Офіційний веб-сайт

Як «Енеїда» Котляревського змінила українське суспільство

9 листопада ‑День української писемності. Його встановили на честь пам'яті Нестора Літописця. Але сьогодні також варто згадати ще одну людину, завдяки витівці якої ми отримали сучасну українську мову ‑Івана Котляревського. Без нього цього свята не було б

 

Однією з багатьох точок відліку усвідомленої і задокументованої українськості в Україні можна вважати легендарну, зроблену 1889 року у Львові, світлину. На ній у три ряди розмістилися двадцятеро осіб ‑учасники з’їзду українських письменників з нагоди сторіччя виходу у світ «Енеїди» Івана Котляревського.

Через п’ять років після з’їзду, у вересні 1903 року, на відкриття пам’ятника Івану Котляревського у Полтаві збереться втричі більше українських письменників, громадських і культурних діячів. Про цей день говоритимуть не інакше, як про найбільше свято української культури, а про виголошену біля пам’ятника українською мова промову Олени Пчілки переповідатимуть легенди.

Що ж такого особливого криється в кумедному, наївному, місцями грубому, а подеколи (як на тогочасний смак) вульгарному переспіві Іваном Котляревським «Енеїди», що найосвіченіший прошарок українства так її поціновував і вшановував?

Відповідь проста і лежить на поверхні: якби не було «Енеїди», не було б української мови, а разом з нею й українських письменників, громадських і культурних діячів, які збиралися на з’їзди і збирали кошти на пам’ятник. Ба – більше: якщо не було б української мови, не було б і підстав говорити про Україну як самостійну державу, а не периферійну губернію Російської імперії.

Спробуємо розібратися в деталях, що ж передувало «Енеїді» Івана Котляревського, а що стало її наслідком.

За штабс-капітана замовте слово: Іван Котляревський як спадковий український шляхтич і російськомовний поет-одописець

До того, як стати відомим українським поетом, драматургом і меценатом, Іван Котляревський встиг уславитися як карабінер імператорської армії і герой російсько-турецької війни.

Народився Котляревський у Полтаві, яка на ті часи (1769 рік) належала до Полтавського полку Війська Запорізького. Закінчив Полтавську духовну семінарію. Але не тому, що мріяв про кар’єру священика, а через те, що в тогочасній Гетьманщині це був аналог пристойного, за нинішніми мірками, місцевого педагогічного вишу. Диплом семінарії дозволив йому вчителювати у навколишніх поміщицьких родинах, чим він кілька років і займався. Після чого вступив на військову службу у Сіверський карабінерний полк Імператорської армії. Полк цей був особливий, так званий «компанійський», тобто полк вільних найманців (їх ще називали «охотниками»), часто іноземців (поляків, німців, а також козаків, які не потрапили до офіційного царського «реєстру»), котрі брали участь у воєнних царських компаніях за гроші. Такий собі Французький Легіон, але в умовах Гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ століття.

Тож хоча Котляревський і відслужив в імператорській армії дванадцять років, дослужився до чину штабс-капітана, брав участь у російсько-турецькій війні і навіть отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня за заслуги під час облоги Ізмаїлу, він все ж служив, якби ми сказали нині, «карабінером за контрактом», у полку, який засновувався як загін вільних вояків. До слова, у цьому ж полку свого часу значився ротмістром український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко і служив юнкером Іван Скоропадський, дід гетьмана Української Держави (квітень—грудень 1819 року) Павла Скоропадського. Ці факти більш ніж красномовно засвідчують, що серед вільнонайманих карабінерів активно ширяв дух українського козацтва, а також підказують, звідки в російськомовного штабс-капітана з семінарською освітою виникла ідея перетворити троянського героя Енея на моторного українського козака.

Утім, за «Енеїду» Котляревській взявся, по-перше, не тому, що, вийшовши у відставку, надумав стати письменником, а по-друге, поема ніколи не призначалася для широкого загалу. Для широкого загалу він опікувався «Домом для виховання дітей бідних дворян», а коли 1812 року Бонапарт вирушив брати Москву, то заснував на Полтавщині, у Хорольському повіті, 5-й український козацький полк. Полк мав захищати українські землі від французів, за що по закінченні війни його обіцяли зберегти як постійне козацькевійсько. Котляревський отримав у цьому полку чин майора, і було майору Котляревському на той час 43 роки.

Його ж «Енеїді» на той час минуло вже 14 років, і це був аж ніяк не той твір, оприлюдненням якого автор пишався. На той час він значно більше тішився так званими «піснями» (одами) князю Куракіну, князю Рєпніну, князю Лобанову-Ростовецькому, бо любов до вільного козацтва поєднувалася в ньому дивовижним чином з терпимістю до царського державного устрою. Іван Котляревський ніколи не був ні бунтівником, ні революціонером, і до повалення царату також не закликав, але сталося так, що саме біля його пам’ятника в 1903 році зібрався наймасовіший тогочасний український мітинг, і що саме його «Енеїда» змінила не лише розвиток української літератури, але й хід української історії.

То що ж такого особливого ховається поміж рядків бурклескно-травестійної поеми, яка в наші часи викликає жвавий інтерес хіба що у лексикографів і фольклористів?

Староукраїнський Сковорода і новоукраїснький Котляревський: як «Енеїда» прорубала вікно у світ українській мові«Енеїда» Котляревського вперше побачила світ 1798 року. Тоді надрукували перші три частини. Сталося це у Санкт-Петербурзі й без дозволу автора. Повністю і в остаточній авторській редакції поема вийшла лише після смерті Івана Котляревського, в 1842 році. Але саме завдяки виданню 1798 року (й ініціативі та грошам конотопського поміщика Максима Парпури, який видав, хоч і з помилками та без дозволу, рукопис Котляревського) стартувала нова українська мова.

Щоб розібратися, чим «нова» мова відрізнялася від «старої», доведеться трохи зануритися в історію. Якщо дуже спрощено переповідати складний процес розвитку й формування української мови, то варто почати з того, що кожна мова функціонує у писемній й усній формі (і сучасна українська мова також). Але подеколи ці дві форми можуть різнитися. Ще за часів Київської Русі почався процес розшарування тогочасної української прамови на писемний й усний варіант. Цьому сприяло запровадження християнства, поява великої кількості перекладної церковної літератури й відносно невисокий рівень писемності тогочасного населення. Писані тексти були представлені переважно церковною літературою, яка чим далі, тим більше почала віддалятися від розмовної мови.

Процес розшарування між тим, як писали і тим, як говорили, тривав кілька століть, і це не спричиняло жодних незручностей, аж допоки у ХІV-ХVІІІ столітті суспільство не почало активно змінюватися. Варто пам’ятати, що мова в усі часи була, є і буде підвалиною, на якій тримаються суспільні перетворення, й інструментом, за допомогою якого ці перетворення здійснюються.

У ХІV-ХVІ століттях почало формуватися уявлення про суспільну власність, відповідно, постала потреба у перших юридичних документах — купчих грамотах, дарчих грамотах, заповітах тощо. І писарі стикнулися з мовною дилемою: з одного боку, є мова церковної літератури й релігійних відправ, якою пишуть і якою читають, а з іншого, є банальні вишневий садок і млинок, які треба передати у спадок (і це письмово оформити), але це — лексика й синтаксис розмовної мови. Як тут бути?

Тогочасні писарі (праобрази сучасних нотаріусів) обрали середній шлях: почали наповнювати відому їм письмову форму потрібною їм розмовною лексикою. Власне, саме так, поступово, слово з словом, формувалася староукраїнська мова. Спочатку це була мова юридичних документів, згодом до її розвитку долучилися проповідники, полемісти, історики. Коли наприкінці ХVІ відбулося піднесення національної свідомості, долучилась так звана панегірична література (тексти на уславлення подвигів світських і духовних осіб).

Це був тривалий і складний процес формування, в результаті якого у кінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття на українських теренах паралельно існувало «дві» різних мови: одна жива, українська, розмовна, й інша — теж нібито українська, але при тому вживана лише в письмових текстах. Для того, щоб зрозуміти, як це звучало, достатньо погортати тексти Григорія Сковороди, який писав тогочасною староукраїнською, але які ми нині перекладаємо новою українською.

Україна на той час входила до складу різних імперій. І всім імперіям було вигідно, щоб українські землі ніщо не об’єднувало. Особливо — спільна мова. Зокрема, царат на підросійській Україні у кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ століття провадив продумано мовно-культурну асимілятивну політику. Упродовж ХVІІІ століття староукраїнську писемну мову витіснили російською мовою з усіх сфер життя. Зробити це було просто, бо йшлося про витіснення мови, якою на практиці ніхто не говорив. Крім того, запровадження російськомовної освіти зумовило швидку денаціоналізацію найбільш освічених верств українського суспільства. Грамотний автоматично означало російськомовний.

І ось, уявіть, на тлі послідовного витіснення староукраїнської писемної мови мовою староросійською виходить друком поема, написана мовою, якою говорять у побуті і яку всі розуміють. Живою українською мовою, виявляється, можна писати вірші і друкувати книжки! Просто хтось мав першим сказати це вголос. Так склалося, що це сказав Іван Котляревський. Нехай і не без допомоги Максима Парпури.

«Енеїда» стала тією найпершою сніговою кулькою, яку зліпив Котляревський, а Парпура кинув на сніговий пагорб, і вона стрімко покотилася вниз, обростаючи все новим і новим снігом, перетворюючись на загрозливу для цілісності імперії снігову брилу.

Якщо пригадуєте текст «Енеїди», то в ньому переважає стилістично забарвлена, подеколи стилістично обмежена й занижена лексика, але це не мало жодного значення, так само, як і той факт, що три частини поеми нараховували усього десь із сім тисяч слів, причому була це переважно побутово-етнографічна лексика. Значення мало дивовижне відкриття, що живою мовою, якою говорять, виявляється, також можна писати художні тексти і не лише художні. Тож надалі все впиралося лише в питання часу й практики. Той же Котляревський 1818 року написав українською «Наталку Полтавку», в якій мелодраматизму було, хоч греблю гати: виявилося, що розмовною українською можна вичерпно писати про любов і страждання, а не лише про страви української кухні. До справи стрімко взялися поети-романтики.

Ну, а далі потік було не зупинити ‑Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, «Руська Трійця», Ольга Кобилянська. А ще Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка, які не лише писали українською, але й зробили чимало перекладів українською з європейських мов, тим самим довівши, що її лексичний запас і синтаксична структура не поступаються багатством жодній іншій мові.

Насправді тут можна назвати десятки імен українських письменників і громадських діячів, які почали писати українською бо до них це вперше зробив Котляревський. А 1818 року з’явилася «Граматика малоросійського нарєчія» О.Павловського ‑перша в історії граматика нової української мови з невеличким словником. Це був беззаперечний доказ того, що мова повноцінно існує в усіх сферах і в усіх формах. Бо якщо мові потрібна граматика й словник, значить, її активно вивчають. А якщо її активно вивчають, то вона розвивається, удосконалюється, збагачується, живе.

І найголовніше: нова українська мова зробила те, чого так боялися імперії, ‑об’єднала українських письменників, культурних, громадських та нечисленних політичних діячів, які жили по різні боки Дніпра у складі різних імперій, і створила вагому підставу говорити про українців як окрему націю, а Україну як самостійну державу.

Царат і пам’ятник: чому Котляревському так довго шукали місце у Полтаві?

Отож, з нагоди сторіччя виходу у світ «Енеїди» Котляревського у Львові відбувся вже згадуваний з’їзд українських письменників. Письменники зібралися, бо розуміли, що своїм існуванням як письменники — можливістю писати й перекладати українською мовою ‑вони зобов’язані саме «Енеїді». Можливо, Іван Котляревський і не планував аж настільки змінювати український культурний простір, але саме завдяки йому культурний простір нарешті отримав змогу стати українським.

У Львові ж письменники збиралися невипадково. Така зустріч у Полтаві у 1889 року була б небажаною, небезпечною, а може, й неможливою. Полтава перебувала у складі Російської імперії, на території якої на той час діяли Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський акт 1876 року. Перший документ стосувався абсолютної заборони друку будь-яких книжок українською мовою, оскільки, за словами автора циркуляра, міністра внутрішніх справ П.Валуєва, «ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і бути не може». У другому йшлося про заборону ввозити з-за кордону до Росії будь-які оригінальні чи перекладні книжки українською мовою, припинення театральних вистав українською мовою і навіть друк українською мовою текстів до нот.

Тобто через сто років по тому, як українська мова спромоглася отримати шанс на повноцінний розвиток, українським письменникам, які писали й перекладали українською мовою в Україні, в Полтаві було, м’яко кажучи не місце. Так само, як не місце було «Наталці Полтавці» на сцені Полтавського театру, та й пам’ятнику Котляревському в Полтаві, як з’ясувалося, теж було не місце.

Ідея звести пам’ятник Івану Котляревському в Полтаві виникла ще десь 1884—1885 року: його навіть подумували звести до століття виходу «Енеїди». Зводився пам’ятник на громадські пожертви. Щоб унеможливити зібрання коштів, царський уряд дозволив збирати гроші лише в межах Полтавської губернії. Але він недооцінив українців: місцеві жителі швидко й «офіційно» зібрали дванадцять тисяч рублів (кошти пожертвували сім тисяч осіб, з них чотири тисячі значилися звичайними селянами Полтавської губернії). Тоді почали шукати місце. Влада не могла визначитися з місцем для пам’ятника упродовж восьми років! Зрештою, 30 серпня (за старим стилем) 1903 року пам’ятник відкрили. З огляду на всі труднощі, які цьому передували, пам’ятник Івану Котляревському встиг за роки набути серед українства більш, ніж символічного значення. У результаті на відкриття зібралося понад сімдесят письменників, наукових, громадських, культурних діячів з різних куточків України. За тогочасними мірками, це було досить велелюдне зібрання.

Звучить абсурдно, але царський уряд заборонив на відкритті пам’ятника зачинателю української мови … говорити українською мовою. За легендою, Олена Пчілка вийшла до пам’ятника й гордо виголосила промову українською. З огляду на її вольовий характер й затяту українськість, цей переказ дуже вже скидається на правду. За іншими ж даними, урочистості з нагоди відкриття пам’ятника відбувалися у Полтавському міському театрі, й українською мовою присутніх вітали зі сцени Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський. Але на виконання секретного наказу імперського міністра внутрішніх справ В.Плеве про категоричну заборону на відкритті пам’ятника вживати українську мову, їхні промови грубо обривав міський голова Олексій Тригубов. Зрештою, Міхновський, а разом з ним і решта, не витримали, дістали з вітальної теки промови, кинули порожні теки голові на стіл, а самі залишив збори. Якби там не було, а відкриття пам’ятника Котляревському значило на той час не менше, ніж вихід «Енеїди».

Й останні дві дати з життя Котляревського, «Енеїди» та нової української мови. «Енеїду» Івана Котляревського, яка стала точкою відліку нової українською мови, надрукували у Санкт-Петербурзі 1798 року. А російський поет Алєксандр Пушкін, якого вважають основоположником сучасної російської мови, народився лише 1799 року. Після порівняльного аналізу цих двох дат суперечки про те, яка з цих двох мов сформувалася раніше, втрачають будь-який сенс.

 

Автор: Аліна Акуленко, кандидат філологічних наук

Джерело: bykvu.com

 

На фото: унікальне видання «Енеїда‎» Івана Котляревського, що вийшло друком у Санкт-Петербурзі 1795 року