Офіційний веб-сайт

Виступ Оксани Забужко 9 березня 2019 року у Каневі на врученні Національної премії

Вельмишановний пане Президенте!

Високодостойний пане Голово!

Достойні члени Шевченківського комітету!

Шановна громадо! Земляки!

 

Мене було прошено виголосити тут, на цьому святому для кожного українця місці, подячне слово. Мені хочеться говорити сьогодні про вдячність дещо більшу, аніж ту, яка пов’язана із високою державною нагородою. Я справді щаслива сьогодні тут бути і це не є ритуальна формула церемоніальних промов. Коли п’ять років тому цього дня 9 березня 2014 року я виступала на Майдані з ювілейним словом до Шевченкового 200-ліття, в Криму уже були ворожі війська, а українські міста, всі українські міста, попередньо уже були политі,сказати,російським бензинчиком, і Генштаб Росії вже жбурляв на них настійно запалені сірники, намагаючись підпалити Україну з кількох кінців одночасно. І тоді я не знала, і ніхто тоді не знав, що буде з нами завтра. Я не знала, що я виживу. Я не знала, чи виживе моя країна. Я не знала нічого, окрім того, що збулося трагічне Шевченкове пророцтво і уже сталося по його слову:

Як Україну злії люди.

Присплять, лукаві, і в вогні.

Її окраденую, збудять…

Це було, але було одночасно і відчуття цілу ту трагічну зиму, було відчуття в усіх подіях тої зими Шевченкової присутності. І тільки значно пізніше, через рік чи більше, коли вже стало ясно, що ми таки вижили, що Україна таки устоялася, вистояла як країна, і держава житиме і незалежність свою ми зберегли, мені розповіли історію, яка пояснила мені оте тодішнє відчуття Шевченківської присутності, і наочне потвердження якої ми бачились сьогодні по дорозі сюди, коли проїздили через центр Канева. Це отой заморожений зимою 2014 довгобуд, ось той самий крематорій, так би мовити, він і зараз так виглядає трошки грізнувато, в якому планувалася зустріч Януковича і Путіна, і врочисте підписання ними нового Переяславського договору, нового союзного договору – нового ярма для України, що мало стати, це було заплановано, акурат на 200-ліття Шевченка, от на те саме 9 березня 2014 року. Але Шевченко як істий дух оборонця свого народу до цієї наруги не допустив. Я щаслива, що наш народ має такого духа оборонця. Я щаслива, що саме нам пощастило, нам такого генія. Тому що не можна знищити народ, у якого впродовж семи поколінь на підсвідомому рівні стоїть у прошивці ось те саме: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!». І можна викинути поему «Кавказ» із шкільної програми, як це було зроблено Міністерством освіти України перед війною, очевидно в чеканні російських танків, яких ця поема образила… По-моєму, її і досі не повернуто, але в лиху годину, коли Україні загрожуватиме справжня небезпека, обов’язково знайдеться хтось, знайдеться якийсь хлопчик, який згадає ці рядки, як згадав їх Сергій Нігоян на Майдані, який прочитає ці рядки і тим як тригером запустить в рух оті надпотужні захисні сили в українцях, про які українці і самі не підозрюють, бо давно забули, що вони у нас є. І ми прокинемось. І ми прокинулись. І ми вижили. І ми вистояли. І те чудо, справді чудо, я не боюсь цього слова, ми боїмося якось його вживати, поляки не бояться казати про чудо над Віслою, коли вони одбились 1920 року від московської армії, от ми 2014 року мали своє чудо. Ми вижили. Нехай травмовані. Нехай поранені. Нехай вирваними з живого тіла, як шматки м’яса,шматками своїх земель. Нехай замотеличені і обморочені московськими політтехнологіями різних розливів, які Шевченко називав московською блекотою у свій час… Але живі, але у своїй хаті, зі своєю правдою, і, слава Богу без чекістського чобота на горлі. І я щаслива, що я сьогодні тут, а не на імміграції чи на два метри під землею. І я щаслива, що моїх читачів і моїх земляків сотнями тисяч не везуть у теплушках освоювати «неситому Сибір неісходиму», кажучи Шевченковими словами. І загачувати їхні тундри і болота козацькими благородними костями, як це було в минулому столітті, позаминулому і поза-позаминулому. І я твердо вірю – не буде більше ніколи. Ми вистояли, ми вистоїмо, які ризики ще не чекали на нас попереду «і оживуть степи, озера…» ‑ і це Шевченко нам також обіцяв. Всі його пророцтва досі збувалися. Безперечно збудеться і це. Треба тільки пам’ятати той Заповіт, який він залишав нам, який був написаний тут, на цій могилі, на першому хресті, який поставив був Варфоломій Шевченко, де був напис, який заборонили царські жандарми. І той напис довелося зняти. Ось цим написом, ось цим заповітом, забороненим тоді у ХІХ столітті, Шевченко звертається до нас і сьогодні:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть.

 

Спасибі вам, Тарасе Григоровичу, із святом, Шевченковим Днем, нас всіх! Дякую!

 

 

Записав Т.Головко