в нас дома вони чомусь не вродили – були трішки більшими за твої кулаки. Може, земля не та? Чи сонце?

А як ми вудили на Пслі? Була середина (чи кінець?) літа, риба ловилася неохоче і дрібна. Першим ділом треба було наловити коників для наживки або знайти під корінням осоки товсту капустянку. Капустянки я тоді боявся, а з десяток коників завжди сиділо у моїй баночці з-під льодяників. А як я тебе налякав, коли витяг із води круглобокого піскаря і він (холодний) упав на твою розпашілу спину. Пам’ятаєш?

А як (уже значно пізніше), ми їздили по далеких і близьких селах «збирати спогади»? Ти тоді першим ділом просив зупинятися біля кладовищ і там завжди відшукував знайомі прізвища (а отже й спогади?). Згодом я теж знав (скоріше уявляв із твоїх розповідей) тих людей, їхні прізвища і характери.

А як одного разу ми знайшли тополі (вірніше, їхні почорнілі пеньки), які росли колись обабіч дороги до твого (і нашого) села? Та дорога видалась мені тоді (та й тепер) страшною. Не так чорними пеньками, як тим, що дорога та йшла у «штучне море», а отже – у нікуди. Ти показував рукою кудись далеко-далеко (аж на оту хмаринку) і казав, що отам (а може трішки правіше?) було наше село. А отам лівіше («бачиш, там і вода світліша») стояла наша хата. От би хоч раз туди попасти… Хоч один-єдиний разочок…

Я дивився-вдивлявся, але того місця ніяк не міг убачити: вся вода бачилась мені однаково сіро-зеленою… Ти вказував мені вдруге-втретє, аж доки та вказувана хмаринка попливла кудись, мабуть, на Чигирин, а потім і зникла зовсім…

А коли ми ще здалеку вгледіли вітряк? (Я оце недавно знову бував у тих краях, а його вже нема…) Ти ходив гладити йому крила, обмацував старезний тріснутий камінь, який лежав поруч, вихваляв борошно, яке ніде більше так не змелеться, як на отакому ось камені… І це не було «гіперболізованим захопленням старизною» (як декому може здатися), а справжнім, щирим, дорогим і близьким, земним і звичним…

Мені б не хотілося розказувати тобі про те, що було вже після того дня… Хіба що трішки.

Друзів і приятелів, ясне діло, поменшало. Ті, що клялися найревніше, десь поділися першими. Вони тепер далеко не такі, якими ти їх знав. Одні, було, пихато надулися і пішли «в політику» (хоч і не надовго). Бралися рятувати чи то всіх трудящих, чи самих селян (чи себе?), а ті рятуватися чомусь не захотіли. Тепер вони «козачками» (пам’ятаєш, чиє це слово?) біля «крутіших» – ці вже рятують увесь народ.

Другий наш давній знайомий щось-десь переплутав і «викриває» своїх рідних та близьких (чи то він так «прозрів», чи з ним щось сталося?). Добрі люди від того лише розводять руками та сумують, а злостиві потішаються та радіють («а, бач, прикидалися мучениками та праведниками!»). І що з ним трапилось?

Інший (молодший) ніби нікого й ніколи не знав. Мечеться від одного «безсмертного» до іншого, а вони (чи не за вірну службу?) дозволяють йому інколи поцілувати їхні вказівні… І не знаєш, чи жаліти такого, чи цуратися…

Кілька добрих людей часто згадують та розпитують про тебе. Раніше вони якось і не товпилися у друзі, а залишилися, бач, щирими і вірними…

Ото колись ти питав про нашу хату. Стоїть, як і стояла.

Сусіди намовляли продати, та не піднялася рука (душа?). Боюсь продавати своє змалечку… Сподіваюся, що там колись житиме ще й твій правнук…

Як ми? Старіємо потроху, а онуки підростають.

Одного (ніби й незнано-негадано) назвали «даним богом». А тоді вичитали у словнику власних імен, що це слов’янська калька із грецького імені «Феодотос». І хто б міг подумати про такий збіг? Чи, може, у той момент ти десь був поруч?

Обзивайся хоч зрідка в снах, бо часто так хочеться перемовитися хоча б кількома словами…

Ти вже вибачай: говорив би ще, та сідає сонце, а тут, кажуть, можна бути лише до його заходу.

 

Автор: Юрій Роговий

Джерело: Українська літературна газета

Довідково

Народився Феодосій Кирилович Роговий у селі Пугачівці колишнього Градизького району в селянській сім'ї. Батьки зробили все, аби їхній син здобув належну освіту. Спочатку Феодосій закінчив початкову школу в рідному селі, потім семирічку і середню – у сусідніх. Дитинство його припало на роки примусової колективізації й голодомору, а юність – на війну та тяжку повоєнну відбудову. У період окупації гітлерівці вивезли юнака на каторжні роботи до Німеччини, де він працював на шахтах. Тричі невдало намагався втекти з неволі, а в 1945-1946 роках як репатрійований мусив відпрацювати на важких фізичних роботах у Підмосков'ї. Повернувшись до рідного села, пішов за нарядом у колгосп, потім працював у рибальській артілі і секретарював у Морозівській сільраді.

Із великими труднощами Ф. Ро­говому вдалося отримати вищу освіту, адже ганебне того часу тавро "остарбайтер" ще довго пекло його, заважаючи вступити на стаціонар вишів чи отримати пристойну роботу. Тому спочатку довелося заочно закінчити Московські державні курси іноземних мов, а в 1952-1957 роках знову ж заочно навчатися на факультеті іноземних мов Харківського педагогічного інституту. І в своєму селі, і в сусідньому роботи за фахом спершу не отримав як "неблагонадійний". І змушений був їздити вчителювати за двадцять кілометрів від дому. Коли дозволяла погода, добирався пішки чи велосипедом, узимку – автобусом.

Займатися літературною твор­чістю Ф. Роговий почав уже в зрілому віці. Писав сатиричні вірші, новели, оповідання, публіцистичні статті. Друкувався в обласній та республіканській пресі, зокрема в журналах "Дніпро" і "Прапор". У 1967 році його за­просили до редакції обласної газети "Комсомолець Полтавщини" літпрацівником. У той час газета була своєрідним "оазисом вільнодумства". З молодіжкою плідно співпрацювали поети Б. Олійник, М. Булах, А. Островерхий, прозаїк Г. Тютюнник. На її шпальтах робила пробу пера творча молодь: М. Шевченко, Б. Чіп, М. Казидуб, Т. Нікітін, А. Нанкович. Як чесний журналіст, талановитий нарисовець Ф. Роговий відразу завоював прихильність колег і співробітників газети. Але коли перші холодні хвилі застою почали вносити негатив у творчу атмосферу роботи газети, Ф. Роговий у 1971 році повернувся до села Устимівки Глобинського району, де проживала його сім'я. Ще деякий час виконував обов'язки власкора "Комсомольця Полтавщини", а в 1975 році повернувся до вчительської праці.

"Учитель на селі – це стовп, об який хто хоче, той і чухається", – писав Ф. Роговий. Але вчительську роботу він любив, як і дітей. Він учив їх найперше поклонятися красі та доброті і ніколи "не міг навіть жестом чи інтонацією говорити дітям неправду".

В Устимівці у вільний від основної роботи час Феодосій Кирилович наполегливо займається літературною працею. Хоча доля прозаїка, констатує дослідниця його творчості Любов Зубак, була нелегкою, як і більшостіь тих, хто жив чесно і совісно: десять років замовчувань, невизнання, постійні повчання, звинувачення в "ідейних нечіткостях", несприйняття його манери письма.

Головним твором Ф. Рогового став опублікований у 1982 році роман-епопея "Святого останньо­го млива", в основу якого по­кладено дійсні факти з життя самого письменника і його односельців. Справа в тому, що в 1959 році рідне село Рогового Пугачівка з його казковою природою, могилами предків і правічним козацьким духом відійшло у вічність, ставши дном Кременчуцького водосховища. Тема знищення унікального куточка україн­ської землі – Посулля і стала лейт­мотивом твору. Роман "Святого останнього млива" був задуманий у п'яти книгах, із них завершено й опубліковано, крім першої, дві: "Поруки для батька" (1987) і "Великі поминки" (1990). У них розповідається про рідний край, котрий через недалеко­глядну господарницьку політику був принесений у жертву науково-технічній революції, про посуллян, безжалісно викоренених з обжитих місць і силоміць пересаджених на нові ґрунти.

Творчість Феодосія Рогового високо оцінювали видатні майстри слова. Зокрема, Олесь Гончар писав: "Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з'являються в літературі". Юрій Мушкетик так сказав про автора роману "Свято останнього млива": "Письменник жив важко, уболівав за всіх, усе брав близько до серця: і перекаламучений Дніпро, і забур'янене поле, і спустошені людські душі".

Складні перипетії долі, напружена праця врешті-решт далися взнаки – Ф. Роговий захворів на ішемію, і ця хвороба у травні 1992 року зупинила його серце.

Син письменника Юрій Феодосійович пригадував: "На похоронах – море людей: ховало все село, та й з інших сіл люди були. Домовину несли всю дорогу на руках, хоча до кладовища було й далеченько. Весна тоді була гарна, рання, все навкруги цвіло. Було 5 травня, саме День преси ще тоді…"

Феодосія Кириловича поховали на сільському кладовищі Устимівки, серед тих, з ким він жив і про кого писав.

Тоді ж у 1992 році встановили на могилі скромний пам'ятничок з сірої мармурової крихти (висота 1,5м) з овальним фото, під яким дата народження і смерті. І лише напис "Письменник. Лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка" вирізняє цей надгробок з-поміж інших.

Автор: Олександр Єрмак