Офіційний веб-сайт

Вистава «Погані дороги»

Автор(-и): Тамара Трунова / Розділ:

Вистава «Погані дороги» Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, режисер-постановник: Тамара Трунова, прем’єра вистави: 2018 рік.

 

Вистава «Погані дороги» у постановці Тамари Трунової

 

Вистава «Погані дороги» за однойменною п'єсою сучасної української драматургині Наталії Ворожбит, режисерка-постановниця, співавторка музичного рішення вистави - Трунова Тамара Вікторівна.

П'єса «Погані дороги», за якою створена однойменна вистава Тамари Трунової — одне з перших висловлювань про війну на сході Україні на великій театральній сцені. Наталія Ворожбит написала її, збираючи історії і свідчення реальних людей для сценарію фільму «Кіборги» (режисер Ахтем Сеітаблаєв). Та якщо «Кіборги» це про міф та звитягу, то «Погані дороги» - про саме життя, яке завжди переважатиме смерть. Уперше українська прем'єра вистави «Погані дороги» відбулася 27 вересня 2018 року на Сцені 6. 17 травня 2019 року — прем'єра на сцені театрально-видовищного закладу культури «Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра». Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової - першочитання твору «Погані дороги» на українській театральній сцені.

«З перших хвилин вражає сценографія. Посередині сцени стоять грати, вони розділяють авансцену та глядацьку залу, вони, наче відгороджують, Донбас та Луганськ від усієї іншої країни. З 2014 року, коли почалася війна та російські війська ввійшли на територію України після анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей, перетворивши їх на маріонеточні, невизнані, так звані ДНР та ЛНР. При тому, що російські війська ведуть обстріли не тільки контрольованої Україною території, так і неконтрольованої. Там теж залишилися люди, яким нема куди піти. Вони опинилися в замкненому просторі, наче, в клітці. Ще привертає увагу кімната, яка знаходиться зверху, крісло, телевізор, картина з Ісусом на стіні, наче місце порятунку. Звичайна мирна кімната, але до неї веде слизька гірка. І як тільки її досягаєш, починаєш з’їзжати донизу. Вистава складається з шести історій. Вони не пов'язані одна з одною. Але вони моторошні. Це історія журналістки, яка поїхала на фронт, що взяти інтерв'ю у кіборга. До речі перша історія нагадує деякі моменти саме з фільму "Кіборги" - історію про "Буратіно", якими мали обстріляти аеропорт, а пустили "танчики", про мертвих сепаратистів в холодильнику, які нікому не потрібні, про те, як військовий допомагав дочці уроки робити, про операцію військовому без наркозу, коли він тримав гранату в руках.

Війна руйнує не тільки будинки, вона руйнує життя, долі, стосунки, вона руйнує людей, їх психіку, Вона руйнує все, до чого торкається. Розбитий автомобіль, без вікон, - це, наче, символ цього руйнування. Як по-іншому можна пояснити маленькій дівчинці обстріли, ніж як "салют". Це історія учениць школи, які зарано стали дорослими, вчитель, який возить в машині макет автомата, сімейна пара, яка купує збиту курку і т.д. Ці грати - умовна лінія розмежування, але насправді вона набагато глибша. Вона психологічна. Постійно в кожній історії герої намагаються піднятися по цим ґратам, ніби, вийти з них. Вони нагадують звірів в клітці, які прагнуть свободи та волі. На задньому плані можна побачити екран, на якому показані дороги, картини відомих художників і в кінці вистави жовто-блакитна цегляна стіна. Це говорить про те, що вбудь-якому випадку, навіть там, за ґратами розмежувальної лінії теж Україна, там теж українці. Крім прагнення повернути під контроль наші землі, всотає не менш важка задача - "повернути" людей, їх внутрішній світ до мирного життя.»

Наталія Болгарова

Жанр вистави «Погані дороги» - Шість історій про життя і війну.

Художнє рішення створив головний художник «Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра» Юрій Ларіонов, художниця по костюмам - Христина Корабельникова.

Цю виставу потужною також роблять актори - Оксана Черкащина, Катерина Качан, Акмал Гурєзов, Андрій Ісаєнко, Валерія Ходос, Володимир Кравчук, Дмитро Олійник, Дмитро Соловйов, Леся Самаєва, Ксенія Жданова, Анастасія Пустовіт, Світлана Штанько, Вікторія Авдєєнко, Марія Заниборщ.

«Безжальний погляд на те, як війна дегуманізує людину» британські ЗМІ (The Independent).

На Донбасі війна розпочалося ще в 2014 й триває досі. Цей аспект і досі не був достатньо висвітлений у мистецтві, зокрема з позиції жінки. При перегляді вистави ми стаємо свідками художнього осмислення режисеркою нашого спільного воєнного досвіду, який є найактуальнішою темою на сьогодні.

«Вистава режисерки Тамари Трунової "Погані дороги" дарує усвідомлення українському глядачу "У моїй країні війна" і є насправді гуманістичною. Це збірка шести новел-історій із життя людей у зоні бойових дій. Гуманістичною виставу називаємо через те, що акцент зроблений на переживаннях окремих особистостей, а війни ми зовсім не бачимо. Втім, відчуваємо. Вистава "Погані дороги" вдало демонструє розмаїття драматичного театру. Кількість героїв на сцені більше десяти і вони плавно перепливають із історії в історію. На сцені підносять як питання війни, патріотизму, любові, так і смерті, батьків і дітей, добра і зла тощо.

Цікаві тут елементи сценографії: глядачів і акторів відділяє великий металевий паркан з широкими прогалинами - це схоже на межу мирної України з Донбасом. На сцені є три виміри: вищий, райський, який втілює кімнатка згори сцени із зображенням Ісуса та телевізором, середній, де відбувається майже вся дія вистави, та нижній, підпарканний. Герої постійно намагаються сягнути раю, до якого веде стрімка залізна гірка. Вона показує, що дістатися туди складно, а скотитися - просто. Цікавим режисерським прийомом є використання хору в першій новелі, який нагадує грецький хор у трагедіях, міксує українську й російську музику, хропе, сопе й відображає суспільство.

Важливим у виставі також є звук, який пропрацьований так добре, що не потрібно дзвону куль, дотик акторів до залізних елементів на сцені, викликає тремтіння й бажання дивитися й сховатися під сидіння водночас (за роботу над музичним оформленням Акмал Гурєзов отримав премію "ГРА")."Погані дороги" отримали премію "ГРА" "За найкращу драматичну виставу". Потрібно дивитися, щоб познайомитися з поняттям драматичного театру й лагідно та болісно визнати стан у країні. А ще - побачити поміж цього надію».

Дарія Гуцалюк

Громадська та подвижницька творча діяльність Тамари Вікторівни Трунової є прикладом служіння задля розвитку театрального мистецтва України. Створення вистави «Погані дороги» - вкрай важлива подія в театральному житті нашої країни. Театр перестає бути байдужим, він швидко реагує на події в країні та світі. Завдячуючи таким митцям, як Тамара Трунова, ми маємо змогу споглядати новий вектор руху для розвитку сучасного українського театрального мистецтва. Вистава «Погані дороги» підтримує та продовжує ідеї європейського театру, вписується в його культурний контекст, при цьому розвиваючи саме нашу, українську театральну самобутність. Тож, безсумнівно вистава «Погані дороги» є надбанням сучасного українського театрального мистецтва та заслуговує на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

 

З подання Театрально-видовищного закладу культури «Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра»

Рецензія

 

27 та 28 вересня на "Сцені 6" в Національному центрі Олександра Довженка відбулася прем'єра п'єси Наталі Ворожбит у прочитанні режисерки Тамари Трунової.

Текст Наталі Ворожбит створено на основі документальних історій, зібраних авторкою на Сході України під час роботи над сценарієм фільму "Кіборги". І якщо в "Кіборгах" у фокусі події, що відбуваються на передовій, "Погані дороги" оповідають про людей навколо лінії розмежування. Розповідають про людину в принципі, коли війна є лише тією обставиною, яка каталізує приховане та витіснене. Цей текст вперше прозвучав зі сцени Лондонського театру Royal Court майже рік тому, а для "Сцени 6" став першою серйозною прем'єрою після адміністративного перезавантаження простору.

Шість новел про життя у стані війни, війни для нас конкретної і близької, розповідаються без залучення будь-якої зовнішньої атрибутики, їй притаманній. Жодного хакі, однострою чи то зброї, ніякої політичної емблематики та прикмет часу. Ця умовність та елегантність сценічного костюму (зробленого Христиною Корабельниковою) виступає контрапунктом до жорстких, на межі фолу, текстів, де без зайвого кокетування та прикрашань герої з завзяттям ексгібіціоніста в безлюдному парку, вивалюють свій внутрішній морок, розгубленість, слабкість, конкретно-соціальне, тендерне і політичне. Від усвідомлення того, що йдеться про реальність, до якої ми стоїмо упритул, отруєні, та вже й призвичаєні до цієї токсичної ситуації, -стає ніяково. Пласкі персонажі з телеекранів, яких вихоплюємо краєм ока з сюжетів новин про події на сході, обростають м'ясом. Але попри документальну основу "Погані дороги" - текст художній. До персонажів у авторки ніжний сентимент. Ворожбит завжди залишає героям шанс зберегти, чи то віднайти, втрачену людяність.

Межу авансцени та глядацьку залу розділено високими залізними ґратами, звичайними такими, нетеатральними, брутальним нагадуванням про взаємодію натовпу та грубої сили у регулюванні його життя, вилучені вони з контексту реальності (сценографія - Юрій Ларіонов). Зрештою, весь об'єктний ряд художнього рішення простору позбавлений бутафорського забарвлення.

Тим виразнішого звучання набувають звичні оку речі у нетиповій для них ситуації. Паркан на лінії розмежування є передумовою і обставинами, у яких опиняються герої від початку - незатишність і безпритульність. Уся дія вистави відбувається або під парканом або за парканом. Втім відстань між залізними прутами є досить широкою, аби герої, за бажання, могли крізь них пролізти. Все це важливо - кожен елемент сценічно простору активно "працює".

Пори соковиту фактурність реальності об'єктів, використаних у сценографії (корпус справжнього автомобіля, паркова лавка, жестяна гірка з типового дитячого майданчика) всі вони поєднані в спільну поетичну структуру вертепного типу, де є світ людей (середній), світ вищих істот (майже недосяжний) та нижній світ. І якщо підпарканна безпритульність є нормальним градусом існування героїв, їх вищий світ ( райський) це маленька кімната під стелею з тьмяними жовтими шпалерами, самотнім кріслом перед ламповим телевізором та лубочним килимком з лицем Ісуса Христа на стіні. Усі герої переважно перебувають десь посередині - лише подеколи сягаючи доторком кімнату з телевізором, чи занурюючись у пітьму знелюднення світу нижнього (для таких випадків режисерка використовує простір під глядацькою залою). Але навіть вбогий райок кімнати з тьмяними шпалерами є недосяжним для героїв. Тужливий порожній кубик з кріслом поєднано зі світом людей довжелезною жерстяною гіркою, якою герої час від часу з різним рівнем успіху намагаються туди дістатися, а от опинитися під парканом — секунда часу (такий соціальний ліфт навпаки).

На заднику сцени - проекційний екран (відео - Дмитро Сухолиткий-Собчук), на якому впродовж дії струмить нічна дорога, зафільмована з переднього скла рухомого автомобіля. Кожну з шести новел відтінено цитатою з відомих полотен-мемів (Марк Шагал, Рене Магріт, Фріда Кало абощо) що мають, напевно, асоціативно посприяти розумінню режисерського висловлення. Прийом, до речі, нетиповий для режисури Трунової, яка зазвичай уникає декодифікації своїх образних конструкцій.

Дія розгортається повільно. Надзвичайно довго глядачів тримають у напівтемряві. Настільки довго, що в якийсь момент починає здаватися, що так буде увесь час і ти вже приймаєш цю умову. Силует героїні першої новели у виконанні Оксани Черкашиної вихоплюється контровим світлом з прочинених навстіж дверей. Тінь силуета. Силуети групи людей. Хор і протагоніст надзвичайно повільно "дрейфуть" від джерела світла уздовж сцени до протилежної стіни. Паралельно з ними повзуть, зростаючи, їхні тіні. Героїня відсторонено розповідає свою історію — вона в центрі групи людей, що синхронізованою пластикою та щільною згрупованістю, відтворюють рух, подібний до руху єдиного організму. Напевно так виглядає те, що називають "соціумом". Сонний "соціум", що подібно до колонії синьо-зелених водоростей дрейфує просторами океану до джерела живлення та світла чи навпаки — переміщується подалі від некомфортних умов. "Колонія водоростей" пульсує і дрімотно сопе. Активізуються "водорості" лише під звуки пісень російської та української естради, що виконуються акапельно під завзяте рохкання хору. Рохкання і дрімота - це два стани світу, в який приходить війна. Чи це був свідомий вибір цих людей? Ні.

Так само як Наталя Ворожбит вміє проявити у мелодраматичній ситуації глибину античної трагедії, Трунова поетизує несмак попкультури - естетичний шлак набуває якостей витонченого абсурду. Тут уггі зі стразами, консерви, бруд казарми, вбита курка, соняшникове насіння та пісні Алєгрової співіснують на паритетних засадах з Шагалом і Магрітом - при чому виграють від такого сусідства обидві складові. У цьому примиренні приховано таке непопулярне зараз поняття як милосердя: все тут про звіра і дитину в середні кожного з нас. Про спрагу любові та дивні і викривлені "погані дороги" до неї.

 

автор: Анастасія Гайшенець,

театральна критикиня,

старша програмна менеджерка

перформативних мистецтв і театру

Українського інституту

 

опубліковано на ukr.lub.ua

 

Коментарі