Офіційний веб-сайт

Виставка живопису Влади Ралко «Між своїм і тим самим»

Цього літа, незважаючи на продовження карантину, мистецька публічна активність в Україні потроху відновлюється. Особливо багатим на яскраві арт-події виявився Львів. Серед них — виставка живопису Влади Ралко «Між своїм і тим самим», що протягом серпня відбувається одразу у трьох локаціях Львівської національної галереї мистецтв — Палаці Лозинського, Палаці Потоцьких та музеї І.Г.Пінзеля. Нині це музейні установи, а колись то були палаци та церква. Цей факт створює додатковий контекст для заглиблення у проєкт мисткині і дає можливість подивитися на нього під іншим кутом зору.

Узагалі здатність Влади Ралко помічати і фіксувати швидкоплинні та вкрай важливі сенси сьогодення, де життя проноситься на швидкості ракети, формувати для них новий особливий контекст — це те, що влучає у саме серце глядача, підіймає шторм у свідомості, часом відвертає, інколи пронизує до самих кісток й абсолютно точно робить контакт з її творами особливим та навіть сакральним, хоча непідготовленому глядачеві так, мабуть, і не здається одразу.

Щодо творчості Ралко, як, напевно, і більшості мисткинь в усьому світі, часто використовують формулювання «жіноче» мистецтво. Але цікаво, що сама Влада таку типізацію вважає недоцільною, хоча образ жінки часто є об’єктом її творчих роздумів.

Мені завжди було цікаво поспілкуватися з Владою про жінку і мистецтво, тож, коли наші бажання щодо розмови збіглися, ми вирішили вийти за межі мистецтва і довго говорити про жінку, її роль та місце в соціумі, обмеження, можливості та спосіб мислення. Сподіваюся, у нашій розмові ви зможете знайти важливі думки й натхнення для шліфування власного шляху.

 

 

Владо, чому, на Вашу думку, в історії мистецтва так небагато жінок-художниць?

 

Мистецтво — публічна справа, жінка ж у традиційних суспільствах перебувала здебільшого поза межами публічності. Для жінки воля разом із публічністю були синонімами розпусти. Натомість діло художника завжди асоціювалося зі свободою навіть в умовах залежності митця від примх замовника. Мистецтво — це все ж таки дух, який віє де забажає. Отже, суспільна сегрегація за статевою ознакою вилучала жінок із поля вільної дії. Чоловіки зазвичай поєднували своє життя з жінкою для продовження роду, а також щоб мати біля себе підлегле створіння. Жінкам прищеплювали думку про їхній недорозвинутий мозок, нижчі здібності й інші особливості, що начебто унеможливлюють рівність між статями. Жінка практично не мала ані ресурсу, ані довіри суспільства для того, щоб займатися вільною професією.

 

Якось відому мисткиню Марину Абрамович запитали, чому серед митців значно більше чоловіків, аніж жінок. Вона відповіла, що бути мисткинею — тяжка робота. Ти маєш усім пожертвувати заради мистецтва. Жінки не завжди готові жертвувати стільки, скільки жертвують чоловіки.

 

У таких судженнях мене найбільше дратує акцент на особливому жіночому самозреченні. Створюється враження, ніби невідома сила постійно утримує жінку в ролі жертви, попри зміну її статусів — оте жіноче тіло-в’язниця наче вартує у фіналі будь-якого сценарію. Або ще гірше — жінка сама обстоює право залишатися жертвою, чи то замкненою біля сімейного вогнища, чи то у «служінні» мистецтву. Ба більше, у вислові, який Ви наводите, мистецька практика також набуває якоїсь жертовної потуги, що її багатьом подобається вбачати у діяльності художника загалом.

 

Хотілося б прибрати чи бодай посунути вівтар, який стовбичить на горизонті як сумнівне свідчення фатального жертовного героїзму жінки, бо мені видається набагато вагомішим питання мистецтва як вибору та, відповідно, спроможність жінки обирати. У виборі жінкою мистецької справи як головної або радше «своєї» я вбачаю нагальну потребу в такому, а не інакшому бутті. За замовчуванням, жінка від народження начебто мусить виконувати суспільне призначення, зумовлене особливостями її тілесних функцій. Варто зауважити, що таку визначену наперед жіночу долю різні жінки можуть вважати як утиском ззовні, так і виправданням власного існування, єдиним сенсом життя.

 

Мабуть, у разі здійснення вибору бути художницею жінка поводиться в істинно феміністичному дусі, коли крім чи замість наслідування норм, накинутих звичаєм або біологією, вона готова до права мати самостійну біографію. Тому туга за «справжньою» жіночою долею видається мені дещо спекулятивною, бо зводить нанівець розуміння сутності вибору й усвідомлення обов’язкових втрат, що його супроводжують.

 

Але ж у сучасному світі у жінки є можливість обирати й реалізувати кілька ролей, що бажані для неї — наприклад, бути і мисткинею, і матір’ю, і дружиною і втілити будь-яку іншу роль. Серед сучасних українських та зарубіжних мисткинь є такі приклади. Історія знала і знає небагато мисткинь (порівняно з митцями), адже мало хто з жінок готовий мати власну самостійну біографію…

 

Є певна побутова жорстокість у тому, що суспільство потребує оптимістичних сценаріїв, щоб наслідувати їх або захоплюватися ними як зразками. Ужитковий оптимізм спирається на знайомий образ, традиційну уяву, бо незнане з незвичним лякають. Отже, історія видатної художниці, яка одночасно є зразковою дружиною та доброю матір’ю п’ятьох дітей і політично активною патріоткою, гарантовано матиме більше успіху, ніж біографія мисткині, де фігурують ненароджені чи покинуті діти, відсутність або надмір чоловіків, зрада, політична нерозбірливість тощо. Звісно, це стосується не тільки жінок — міщанські суперечки про буцімто несумісність генія і злодійства, здається, ніколи не припиняться.

 

Однак якщо все ж таки йдеться про жінку, мусимо визнати, що навіть за умов суспільної терпимості до виявів жіночої свободи з-під тонкої завіси демократичних змін вишкіряється патріархальний стереотип із чоловіком-господарем і жінкою-підлеглою. Це означає, що якось підспудно на жінку вже від початку покладено так званий природний біологічний обов’язок, і, якщо вона його не виконує, вона погана, зіпсована, негідна. Звинувачення в неприродності досі вважається одним із найпереконливіших. Тобто у світлі поширених уявлень про жіночу долю жінка є спірною територією біології та біографії.

 

Проте якщо сприймати долю не як вирок, а як талан, можна трохи наблизитися до розуміння життєвого жереба як дарунка. Талант надає життю ваги, він сам і є вибором. У такому разі обрати власну долю — означатиме усвідомити та прийняти її замість виконувати традиційний сценарій. Я вже згадувала вище, що вибір передбачає втрати. Коли жінка свідомо зголошується на втрати, вони наче мають різну легітимність — жіночий вибір буде по-різному засуджений у суспільстві, яке, наприклад, не звинуватить жінку, що відмовилася від свого діла заради родини, але піддасть остракізму, якщо вона вчинить навпаки. Обирання ролей, про яке Ви згадуєте, радше годиться для гламурного глянцю й відрізняється від вибору за суттю.

 

Часто жінка хоче подобатися задля виживання в суспільному полі та симулює щасливий розвиток подій, заперечуючи реальний стан речей і відчуваючи провину в разі невідповідності очікуваному сценарію. Незалежність жінки досі сприймається як роль і не перетвориться на справжню свободу без спільного виходу з цієї гри в театр. У такій інтимній справі немає інших глядачів, окрім нас самих. Це така підступна слабкість — бажання подобатися. Вона паралізує здібність мислити. Також є якась липка зваба в тому, щоб наслідувати близьку людину замість визнати в ній іншого, самостійного чужого, загрозу своїм певності та спокою. Кохана людина поруч — це випробування, а часом навіть найжорстокіший вирок.

 

Ви тривалий час заміжня. Тобто про те, що не потрібно утискати себе та обмежувати ста́ттю, говорите з урахуванням власного досвіду й розуміння, що означає будувати сім’ю у партнерстві з чоловіком. Можете поділитися своїми принципами формування партнерських стосунків двох особистостей? Думаю, це питання для багатьох актуалізувалося в режимі карантину та постійного дотику одне до одного в ізоляції.

 

Упевненість у власних діях вважається однією з привабливих рис характеру. Утім я вбачаю істотну хибу в такому знайомому бажанні володіти ситуацією. Я зараз пригадала, як колись давно, перебуваючи на концерті, де грали Малера, раптом побачила, як музика рухає тілами музикантів, наче невидима головна сила. Пізніше я спостерігала це доволі часто. Треба навчатися слухати музику. Не навчитися, а саме навчатися, бо навчаєшся, слухаючи. Іноді ти глухнеш, іноді стає нудно або губиться увага. В умовах ізоляції ззовні начебто нічого не змінилося. Ми і так практично весь час поруч. Проте через карантин з’явився невидимий примус до такого ізольованого буття удвох, і я не знаю, що з ним робити. Це нове відчуття. Можливо, новий звук.

 

Чи траплялися у Вашому житті перепони через те, що Ви жінка?

 

Я живу вельми ізольованим життям, де спілкування здебільшого обмежується колом близьких мені людей. До того ж активний період моєї діяльності припав на злам, коли жінками-художницями почали активно цікавитися. Від стереотипів часів навчання в художній школі й академії про те, що жінка має малювати у вільний від домашніх справ час щось приємне на кшталт квітів і котів, я майже миттєво втрапила у світ, де оцінка мистецтва художниці як «нежіночого» більше не була компліментом.

 

Хіба що під час робочого спілкування я іноді стикаюся з ситуаціями, коли чоловіки не готові розглядати сутнісні моменти без урахування стереотипних поглядів, пов’язаних зі статтю. Бере сором за людину, яка начебто має вигляд сучасної, але не спроможна звільнитися від печерних звичок і вірить у силу справжнього «чоловічого спілкування» або боїться зазнати впливу «жіночих чарів» просто посеред ділової розмови. Це має вигляд первісного страху втратити контроль і впевненість у власній силі. Здається, що потяг колонізувати чиєсь життя — дружини, членів родини, друзів, партнерів, підлеглих тощо — є якоюсь засадничою жагою. Останнім часом мене надзвичайно цікавить феномен специфічної втіхи від усвідомлення власної влади над кимось, хто міг би бути рівним. Показова маскулінність так само огидна для мене, як хизування жіночими хитрощами.

Я спостерігаю, що в суспільстві таки досі існують (а інколи й переважають) певні стереотипи щодо так званого призначення жінки та пріоритетів, яким вона МАЄ приділяти більше уваги. Так само є стереотипи і щодо чоловіків. Що думаєте з цього приводу?

 

Важко заперечувати наявність фізіологічних відмінностей між чоловіками і жінками, згідно з якими досі відбувається розподіл ролей у суспільній та приватній сферах. Проте ігнорування нових можливостей, породжених прогресом, перетворюється на справжнє насилля. Кажучи про прогрес, я маю на увазі не зростання у гонитві чи то за щастям, чи то за задоволенням нескінченних потреб, а радше прогрес як безперервний процес буття, що через рухливу природу змінює обставини та піддає сумніву колишні настанови. Розуміння, у чому все ж таки полягає сила, весь час трансформується, а начебто беззаперечна перевага сили над слабкістю видається все більш сумнівною. Із перерозподілом праці та співвідношення зон особистого і публічного можливості жіночого та чоловічого мігрують або змінюються, а отже, біологічна стать вже не є для цих можливостей обмежувальною рамкою.

 

Між жіночим і чоловічим пролягає надзвичайно хитка межа, що перетворюється на лінію зіткнення, коли виникає плутанина між необхідністю захистити жінку як фізично слабшу та визнанням прав жінки як таких, що рівні чоловічим. Жінка, яка емансипується, опиняється в лещатах між власними слабкістю та силою, а суспільство з патріархальними рудиментами наче каже: «Ти ж сама цього хотіла».    

 

Як Ви себе звільняєте або захищаєте від цих лещат? Як формуєте свій шлях особистості?

 

Імовірно, річ в усвідомленні власного вибору як процесу. Прийняття рішення — лише поверхова точка вибору, який насправді постійно здійснюється у тяглості подій. Складно розрізняти власні прагнення та бажання привести своє життя у відповідність з усталеними уявленнями про щастя. Я зараз маю на увазі волю, воління як життєву силу, що може бути лише своєю й ніколи — накинутою ззовні. Найстрашнішим для мене завжди було життя за інерцією, безкінечне мертве коло повторювань, пекельні кола Звичаю. Насправді на Ваше запитання немає єдиної відповіді, а ці лещата чатують на всіх, вони просто є.

 

Як Ви ставитеся до фемінізму? Чи вважаєте себе феміністкою?

 

Фемінізм у моєму розумінні є ланкою в загальному зусиллі із захисту прав людини, тобто я розглядаю його як певну спеціалізацію спільної справи гуманізму. Мені однаково сумно спостерігати і те, як жінки за власним волінням виокремлюють себе в ізольовану спільноту, і те, як чоловіки вороже відсторонюються від жіночих ініціатив, начебто це їх не стосується. У традиційному суспільстві розуміння фемінізму часто вульгаризується — замість солідарності, незалежної від статі, прірва, що відділяє жінок від чоловіків, лише зростає, а обидві статі перетворюються на ворожі табори. Такі поняття, як сестринство, разом із винятково жіночою солідарністю відштовхують мене. Мені незрозумілі усі ці спеціальні жіночі зібрання з їхніми особливими темами, відлякують жіночі товариства — коли вас наче хочуть залучити на свій бік, звабити спільництвом, зробити поплічницею. Це якась особлива вимога співучасті проти іншого як спроба затягти до гомогенного жіночого товариства. Подібно до жіночих спільнот діють місіонери, яким важливо створити свій клуб, таку собі спільну справу, що неодмінно затулятиме істину, яка становить основну небезпеку для цієї пекельної спілки. Так само і «справжня чоловіча дружба» — це така собі міфічна особлива здатність до справжнього єднання сильних, що начебто недоступна жінкам. Обидва явища є штучними, від обох тхне неповагою як до жінок, так і до чоловіків. Власне, головну загрозу несе визначення стандартів справжності для представників обох статей, яке маскується під мораль.

 

За часів афінської демократії рабство було обов’язковою умовою будови суспільства. Та сама необхідність визначала особливий відокремлений статус жінки, яка мала опікуватися «внутрішньою імперією» родини і дому. Тобто на історичному етапі, що досі вважається чимось на кшталт найдостойнішого прикладу демократії, не переймалися соціальним ув’язненням жінки. Підпорядкованість, залежність, ізоляцію та обмеження прав жінки, а також суспільні вимоги до неї як до народжувальної машини, живого інкубатора, на жаль, і досі багато хто сприймає як норму. Отже, зразкова демократія може прекрасно співіснувати з вибірковим безправ’ям просто за суспільною згодою або як недоторканна традиція.

 

Я ніколи не вважала себе феміністкою, попри усвідомлення, що сама не лише користуюся, а й виживаю завдяки попереднім досягненням у процесі звільнення жінки з-під гніту природних функцій її власного тіла. Утім мені здається штучним виокремлювати позицію жіночого задля обстоювання рівності. Я все ж таки розглядаю жіноче, чоловіче або тваринне як певні випробування всередині людського. Мені цікаві особливості жіночої оптики та ознаки жіночої природи, що їх розпорошено всюди, але це не означає готовність зосередитися на жіночому як такому.

 

Фемінізм під час руху за планом ризикує проскочити повз власні цілі, як, до речі, і будь-яка інша ідеологія. У процесі борні за рівність надто легко перейти до змагання за домінування. Образ сильної жінки видається дедалі привабливішим, через що зростає небезпечна спокуса помститися першій статі. Зрештою, боротьба жінки за право вважатися не просто людиною, а такою самою людиною, як чоловік, перетворюється на змагання за право бути сильнішою, домінувати. Чути від жінок про те, що вони «розумніші, цікавіші, гнучкіші, дипломатичніші», так само дико, як і чути закиди від чоловіків щодо нижчих розумових здібностей жінки. У феміністичних мережевих спільнотах трапляються правила на кшталт засудження мізогінії, проте мізандрія навіть вітається. У таких випадках дух ворожнечі та психологічного насильства за ознаками статі прищеплюється тим, хто нещодавно перебував або продовжує перебувати у ролі жертви. Жінки, які в такий спосіб воліють уникнути принижень об’єктивації, через засліплення боротьбою забувають, за що саме вони воюють, наражаючись у розпалі на небезпеку загнати себе хіба що у більш модернізоване жіноче гетто.

На мою думку, реальність кожної людини визначає її мислення. Змінивши мислення, кожен може змінити свою реальність, тобто змінити парадигму жертви на рівність особистостей у суспільстві незалежно від статі. Яке мислення жінки, на Вашу думку, може сприяти об’єктивному й адекватному погляду насамперед жінок (і чоловіків також) на фемінізм та місце, роль і важливість кожної особистості? Як має змінитися мислення жінок, щоб припинити принижувати чи, навпаки, підносити себе, використати свої можливості та права без маніпуляцій?

 

Дуже просто говорити про необхідність мати незалежне судження, але я не знаю іншої відповіді. Це така внутрішня завзятість як світло зсередини. Ви просто хоча би починаєте бачити, куди ступаєте. Без цього вас неодмінно хтось вестиме.

 

Можливо, надмір захоплення енергією протесту засліплює, навіть якщо це спротив граничній несправедливості. Воля до опору надає сил, проте коли вщухає ейфорія запалу незгоди, ми часто опиняємося в пустоті та не маємо ані сил, ані можливості відповісти на нові питання. Замість принципових змін у політиці стосунків жінка часто обмежується такою собі експропріацією сильної позиції, займає «чоловіче» місце, тобто діє всередині звичної моделі ієрархічних взаємин сили і слабкості. Коли жінці здається, що вона виборола собі певні права, вона починає тішитися ними з подругами у замкненій жіночій спільноті, як дитина, що відібрала в іншого іграшку й відгородилася від нього. Чоловік — це той самий Інший, з яким жінці доведеться не змагатися, а жити поруч. Варто пам’ятати, що борня за справедливі права жінок — це вихід із усталених правил гри. І цей вихід завжди буде в полі цілковитої невизначеності. Отже, ховання всередині суто жіночої спільноти схоже на страх перед цією невизначеністю, перед прийняттям рішень і пов’язаною з цим особистою відповідальністю. Коли ви зголошуєтеся на перебування поряд з Іншим, ви також погоджуєтеся на самотність. Про це не можна забувати.

 

Під час однієї з наших розмов Ви зазначили, що асоціюєте художника (себе) з оком. Митець бачить важливі речі швидше, ніж осмислює їх. Які важливі речі Ви бачите нині в «жіночому» питанні загалом та в мистецтві зокрема?

 

Мені здається, потрібно розібратися в тому, що ми розуміємо під жіночою оптикою. З одного боку, моє бачення відрізняється від чоловічого через відмінності в тілесній будові, а також досвід, який може мати лише жінка. З іншого — я не можу солідаризуватися з певною частиною жінок через відмінність у світогляді або переконання. Для будь-якої людини, байдуже, чоловіка чи жінки, є викликом віднайти всередині себе ту частку, яку можна визначити як свідчення належності до людства. Це щось таке, що, власне, діє всупереч імунітету, всупереч захисній системі інстинктів. Коли жінка обстоює власні права, вона, так би мовити, виходить на відкритий простір, опиняється на видноті на противагу затемненій «жіночій половині». Мені видається, що вона має претендувати на солідарність, ширшу за сестринство.

 

Безумовно, жіночий погляд може зауважити суттєві речі, на які не звертатимуть уваги чоловіки. Проте я спостерігаю базове зміщення акцентів, коли за безумовну цінність приймається тематизування художницями особливостей буття всередині своєї статі, а втім, воднораз ігнорується те, яким чином цей особливий погляд висвітлює таке спільне, що є цінністю для всіх, а не суто для жінок. Скрізь можна бачити жіночні рухи, звуки, дії, думки, погляди тощо. Однак цією наукою володіють не тільки жінки. Це такі дивовижні вияви чуттєвості або чутливості, але аж ніяк не слабкості. Це здібності, що прокидаються раптом як таланти. До речі, жінка може й не мати цих вразливих якостей. Традиційна жіночність часто має вигляд граничної грубості. А я зараз кажу про таку особливу вразливість, без якої неможлива людяність.

 

Мені хотілося б уникати участі в так званих жіночих конкурсах, виставках або спільнотах, які видаються мені виявами дискримінації, настільки витонченої, що її приймають і підтримують учасниці. Замість казати «ми, люди», вони знову повторюють «ми, жінки» і цим продовжують підтримувати звичне протиставлення статей. Попри розуміння того, що історія змін у суспільному статусі жінки аж занадто коротка, у такому виокремленні жіночого погляду в мистецтві визріває якась підступна помилка. Чомусь вважається досягненням, що жінка в мистецтві може відкрито заявити про свої проблеми, проте мистецтво — не трибуна для висловлювань і не майданчик для обговорень. Мистецтво — це безперервний дослід без цілі, місце, де справджується буття. Кожен голос долучається до цього таємничого процесу лише в міру своєї необхідності для того, щоб не зупинявся цей рух. Байдуже, чи цей голос жіночий. Належність жіночому не додає такому голосові жодної додаткової цінності. Жіноча оптика, як, до речі, будь-яка інша – чоловіча, хвора або модифікована зміною статевої належності, є лише однією з можливостей, імовірністю оприявнення людського.

Упродовж останніх 3–5 років у міжнародній публічній площині активно обговорюють питання того, що вартість робіт жінок-художниць на 30–50 % нижча, ніж художників-чоловіків одного з ними рівня та покоління. Зазвичай такі обговорення відбуваються на дискусійних майданчиках міжнародних арт-ярмарків, наприклад Art Basel. Також у списку найдорожчих митців на міжнародних аукціонах усе ще помітно переважають чоловіки, а твори мисткинь становлять лише 2 % ринку. Багато закордонних музеїв визнають, що в їхніх колекціях здебільшого твори митців, та останнім часом поповнюють свої колекції творами саме мисткинь.

 

Що Ви думаєте з цього приводу? Чи є це проявом певних утисків за гендером і спробою компенсувати недоліки минулого (стосується музеїв)? А може, серед жінок-художниць небагато таких, як варті уваги? Чи це спроба «підняти» ринок жінок-мисткинь і просто маніпулювання? Чи є взагалі сенс виокремлювати оцінку творів митця за гендером?

 

Чи стикалися Ви з такою проблемою на своєму шляху? Маю на увазі заниження вартості твору через Ваш гендер.

 

Так, я звертала увагу на ініціативи мистецьких інституцій із закупівлі лише творів жінок-художниць. Не знаю, до чого призведуть такі кроки, подивимося, як воно буде. На мою думку, мистецький ринок — велика умовність. Ціна залежить від багатьох чинників і далеко не завжди відображає справедливий статус художника чи твору. Звісно, буде спокуса оцінити мистецтво жінок нижче, як певну вторинну справу. Мені це здається застарілою звичкою, але аж ніяк не приреченістю. Правила гри змінюються, а внутрішня завзятість окремих жінок, про яку я вже казала, творить дива. Мистецтво — це така дивна діяльність, результати якої підпадають під низку переглядів, що можуть затягнутися в часі. Гендерні привілеї — це питання домінування, що час від часу руйнуватиме крихку шкаралупу так званої цивілізованості. А мистецтво, своєю чергою, стверджується незалежно від зовнішніх зусиль та політики. Воно і є історія, яку неможливо спрямувати до правильного річища чи приховати.

 

Розмовляла Ірина Юферова

Джерело: rozmova.wordpress.com