Видавництво «Грамота», м. Київ, 2011 р., 639 с.

ISBN 978-966-349-296-4

Анотація

Книжка українського літературознавця (історика літератури, критика), академіка НАН України В. Дончика ‑ це своєрідне вибране, до якого ввійшли розвідки автора про українське письменство 1960-2010 років. Тут уміщено статті, портрети, нотатки, полемічні репліки, самокритичні коментарі, бібліографічні довідки.Ця мозаїчна історико-літературна хроніка дає уявлення про особливості, тенденції, явища й проблеми художнього процесу різних десятиліть «доби на переломі», доби суперечливої, але все ж позначеної необхідним для мистецької творчості імперативом тяглості й спадкоємності. За аргументами у своїй розмові автор звертається до Шевченка і Франка, Грушевського, Єфремова, Чижевського, Гончара, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Загребельного, Дзюби, Вінграновського, Гуцала і багатьох інших українських письменників і вчених, розгортаючи на сторінках книжки цікавий і вдумливий полілог.

Віталій Дончик:

«Про те, якими були українська література й літературознавство 1950-1980-х років, якою була сама та доба, сьогодні сказано багато, особливо ‑ гіркого. Українське письменство, переживши разом зі своїм народом неймовірні жахи першої половини «шаленого віку», мало аж ніяк не кращі умови для розвитку і в другій. І хоча Ліна Костенко слушно каже: «Ми найкращі, нам найгірше, ‑ в історії цей принцип не годиться», слушно й те, що радянсько-компартійна репресивна машина завдала найбільше руйнувань саме українській культурі. Споруджування «нової історичної спільності», цього нібито інтернаціонального, насправді російсько-імперського, «гомункулюса» почалося з кастрування національних, передовсім української, літератур і культур.

Тому перше з моїх принципових міркувань у цій книжці таке. Не тільки тому, що це дві культури, духовно й ментально відмінні («У їх народ і слово і у нас народ і слово», ‑ писав Т. Шевченко); не тільки тому, що такому цілеспрямованому кількасотлітньому нищенню (геноцид!) національно-духовних основ народу, яке тривало в царсько-більшовицькій російській імперії, аналогів у світі немає; не тільки тому, що стосунки літератури колоніальної та літератури імперії ‑ це ніколи не діалог, не творче змагання, навіть не конкуренція (яка конкуренція з наперед запрограмованим фіналом?); а, виходячи із зовсім інших обґрунтувань, іншої, сказати б, методології, маємо докорінно змінити наше ставлення до того, що означалося в колишні часи поняттями співдружність, взаємовплив, а далі й узагалі ‑ взаємозближення культур».