Офіційний веб-сайт

Вистава «Три товариші» за романом Еріха Марія Ремарк Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка

Автор(-и): М.Захаревич, Ю.Одинокий, А.Александрович, А.Савченко, Є.Нищук / Розділ:

Вистава «Три товариші» за романом Еріха Марія Ремарк Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка; колектив авторів: М.Захаревич, Ю.Одинокий, А.Александрович, А.Савченко, Є.Нищук; рік оприлюднення: 2016.

 

Вистава «Три товариші» за участі Михайла Захаревича, Юрія Одинокого, Андрія Александровича, Анжеліки Савченко, Євгена Нищука

 

Колектив Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка порушує клопотання про представлення на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка вистави театру «Три товариші» за романом Еріха Марія Ремарк, інсценізація та постановка Юрія Одинокого (прем'єра відбулася 16 грудня 2016 року), яка є першопрочитанням твору на українській сцені.

На здобуття премії висунуто:

генерального директора-художнього керівника театру Захаревича Михайла Васильовича; автора інсценізації, режисера-постановника Одинокого Юрія Дмитровича; художника-постановника Александровича Андрія Ігоровича; актрису-виконавицю ролі Патріції Хольман Савченко Анжеліку Віталіївну, актора-виконавця ролі Роберта Локампа Нищука Євгена Миколайовича.

Театр невипадково звернувся до творчості Ремарка, це був свідомий вибір керівництва і постановочної групи. Проблеми, які Е.М.Ремарк підіймав у своїх творах на початку XX століття, а саме: «втраченого покоління», соціальної адаптації молоді, яка пройшла крізь горнило війни, свята віра у нездоланність сили людського духу, справжню дружбу, яка здатна на будь-яку жертву заради ближнього ‑ сьогодні для нашої країни, на превеликий жаль, виявилися на часі.

Автори вистави, перш за все, прагнули, не порушуючи стилю класика XX століття, через художньо-сценічні образи, граничну правду існування кожного виконавця, розповісти про трагічні події, ситуації, про той біль, що відчуває кожен з нас за тих хлопців, які захищають кордони нашої держави, свято вірячи у Перемогу. Збудити в глядачах почуття гідності і відповідальності за те, яким кожен з нас буде завтра і яким чином сприятимемо розвитку нашої держави і духовності.

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка представляє на здобуття Національної премії Укрпаїхни імені Тараса Шевченка 2020 року твір «Три товариші» Еріха Марія Ремарка, а також його творців:

генерального директора-художнього керівника театру, народного артиста України Михайла Васильовича Захаревича; автора інсценізації, режисера-постановника, народного артиста України Юрія Дмитровича Одинокого; художника-постановника, заслуженого діяча мистецтв України Андрія Ігоровича Александровича; виконавців ролей Патріції Хольман ‑ заслуженої артистки України Анжеліки Віталіївни Савченко, Роберта Локампа ‑ народного артиста України Євгена Миколайовича Нищука за номінацією: театральне мистецтво.

 

З подання Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка

Шановні товариші

 

24 грудня-29 грудня Олег Вергеліс. Дзеркало тижня

 

Національний театр ім.Івана Франка показав прем'єру "Трьох товаришів" за мотивами роману Еріха Марії Ремарка. Режисер - Юрій Одинокий. Художник - Андрій Александрович. У ролях трьох товаришів — Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця.

У театрі Івана Франка живуть і працюють щасливі люди, вони часу не помічають, вони грають, зокрема цей спектакль, приблизно до 23.00, коли приміський транспорт уже відпрацював свої останні рейди. І милі бабусі-доглядачки (у гардеробі та фойє) не те щоб нервуються ("а як же нам добратися додому?"), а раціонально пропонують: "Починали б грати "Трьох товаришів" із шостої вечора, тоді й скорочувати нічого не треба!"

У питанні можливого скорочення прем'єрної вистави з ними не можна не погодитися - воно необов'язкове. Як для структури конкретної постановки, так і для режисерської манери адаптації великої прози у великий сценічний стиль.

Режисер, як мені бачиться, свідомо пішов шляхом неквапливого читання роману Ремарка. І вибудовування на основі такого читання живих людських ілюстрацій, часом підбадьорених то режисерськими метафорами, то сценічними символами, то снігом, то дощем, то танцями.

Враження (на прем'єрному перегляді), що сам постановник осмислено й свідомо трохи дистанціюється від брили роману (ніби мікшуючи своє режисерське "я"). І дозволяє цьому тексту литися неквапливим плином - зі сцени в зал. Скажемо так, ущільнюючи контакт між акторами й публікою. Оскільки і ті й ті - справжні шанувальники історії.

І сам цей роман давненько перебуває ніби "на крайці" літератури масової й літератури авторської. І тут уже від інтерпретатора залежить, у який бік повертати - у бік мас (їм на потребу) чи ж уважніше дослухатися до самого автора. Тобто до сповідальності його твору про втрачене покоління, про складний час, у якому одна війна закінчилася, а друга вже дихає в обличчя холодним ротом. Про час, у якому і розстріли, і стрибки курсу, і інфляція, й революція.

Одне слово, все як і (частково) сьогодні. Без натужних спроб шукати або "римувати" актуальність. А з усвідомленням мінливості й повторюваності самого часу. Того й цього. А також жорстоких і нещадних колізій будь-якого часу, як у Ремарка - у 1928-му, так і в нас - тут і тепер.

Таким чином, сама манера сценічного прочитання тексту передбачається як певна незаперечна цінність. Мовляв, нині (в різних сценічних випадках) такі значні книжки читають на сцені виключно з ножицями, колошматячи й перелопачуючи сюжети, а ми, так би мовити, постараємося максимально освоїти практично весь обсяг великого тексту й великого стилю.

Тому невипадково вистава триває чотири години. Зберігаючи не тільки головні лінії головних героїв (Роббі, Отто, Готтфріда, Пат), а й підкреслюючи важливість у великій композиції таких вкраплень-персонажів як Блюменталь, Хассе, Юпп, Матильда, Фердинанд, фройляйн Мюллер, Роза та інші.

У цьому сенсі трупа франківців має бути сердечно вдячною режисерові за таке залучення мас у період загострення контрактної системи, яка передбачає, хто і скільки грає в театрі щомісяця Отже, постановник намагається створити виставу-роман, прагне реалізувати на сцені таку собі структуру великого стилю і великих почуттів.

Сам спосіб такого читання, можливо, міститься в одній із фраз Ремарка: "Життя перетворюється на якусь мелодію, що метається й схлипує, на вир дикого томління, бажання, туги й надії". У неспішному ритмі вистави, яка делікатно адаптує сюжет Ремарка, і справді чутно схлипи, метання мелодій. Там же є томління, бажання, туга.

І навіть трохи сонця в темній воді. Оскільки художник Андрій Александрович бачить "чорний Берлін" кінця 20-х XX ст. як винятково темний, порожній і гулкий простір, усередині якого вічна ніч. Усередині якої бентежних товаришів і можуть зігріти лише "крупинки тепла" та ненавмисної ніжності.

Художник уміщує різних товаришів, "чорний Берлін", решту — в подобу масивного гаража, глобальної автомайстерні, на стелі якої, як оббіловані туші, теліпаються три автомобілі (у тому числі й "Карл"). Як три мрії, як три дороги. Як три товариші. І ось, здавалося б, у певний момент напруженого сценсюжету вони мали б гепнути додолу, розбитися на наших очах - як розбиваються мрії героїв Ремарка. Але ні. Вони вперто висять (над ними) - як нездоланний фатум, що в цій виставі римується з мрією. Мрія як фатум. І у прем'єрній виставі, безперечно, крім інших мотивів, цей особливо явний, гострий, болісний: несправедливість життя як такого. Марнота мрій, які насправді - фатум.

З допомогою художника режисер відходить від насиченого соціального тла "чорного Берліна" 20-х XX ст., від детальних історичних віньєток того часу. У кожному разі, у зв'язку з темою війни (тієї й цієї) тут не заламують рук, не цитують гірких зведень уже з наших полів битв.

Мабуть, сама війна як незрима тема виникає тут сильно й образно - всього один раз. Коли Роберт Локамп, почувши салют, падає додолу, здригається, згадуючи страшне минуле, тобто свій час і свій тягар у період Першої світової.

В іншому вистава укрупнює виключно лінію любові. Лінію стосунків Роберта Локампа (Євген Нищук) і Патриції Хольман (Анжеліка Савченко). Більшість епізодів із їхньою участю режисер принципово вибудовує на авансцені. На тій крайці й на тій вузькій смужці, яка ледь розмежовує простір залу й простір сцени. Роббі й Пат тут діють як канатохідці. Раз у раз рухаються по канату долі, утримуючи баланс, намагаючись не звалитися в прірву.

Власне, долі (його і її) - це танець смерті на одному й тому самому канаті. Це прагнення рівноваги у неврівноваженому і вкотре сумбурному світі. Задана гра на авансцені, так виходить, дозволяє чіткіше розчути текст Ремарка. І навіть більше того: ніби свідомо "наближає" тих героїв до цих...

Пат, яку зіграла Анжеліка Савченко, - створіння легке, ефемерне. Акторка і грає свою героїню якось підкреслено легко, свідомо піднесено, трохи відсторонено від того середовища й від того темного "гаража", в який її завела доля. У жилах Пат тече русалчина кров. Але серце її - гаряче, трепетне. Пат, на думку режисера, втілює не так реальну земну жінку, як жінку-ілюзію-мрію, а отже - фатум. Це рудоволосий гарний примхливий міраж,

Сам Роббі (Євген Нищук) у цій виставі - навіть не колишній боєць, а дитя війни. У його манерах і характері - незжите хлоп'яцтво. Цей 30-річний Роббі ніби хоче дограти те, чого не прожив і не зіграв у період своєї безтурботної юності, на яку й випала Перша світова.

Тому Роббі у виставі - 30, а внутрішньо - тільки 18. Імпульсивний романтик чистої води. Чиста душа і свята натура. Окопи Першої світової не вистудили в ньому полум'я щирості, юнацької імпульсивності, товариського максималізму. Головні сцени актор подав на вищій "ноті" саме такого максимального згорання й емоційного надриву.

На деякі сюжетні повороти Ремарка у випадку з актором накладається ще й його ж недавня особиста драма. І в Роббі відбивається сам актор - не тільки як виконавець, а й як справжній "товариш", таке собі альтер его героя Ремарка.

Ці життєві рими з авторським сюжетом надають самій сценічній історії несподіваного об'єму: і позасюжетного, і загальнолюдського. І саму виставу, в принципі, якраз і вирізняє не тільки розмірена оповідна манера, не тільки неметушливий і неквапливий ритм, не тільки похвальна жадібність режисера (стосовно тексту, якого він не хоче скорочувати)... Цю ж довгу й докладну виставу вирізняє і такий собі позасюжетний фактор дотику. До теми післявоєнного "втраченого покоління" Ремарка ніби торкається вже й наша нинішня тривожна тема "розгубленого покоління". Покоління, скривдженого й обпаленого війною теперішньою. Покоління, розгубленого після всіх зрад і наївних ілюзій.

Тому, скажемо, появу тут (на сцені) Отто Кестера сприймаєш не тільки як появу колишнього льотчика, автогонщика-любителя, боксера, а й як реального актора Андрія Романія, що свого часу опинився всередині донецького воєнного пекла, потім із цього пекла вирвався.

Ці рани так швидко не рубцюються. Між поколінням "втраченим" і "розгубленим" - дистанція значна, але історія цих хвороб схожа.

Зважаючи на все, ще напередодні прем'єри вистава не мала вдосталь прогонів. Це відчувається і в певній нервозності акторів, яка іноді корисно перетікає в нервозність їхніх персонажів. Це відчувається і в недостатній деталізації деяких образів, що інколи виникають як функції — і так само як функції зникають зі сцени.

Тим часом не можна не відзначити виразних, хай і невеликих образів Блюменталя (Василь Мазур), Хассе (прекрасна трагічна мініатюра, виконана Василем Вашою), Фердинанда Грау (Олег Стальчук), фройляйн Мюллер (Ірина Дорошенко).

І в цих епізодичних образах, і в головній четвірці персонажів є важливі й точні подробиці. Оскільки сюжет Ремарка, перечитаний режисером, поданий як історія приватна. Як приватне у відриві від чогось глобального й історичного.

Але ж і чоловіча сповідальність самого Ремарка в його романі - це ж теж дуже приватне й дуже особисте. "Жалюгідна потреба тепла", - вторячи за автором, - живе в цій виставі. І, здається, намагається зігріти глядацьку залу: напружену, заплакану, заціпенілу, чотири години жадібно заслухану в гірку мудрість Ремарка.

Коментарі