Офіційний веб-сайт

Вистава за п’єсою «Самогубіець» Н.Ердмана

Автор(-и): Степан Пасічник / Розділ:

Вистава за п’єсою «Самогубіець» Н.Ердмана Харківського державного академічного українського драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка, режисер-постановник С.Пасічник, рік оприлюднення: 2018.

 

Вистава за п’єсою «Самогубіець» Н.Ердмана у постановці Степана Пасічника

 

Прийти й не подивитись, поглянути й не побачити, пройтися полем страждань з міцно заплющеними очима ‑ це філософема вічного обивателя. З одного боку, відмітився, з'їздив на вікенд на «площу», поглянув, так би мовити, на «революцію» й на «європейський вибір», і навіть дітей звозив з виховною метою, а з іншого... Хто може сьогодні з упевненістю відповісти, як правильно має поводитися обиватель (турист своєї країни), що непідготовленим опинився в зоні кривавої невизначеності, й узагалі: чи завинив він перед кимось? Чи потрібно розвивати й вшановувати згадку про революцію? Чи ліпше взагалі витравити її з пам'яті, «закривши майдан» (наприклад, фанерними банерами на «паралельну» тему)? Питання, на які сьогодні нема простої відповіді, але є вистава, що заохочує таку відповідь дати.

Микола Ердман зостався, можливо, єдиним у радянській драматургії сатириком гоголівської закваски, що не залишив ні «лібералам», ні «революціонерам» жодних шансів, висміявши й систему тодішньої влади, й системні недоліки людей, що опиралися й харчувалися з тієї влади. Він зробив це на диво рано, в 1928 році, коли щойно складалась радянська держава й формувався її специфічний «пролетарський капітал», коли більшість навіть освічених людей не здогадувались, який грандіозний ешафот уже зводиться на її фундаменті. Хоча п'єса сподобалась Горькому й Луначарському, але її категорично заборонили публікувати й ставити (Сталін лукавив, відповідаючи Станіславському, що його, себто Сталіна, товариші вважають «Самогубця» «неприйнятним». Відомо, що п'єси й сценарії вождь читав особисто.) І хоча п'єсу таки дозволили поставити два рази Мейєрхольду й один раз Станіславському, та після закритих переглядів вистави заборонили. Вперше, вже в ближчому минулому, «Самогубця» інсценували в 1982 році в Театрі Сатири, але відразу ж зняли з репертуару... Так само закономірно спектаклі в Театрі Вахтангова й Театрі на Таганці відразу після появи було «закрито»... Якийсь невимовний жах цей твір викликав у сильних світу того і щось глибинне справді зачіпав, хоча в драматургічному задумі було лише чергове «розвінчання» обивательщини (такі п'єси випікались тоді, мов пиріжки, ними рясніли афіші великих і малих театрів).

Сюжетна канва трагікомедії будується на бажанні безробітного радянського громадянина Подсєкальнікова заробити грошей, а коли це не вдається, то завоювати повагу ближніх, ставши самогубцею. Та ще в не менш сильному бажанні різномастих прошарків «московського суспільства», не жертвуючи собою чи своїм становищем, надати цьому безглуздому акту політичного чи якогось іншого змісту; інтелігент Аристарх Домінікович бажає, аби жертва наголосила на приниженому становищі інтелігенції, ковбасник вимагає відкрити його лавку, Клеопатра Максимівна хоче, аби мужчина застрелився заради «її тіла», письменник Віктор Вікторович ‑ заради мистецтва, отець Єлпідій ‑ ради релігії... «Умираю як жертва національності, зацькували жиди», «Жити не в силах через підлість фінінспектора», «В смерті прошу нікого не звинувачувати, окрім нашої улюбленої радянської влади» ‑ кількість передсмертних записок і побажань в них зростає, мов снігова куля, і підприємливий сусід на прізвище Калабушкін, що недавно поховав дружину й, не довго думаючи, завів коханку, тут же влаштовує лотерею... Однак, здобувши деяку «дозу поваги», відповідно до магії власного прізвища, істероїдний Подсєкальніков «раптом» втрачає інтерес до обіцяного самогубства, натурально встаючи на кладовищі з дорогої труни; обнімає отця Єлпідія й каже, що більше ніж їсти, він хоче жити й не хоче помирати: ні за них, ні за клас, ні за людство, ні за Марію Лук'янівну. «А прошу я небагато. Всю розбудову вашу, всі досягнення, світові пожежі, завоювання ‑ все залиште собі. Мені ж дайте, товариші, тільки тихе життя й гарну зарплатню». Чутлива тема весь час зраджуваної честі урівноважується лишень фінальними словами Віктора Вікторовича про те, що провінційний позасценічний герой Федя Пітунін, який, зі слів Віктора Вікторовича, спостерігав за вищезгаданою «московською трагедією», застрелився, залишивши записку «Подсєкальніков має рацію. Справді, жити не варто».

У цьому зовні невинному суїциді ‑ чи не найнебезпечніший виклик епосі, якій, ніби кисень, потрібні були будівничі (в Колимських таборах чи деінде). Самогубство в державі вважалось справді нахабством, бо безпардонно відбирало у влади будівничих, нищило їх. Воно ламало марксистські схеми, даючи привід думати: є щось (якщо не окреме життя, то окрема смерть), чого ніяк неможливо колективізувати чи усуспільнити. Й протиставити цьому антидержавному спротиву (позбавляючи сну «інтелектуалів» з Луб'янки) справді було нічого ‑ не оббивати ж психіатричними подушками всі тверді предмети в країні, заперечувати сталь чи будувати малоповерхові будинки. Самогубство залишалось приватною територією ‑ простором без контролю. Руйнуючи тотальний міф, право на самогубство могло бути використане в невизначеній кількості й у невизначений час.

У виставі С.Пасічника самогубство як філософія дійового й вишуканого соціального спротиву відходить на другий план; на першому ж (судячи і з реакції театральної зали) ‑ мріяне «по-європейськи тихе життя» й «гарна зарплатня», саме вони стають чи не найточнішим символом багатьох постмайданних очікувань, а Подсєкальніков у чудовому виконанні харизматичного Романа Жирова викликає в пам'яті немало знакових персонажів сучасності. Своїм існуванням герой стверджує: там, у «верхах», на телеекрані, ви, «герої», можете воювати до нестями чи знесилення (бо хто розбере, чого ви насправді хочете), але не змушуйте нас, заради вас і ваших інтересів, теж ставати героями, залиште нам маленьке право на оплачувану роботу й тихе існування. На критику Аристарха Домініковича. що ці слова ‑ контрреволюція, «самогубець» відповідає: «Боже вас помилуй. Хіба ми робимо що-небудь проти революції? З першого дня ми нічого не робимо. Ми тільки ходимо один до одного в гості й кажемо, що нам важко жити. Бо нам легше жити, коли ми кажемо, що нам важко жити. Ради Бога, не відбирайте в нас останнього засобу для існування, дозвольте нам говорити, що нам важко жити. Ну хоча б отак, пошепки: «Нам важко жити». Товариші, я прошу вас від імені мільйона людей: дайте нам право на шепіт. За розбудовою ви його навіть не почуєте. Запевняю вас. Ми все своє життя пошепки проживемо. Як завгодно, але жити. Коли курці відрубують голову, вона бігає по двору з відрубаною головою, нехай як курка, нехай з відрубаною головою, тільки жити...».

Режисер Степан Пасічник вважається фахівцем з дослідження приватного й подекуди досить герметичного життя, світ його вистав наповнений не так характерами, як химерами людської свідомості. Але цього разу він віддає роль Подсєкальнікова Роману Жирову, актору глибоко реалістичному з результативними режисерськими амбіціями і, як водиться, з упевненим поглядом на світ. Тож його Подсєкальніков у виставі «не росте» разом із сюжетом, а лише випромінює синдром трагікомічної, а то й смертельної втоми від часу, а ще більше ‑ від свого безцільного існування в ньому. Що «мирне життя потрібно відвоювати» й потім постійно відвойовувати (як це з перемінним успіхом роблять європейці протягом століть), герой Жирова ‑ разом із режисером ‑ не певен. У кожному разі, судячи з акцентів вистави, синдром втоми від перманентної революції, що не досягає повного успіху, навіть у патріотично налаштованих харківських митців, проявився. Схоже, герої втомились і прагнуть відпочити. А, можливо, це лише здається. Так чи інакше, їхня позиція не гірша ідеології людей з палаючими очима, що ніби вийшли з романів Максима Горького зі словами на устах: «Загинути за справедливу справу ‑ що може бути людянішим!». Проблема збалансованого співіснування двох типів людей, що спливає на поверхню після кожного витка революції, справді актуальна.

Водночас, якщо розглядати революцію як короткочасну перемогу одних соціальних чи кланових груп над іншими (а саме так, очевидно, сучасні революції, й потрібно розглядати), то проблема щезає сама собою. Залишається вистава, яка приносить задоволення; навіть коли персонажі «виходять із себе» й жбурляють у залу публіцистичні монологи на злобу дня, часто-густо доповнені «своїми словами». Для більшості режисерів це було б поганим тоном, але не для Пасічника, що зазвичай не дозволяє собі такого роду не обдуманих «свобод». У цій виставі він виходить за звичні рамки, і це дає підстави думати, що ердманівська проблематика його таки хвилює.

Не одну усмішку викликають головні жіночі персонажі. Наприклад, дружина головного героя Марія Лук'янівна з її філософським шедевром про повноту щастя: «Сеня був ‑ шляпки не було, шляпка є ‑ Семена нема. Господи! Чому ж ти зразу всього не даєш!» та ексцентричні, гротескові актриси театру в колоритних образах затятих суперниць з протилежними характерами й настільки ж витонченими бабськими тактиками. В їхній іронії з епохи, що знову стає актуальною, з її ідеєю первісного накопичення-пристосування, більше змісту й глибини, ніж у типовому псевдофілософському «ворожінні» на теми, ніби спеціально віддалені від актуальних.

 

З подання Харківського державного академічного українського драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка

Відгук

 

Олександр Чепалов, газета «День», рецензія «Наше діло не труба»

 

Вистава Миколи Ердмана «Самовбивця», яка написана 90 років тому, виявилася про нас – сьогоднішніх.

На прем'єрі вистави в Харківському театрі імені Т.Шевченка мені згадалася давня постановка режисера Степана Пасічника «Маклена Грасса» Миколи Куліша. Дистанція між цією і цією виставою - чверть століття! Обидві доленосні в житті двох видатних драматургів, в історії театру і творчому шляху режисера, що створив їх на березільській сцені. Глядачем «Маклени Грасси» 1993 року був сучасник Леся Курбаса, унікальний діяч української культури Юрій Шевельов - напевно, єдиний у залі, хто бачив цю виставу в Курбаса 1933 року. Завдяки символічному рукостисканню, що зв'язало епоху Курбаса і театр незалежної України, Степан Пасічник обрав для себе творчий орієнтир. І не опускає високу планку вже багато років. Це довела і прем'єра «Самогубця».

«П'єса про те, чому ми залишилися жити, хоча все штовхало нас на самогубство», - казала Надія Мандельштам. Ердман теж потрапив до сталінської м'ясорубки. Але вижив тому, що вмів сміятися і смішити. Його «самовбивчі» байки досі читаються як зразок сатиричної безстрашності і зухвальства. Ось і в «Самогубцеві» весь текст побудований на езоповій мові, політично двозначних репризах, а то й на відвертих посиланнях на день сьогоднішній - це, напевно, режисер підкинув дрівець у вогонь. А хіба хтось сумнівається - п'єса Ердмана і про нас. Візьміть звідти будь-яку фразу. Наприклад: «Прочитав у газеті, що жити стало краще. Але, думаю, завтра буде спростування»...

Вистава С. Пасічника розпочинається з безтурботного чарльстону, який хвацько танцюють на сцені вісім пар молодих артистів. А головний герой -безробітний і вічно голодний Семен Подсекальников серед інших персонажів роздивляється це диво непу, мріючи про... шматочок ліверної ковбаси. Роман Жиров зіграв у «Самогубцеві», певно, свою найкращу роль, де є і боязка спроба прошепотіти про своє невдоволення життям, і емоційні вибухи на межі публіцистики, і філософські рефлексії про межу між «бути» і «не бути» з дулом біля скроні - питання гамлетівське, але в іронічній тональності Ердмана. Цей відчайдушний монолог Подсекальников виголошує у присутності наївного глухонімого хлопчини, який не може його ні почути, ні зрозуміти. Здається, в цьому і є безвихідь ситуації.

Актори грають з азартом, адже режисер, з волі драматурга, надав практично всім можливість «широкого плану», помітного сценічного виходу, ефектної репліки. Цим захоплено користуються молоді актори, доводячи їх до побутового комізму. Тоді як більш досвідчені притримують пристрасті до кульмінації, але теж не скрізь досягають смислової глибини.

У п'єсі Миколи Ердмана на Подсекальникова, як шуліки на здобич, накидаються представники непівської інтелігенції, панянки, що змагаються в сексуальній привабливості, торговець, піп... Кожен хоче, щоби «самогубець» переписав заповіт згідно з його інтересами. Виникає сцена, гідна гоголівського «Одруження», коли наречена одна, а женихів багато. Є і «сваха» - сусід Подсекальникова, який на цьому мріє нажитися. Виникає багато іронічних підтекстів, жанрових кульбітів, які у виставі залишаються не до кінця розкритими.

Режисер із художником Тетяною Медведь явно хочуть відійти від звичної комедії комунального побуту - на задньому плані присутній кін із завісою, щоби глядачі не забували: перед ними театральне видовище, а не картинки минулого. А ще у сценографії є «вічний календар» із запасом на століття і годинник, в якому механізм періодично починає рухатися, нагадуючи як про скороминуще, так і про вічне. Задум постановників підтримує музика Геннадія Фролова, де використано баси популярного духового інструмента. Його намагається опанувати Подсекальников, але для підготовки треба придбати ще «недорогий рояль», і єдина мрія «самогубці» руйнується.

Вистава, розпочавшись «за здравіє», закінчується «за упокій». А потім і грандіозним скандалом. Бідолаха Подсекальников передумав стрілятися. Він навіть, здається, готовий до внутрішнього переродження. Але замість нього демонстративно вкорочує собі віку якийсь Федя Петунін, якого приклад Подсекальникова змусив прийняти фатальне рішення. Федя так і залишається за кадром оповіді, а ось глухонімого хлопчини (Костянтин Жиров), якому припав до вподоби інструмент, що його залишив Подсекальников (Жиров-старший), режисер виводить у фіналі на сцену. Позбавлений слуху і можливості говорити, молодий герой лагідно обіймає басову трубу. Чи навчиться він видобувати з неї звуки, чи дійдуть вони до людей, невідомо. Але ця нота у фіналі «Самогубця» все ж вселяє чималий оптимізм.

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA