Офіційний веб-сайт

Творчі «секрети» Анатолія Дімарова

До 100-річчя з дня народження письменника

 

У плеяду талановитих майстрів української прози повоєнного часу їм'я Дімарова вписувалось повільно і важко. Причин цьому багато, і не всі вони позамистецькі: сама література теж не дуже охоче міняє свої тематичні й стильові пріоритети, не кажучи вже про симпатії до «улюбленців», котрі живуть у її анналах, бува, довше, ніж їхні твори. Частково з цієї причини, а почасти й з «вини» самого письменника, що ніколи не користувався увагою з боку премієдарчих органів, офіційне його визнання припізнилось принаймні на два десятиліття. Це коли брати за точку відліку шістдесяті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968), лише остання з яких — «Біль і гнів» (1974, 1980) — відзначена Шевченківською премією (1981).

Утім, читацький загал знав і, є чимало підстав твердити, полюбив Анатолія Дімарова ще раніше: перші романи цього автора «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961), хоч великої преси не одержали, були досить популярними і мали ширший попит, ніж книги багатьох інших письменників.

А на сьогодні доробок Дімарова вже чи й умістився б у добрий десяток томів. Загальномистецька його вартість, звичайно, не однакова, оскільки міняється не лише час, а й художні смаки. Міняється, до того ж, і сам автор, що розпочав життєвий свій шлях в учительській сш 7 на Полтавщині, встиг повоювати, ковтнув повітря окупації і навіть деякий час партизанив. І, напевно ж, не бачив себе у майбутньому саме письменником. Зрештою, цей фах самозванців не полюбляє, бо знаходить здатних до нього і перетворює їх на майстрів тільки сам. У парі хіба що з долею, яка, в свою чергу, теж має напарника — людський характер, що рано чи пізно, але проривається до найсуттєвішого у творчості — до власного стилю.

 

Феномен дімаровського стилю (а сумарно охоплює велетенський доробок автора тільки він) має дві найвиразніші ознаки: глибоко народний психоколори та пов 'язану з ним оповідність, виражені через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості столи ним тільки у прозі узаконені «історії»: сільські, містечкові, міські — себто художні структури, де авторство розчиняється у матеріалі, що виповідає себе «сам». Яким склався вже у житті і яким переходить на папір, майже не міняючи мовних своїх одеж. Насправді, звісно, все виглядає складніше: щоб зберегти од когось почуте чи просто спостережене в його «первісних» образних пропорціях, треба це, по-перше, уміти, а по-друге, необхідно знати літературну його вартість. Знання ж це потребує панорамного бачення і вимог сучасної літератури, і наявного її багатства, котре вимогливий митець тільки доточує й ніколи не транжирить.

Анатолій Дімаров наголошеним знанням і баченням не просто оволодів — він не дозволив собі жодного твору, яким повторив би когось або когось наслідував. У тім числі й духовних своїх побратимів: Григорія та Григора Тютюнників, Б.Харчука, В.Міняйла та інших. Його внесок у новітню українську прозу, можливо, тим і найбільш значущий, що ним майже адекватно виражене народне пережиття історії. Стверджувати, що ця історія аж надто різниться з офіційними чи науковими її версіями, хтозна чи варто: події та «етапи» і там, і там практично тотожні. А факти — різні. І то настільки, що вибудувана з них дійсність, хоч би як прагнути назвати її ідейно непомильною, такою не є. А є різною. З тим у ній моральним стрижнем, на котрому тримався народ з давніх давен і, слід гадати, триматиметься й надалі. Принаймні внутрішнє його здоров'я, репродуцентом і виразником якого стала проза Дімарова, закорінене у цінностях, що у щоденній людській свідомості працюють здебільшого автоматично і які залежать од барометра, де поділки між «хмарно» і «ясно» одградуйовані уперто вимогливою щодо самої себе совістю. Якщо, звісно, ця совість є і про себе нагадує.

Ствердну на це далеко не риторичне запитання відповідь письменникові дало саме життя, де революція, громадянська війна, сталінські й окупаційні жахіття мали б, здавалося, народ коли не підкосити, то морально втомити. Та й ближчі до нас часи в нім вимивали багато з того, що, подібно до гумусу, формувалось віками і, так само, як цей родючий шар, в лічені роки не відновлюється. А все ж і не в лічені нищиться. А коли й нищиться, то не повсюдно, що само по собі вже було підставою для письменника замислитись, чому саме його народ, якому обіцяли комуністичний, а тепер і технологічний рай, шукає і що найсуттєвіше, знаходить щастя у себе під боком. Хай зовні не дуже привабливе, але достатнє, щоб не карати себе, як сьогодні держава, розпачем, що пішов не тим шляхом і творив на цім шляху одне зло. Роман «І будуть люди», який з наголошеного шляху увібрав добру його третину, доволі детально унаочнює, що ж саме коли не здобув, то з усіх сил беріг — і зберіг!— наш проріджуваний революцією та громадянською війною, сортований колективізацією і смертно ударений голодомором українець у тому минулому, од якого найлегше було б раз і назавжди відхреститись.

А ми ж тоді звідки ? Оті самі, кому це минуле болить і хто цей біль вважає не за гріх, а за духовне своє достоїнство. Та звідти ж, звідки десятки й десятки дімаровських героїв, що, переживши голодомор, ходили залюбки на лекції, які «читав» їхній же сільський комсомолець Твердохліб, і, мов діти, жалілись на нього районному начальству за те, що забороняє Володька танці в сільбуді, каже, що то вже буржуйські пережитки. І ще не співати «Галю», бо її співали класові вороги.

Старий Приходько не упустив моменту, щоб не зауважити: «Отак воно й виходить, товаришу секретар. Ані поспівати нашим дітям, ні потанцювати у тому сільбуді... Та й нам було б веселіше! А то вийдеш після Володьчиної лекції надвір, стоїш та й думаєш: хоть би хто вмер чи справив весілля — все було б веселіше...»

Можна й усміхнутись з невибагливості Приходька, котрий ставить на один розважальний щабель весілля і похорони, та чомусь той сміх одразу й гасне. Зроджуючи натомість щемливу, аж до гіркоти у горлі, печаль, адресовану вже не одному, а мільйонам Приходьків, яким хто що міг, те й забороняв, а вони — терпіли. Проте не забудькувато і не збайдужіло, а до останнього зберігаючи потребу в гурті, нехитрій пісні й танці. Бо з ними — й у житті, помережаному лише двома кольорами: червоним і чорним, але так, що й од цього життя, коли вдивитись у нього, як Дімаров,— усією душею,— там неодмінно ясніє. Не одразу і не од прийдешніх у нім перемін, про які письменник навіть не натякає, а од людяності щоденного його плину, котру автор виніс у заголовок свого роману не тому, що серед своїх героїв її шукав, а щоб явити її читачеві як сущу, якою вона є, була й буде там, де нею тільки й рятувались. У який саме спосіб — уточнювати не треба: епопея Дімарова «І будуть люди» цю рятівну силу передає також інтонаційною палітрою авторської розповіді, навдивовиж щедрої на все, чим народ оберігав себе од душевної черствості та оглухлості, які мертвлять кожного, хто, подібно до Твердохліба, не помітив, як за ідейною пильністю геть втратив здатність розрізняти природно добре і зле.

Щоправда, Дімаров (і це теж істинно народна риса його письма) не спішить з остаточним присудом навіть цій жертві класового дальтонізму, що серед максималістських своїх вибриків мала і таки в губернській газеті з 'явилась замітка «Геть куркульку від бідняцьких дітей». В ній говорилось: «Куди дивиться повітнаросвіта?.. Хто дозволив куркульській вовчиці калічити бідняцьких дітей? Чого, окрім ненависті до радянської влади, до світової революції може навчити вона? Не потрібно бідняцьким дітям таких сумнівних учителів!» Автором цієї замітки був усе той же Володька, а спрямував він її проти Тетяни Світличної, що, вийшовши з волі помираючого батька за літнього багатія Оксена Васюту, залюбки навчала сусідських дітей грамоти. Розлючена Ганна Мартиненко, чиїми саме малими Тетяна добровільно опікувалась, прилюдно віддушпелила дописувача, за що одержала добу відсидки в холодній, але на Володьку це не вплинуло. Він і далі розважав, злив, а то й ображав односельців своїм нерозумним лівацтвом, аж поки війна не підвела його, вчорашнього голову колгоспу, а зараз командира закинутої в рідні краї групи розвідників, до самісінького підніжжя стіни, якою він був відгороджений довгі роки від народу і за якою в скрутну хвилину подумки не бачив нікого, кому можна було б довіритись як самому собі. «Бо, перебираючи в думках своїх земляків, бачив, які вони на роботі... а що в них у душах, що вони роблять зараз, як поводяться у важку цю годину, як зустрінуть його, коли серед ночі постукає у вікно,— цього не міг сказати не тільки майорові, а й самому собі».

Це його і погубило, бо постукав він до одного з тих, що улесливо догоджав колись йому, а тепер іншій силі — окупантам; Твердохліба через три дні, коли він знову прийшов до свого комірника за продуктами, схопили, і колишній максималіст-сільбудівець нарешті виявив до кінця непересічно тверду натуру: сам залізним шпичаком, що стирчав з ліжка у камері, потрощив усі до одного зуби, які йому садистськії свердлили, аби змусити виказати загін, і загинув героєм, іще раз повернувши читача до так і нерозв'язаного, але чітко поставленого романом «І будуть люди» запитання: а чи варто було подібним натурам очікувати саме отаких трагічних ситуацій, щоб у них злитись з думками і почуттями всього народу? Який і в горі залишався добрішим, чуйнішим і навіть жертовнішим од багатьох з тих, що, як і Твердохліб, вважали життя під дулами завойовників не бідою, а провиною: «Чому на місці лишилися, не евакуювалися на схід? Німців чекали, піддалися пропаганді ворожій?..»

Чоловік, якому належали ці слова (а то був керівник жменьки «на сто відсотків перевірених», що відлежувались у бур'янах, у норах хом'якових), на запитання: «І багатьох ви фашистів знищили?» — строго відповів: «Німців ми поки що не чіпаємо... Від того, що вб'ємо якогось фашиста, німецька армія не стане слабшою, а ризикувати загоном я не збираюся. От наші зберуться із силами, поженуть фашистів на захід, отоді ми народ і поведемо за собою».

А як його, народ, вести? І як при цьому ставитись до нього? Все ще з підозрою чи, може, з бажанням уже не випереджати, а наздоганяти цей народ, який, ступивши найдалі від усіх у пережитому під час війни, стояв найближче до уроків останньої, серед яких повага до людського життя (хоч би яким малоцікавим воно виглядало з казенного погляду) перебувала на чільному місці? Бо ж війну перемогло — найперше життя. Анатолій Дімаров у «Болі і гніві» стверджує це цілеспрямовано, пристрасно, завершуючи свою фреску окупаційного лихоліття епізодом, який полемічний нерв усієї епопеї (розглядати п'ять книг роману «І будуть люди» та «Біль і гнів» роздільно не випадає ніяк: кожна з них не лише продовжує, а й опирається на попередні, і лише всі вони разом підводять до розуміння того, що ними автор намірявся сказати і що сказав) оголює найбільш виразно і повно. Йдеться в нім про єдину на всю спалену Тарасівку Ганну Лавриненко, що одволокла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорну каску і мовчки заходилась варити в ній нехитру селянську їжу.

«Ота каска і привернула увагу військових.

Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'язково напише про жінку і каску, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.

А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю».

В оцьому «просто варила картоплю» увесь Дімаров. І як мислитель, і як художник. Останній відмовляється живописати будь-що інше, окрім буденного обличчя війни, а перший... Перший робить переможцем у ній разом із Ганною кожного, хто, як і ця звичайна сільська жінка, внутрішньо вцілів. А що подібних до Ганни були тисячі і тисячі, то й вони війну подолали теж. Тим, що непофтно трималися буттєвого свого кореня, який не виважили ні перенесені страждання, ні смерть. Ці тисячі і вмирали так само, як жили,— не героїчно. І ставали на прю з ворогом теж без красивих поз; це підкреслено тим, як Ганна тягла вбитого фашиста: «впряглася у костяні його ноги, як у голоблі, та й цупила».

Чи не це ж саме після кожної на нього напасті робив і робить уособлений цією жінкою народ, тисячожильна витривалість якого, звичайно ж, не безкінечна? Але допоки вона в нього є, доти й існує надія, що колись настане край, і не треба буде залишатись таким, як Ганна: кілька разів на життя усе починати спочатку — нагодувавши сяк-так себе, братись годувати державу, щоб та стала на ноги і знову почала не ходити, а міситись у селянському єстві, де проклюнутись добру стає дедалі важче. Над тим, чому і якою мірою важче, письменник з дедалі більшою тривогою (а останнім часом — і з неприхованим сарказмом) розмірковує в поділених, як уже зазначалось, на сільські, містечкові й міські, «історіях», число яких неухильно росте, а зміст соціально ширшає і поглиблюється.

Започатковані вони були збіркою «Зінськс щеня» (1969), що народжувалась у далекому від взірцево-показового полтавському хуторі Малий Тікач, мешканці якого (як це й буває в усіх відстояних сільських громадах) «породичались» з більшістю людських цнот і вад, зогріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Відлюдкуватість, грубість, захланність, а з іншого боку, затяте слідування завше беззбройному, але живучому, як спориш, добру, — для кожної з цих рис знаходився в Тікачі чоловік, а, бувало, й жінка, що, зрештою, для України не дивно: слабка стать у ній коли й пасла задніх, то хіба що в історичних піснях. Утім, просто протиставляти хуторян за принципом «моральний злочинець — доброчинець» письменник не полюбляє з тої хоча б причини, що одержане за цих умов унаочнення (як та чи та людина живе) ще аж ніяк не наближає до розуміння того, чому вона живе саме так, а не інакше?

На один із можливих і близьких, зрештою, до істини варіантів відповіді на це запитання А.Дімаров звертає читацьку увагу найчастіше. Йдеться про людську натуру, на якій у «Зінському щеняті» тримається все: від сюжету, наскрізної ідеї, мовного колориту до загальної атмосфери кожного з творів, де зображуване життя постає не просто світом, у котрому всі ми існуємо, а світом «фізично» конкретної людини, чия натура виявляє сім'і щоденно і... до кінця. У міських умовах, де на особу відчутніше впливає загальнокультурне тло, частіша зміна місць проживання, роботи і навіть фаху, зберегти свою внутрішню неповторність незмірно важче. Од неї — та й то не дуже часто і далеко не в усіх — залишається те, що формує так звані «цільні характери», які більше залежать од твердості переконань, ніж од того могутнього «первісного» потягу до самобутності, «самості», що нехтує всілякими престижними благами, поговором, а часом — і небезпекою смерті. Носіїв цього природного прагнення залишається все менше й менше: в урбаністичному середовищі вони стають ізгоями, вироджуються в невдах. Традиційна ж цивілізація села їм довго давала, а може, й даватиме, значно більше простору для самоствердження хоча б тому, що цим простором може стати власний город, хата, подвір 'я, де навіть по корові чи собаці можна вгадати вдачу господаря. Залишувана донедавна майже недоторканою адекватність громадських (робота на фермі чи в полі) і приватногосподарських функцій була, умовно кажучи, природоохоронницькою: село і його жителі зберегли поміж себе цілий праліс реліктово чистих натур найрізноманітнішого гатунку — од вродженого лайдака, забіяки чи скупердяя до беззастережного правдошукача, безсрібника, доброчинця включно.

У цей праліс, де побувала війна, похазяйнували повоєнні нестатки і безгосподарність, і заводить читача своїми сільськими історіями А.Дімаров. Роблячи це не для пейзанських захоплень і не для ілюстрації сумнозвісної «дикості» села, а для того, щоб вникнути в таїну життєстійкості одних і самознищення інших. І тих, і тих на хуторі ніби й порівно. Одні, як Карпо Лобко («Хата скраю») чи герой однойменної розповіді «Федотович» зазнають повного краху через те, що вгризались у власну лише користь, аж поки та не помстилась їм непоправним горем з дітьми. А решта, маючи за плечима кожен своє, незрідка ніби й прожите, життя, уперто в нім мостять не себе, а душу, якій, коли придивитись пильніше, теж перепочинку катма, хоч од клопотів добра довкола не більшає. Проте більшає світла. А з ним разом і турбот, що про них автор читачеві лише натякає, але натякає так, що одмахнутись од них означало б одмахнутись од самого себе.

Коли розмірковуєш над тим, що змусило стару Якимівну («Якимівна») повернутись на хутір Малий Тікач і доживати там віку, чого їй не вистачало в міській квартирі, то бачиш обставини звичайні із звичайних. Письменник ніби й не наполягає на тому, щоб міська квартира виглядала сільською хатою, була обвішана фотокартками усіх рідних або щоб діти не бешкетували і не говорили про те, що розпалює їхню уяву найбільше, хоч, з погляду старої людини, такі балачки нерозумні... Дімарову значно важливіше підкреслити в київському житті Якимівни повне — навіть поруч із сином — осиротіння. Бо голі квартирні стіни — це й гола пам'ять. Принаймні для героїні. Адже пам'ять теж чимось треба підпирати. Інакше вона перекособочиться і буде дивитись тільки вперед. А там, попереду, у її онука самий лише телевізор, іще, може, книжка, а на хату баби з дідом, батькове у ній дитинство — на них і оглянутись з часом буде ніколи. Зрештою, з цим можна й змиритись: онукові самому доведеться формувати свій життєвий кругозір. Проте для людини існує чимало важливого і поза ним. Приміром, внутрішня злютованість з тими, з ким ти не лише рідня по крові, а й по світові, в якому живеш. І ось тут Якимівну на кожному кроці підстерігають важкі випробування. Випробування добра, що його ця сільська жінка у собі носить і якого не розуміє поки що онук та не схильна чути аж надто вольовита невістка. Перестав багато чого в ньому розуміти й син, який дивується з того, що мати так рано встає, постійно шукає для рук роботи. Нащо це все, коли можна просто вийти у двір, з кимось там посидіти, погомоніти? Але погомоніти про що? І хіба можна просто так, навіть не думаючи про роботу, цілими днями у тому дворі сидіти?..

Цей ряд соціально болючих питань можна множити й множити. Як і ті питання, що зринають після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кащук» (1978), яка разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А.Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її героїв теж люди літні, яким довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, котра в роки війни сліпо і легко косила усіх підряд, а ось біля них кружляла довше, одержуючи, бувало, й облизня. І все через те, що боялись вони не її, а осуду власної совісті, котра, зачепившись за чуже життя, не могла вже од нього відмахнутись і робила все, аби вберегти разом з ним од загибелі і себе.

Саме так треба розуміти молоду рогозівську жінку Химку, що виходила потайки пораненого заврайвно Данила Микитовича і втекла після цього з дітьми з села, оскільки під тортурами виказала час і місце наступної з ним зустрічі. І хоч знала, що той, не зустрівши її в лісі, до хати не піде, все одно пройшла по заметених снігом дорогах сорок три кілометри назад, аби переконатись, що ліс порожній, після чого ті самі кілометри подолала за ніч знову: «— Аби не діти, то й не дійшла б. Як добралася до хати, то під дверима й звалилася».

Такі ж самі, як Химка, полтавські жінки, нехтуючи небезпекою, рятували — і ціною власного життя врятували! — двох єврейських дітей («Діти»), Мотивації цієї, геть наче б безрефлекторної, а насправді глибоко вкоріненої в людині, жертовності у Дімарова послідовно навертаються до вже знайомої з «тікачанського» циклу основи основ людського характеру — вдачі. Вдачі в повному розумінні цього слова вродженої, яку народ камінчик до камінчика викладав у своєму генотипі тисячоліттями. Окремими рисами проявляється вона в багатьох, але максимально повно виражена лише в окремих людях — в отому самому могутньому всенародному пралісі, що в минулій війні теж став переможцем. Тим, що не схитнувся, а тільки порідшав, чому й видно крізь нього так далеко і вперед, і назад...

Причому — і це варте окремої розмови — подібна смислова осяжність дімаровського письма досягається без жодних формальтів, надміру авторських описів, коментарів тощо. Якщо брати до уваги ті ж «Сільські історії», то їхня психологічна достеменність, а відтак і художня переконливість, чи не всуціль залежить од навдивовижу точної підгонки одне до одного слів та словосполучень, що належать до стилістично нейтральних мовних ресурсів, їх у народному вжитку — легіон, але легіон, образно кажучи, мовчкувато робочий, де найпомітніше місце відведено дієсловам і віддіфлівним означенням. Найбільш давні, а відтак і найбільш уживані з них рідко коли перебирають на себе допоміжні образотворчі функції, як це спостерігаємо в поезії (особливо ліричній), в лірико-романтичній чи підкреслено орнаментальній прозі; їхнє призначення у побутовому мовленні чисто називальне, хоч багато з них закріпило за собою той мінімум оціночної експресії, яка, подібно до розчину, скріпляє понятійні цеглини в єдине, відповідно забарвлене світовідчувальне чи емоційне ціле.

Уміння обходитись цим мінімумом і народжує отой феномен художності, науково схарактеризувати який не так-то й легко, настільки він близький до безпретензійних свідчень очевидця, у якого кожне слово на місці і кожне оголено правдиве. Саме оголено, що й дозволяє ці слова фіксувати у собі так само, як ми фіксуємо доторк до матеріальних, свідомістю давно опанованих і через те не поділених окремо емоцією, окремо думкою, окремо тілесними відчуттями речей. Усе, з цими словами пов'язане, впливає на нас тотальним життєвим змістом, де праця рефлексуючого розуму зайва: сенс зображуваного моменту вимальовується перед нами не поступово, він осягається одразу і поглиблюється без видимих авторських зусиль. Це і є одним із головних творчих «секретів» А.Дімарова, що їх він, як вроджений оповідач, виніс із сільського дитинства,— вміння відтворювати найскладніші явища життя лаконічно, просто, а водночас і художньо виразно.

Із тих самих надр письменник виніс відчуття психологічності усно-народного слова. Багатство його інтонацій, закріплений за ними впродовж віків цілком впізнаваний людський типаж, спільність для «завершених у собі» натур не лише слововжитку, а й способу його подачі,— усе це, переконаний А.Дімаров, не здатні собою замінити найвишуканіші описи, яких завше надміру там, де обмаль точного попадання в зображувану людську вдачу. Не випадково письменник, вже будучи і старшим за віком, і досить відомим романістом, при кожній нагоді захоплено вигукує: «Григір (йдеться про молодшого з братів Тютюнників, у якого слух на живонароджене слово був чи не абсолютним ‑ Г.Ш.) — ото справжній майстер! З-поміж нас усіх в літературі він залишиться один!»

Втім, такі ж аванси на безсмертя А.Дімаров давав і дає чи не кожному явищу сучасної української прози, де прокладка між власне авторською і народною мовою, існуючою для її творця і хранителя не про свято, а для щохвилинного вжитку, є мінімальною. Цьому письменник невтомно навчався і сам, уперто тренуючи у собі надчутливість до того могутнього органа, котрим є розмовляючий, а точніше — реалізований у слові народ, до мудрості і духовних щедрот якого ніяка образна муштра рідного слова не приводила і привести не може. Тільки гранична простота і точність вислову має силу сполучити твір із глибинами буттєвого смислу, органічно закоріненому на своїх першопечатках — трудовій моралі і етиці тих, хто називав, характеризував і одночасно оцінював усе навколо суще з належною совісністю: ємко, пластично і... розбірливо скупо.

Посутньо про таке ж, як і в «Сільських історіях», але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному ґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А.Дімаров у книгах «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї поперекошувані здебільшого долі свідчать про явну кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого, — чи не щодень ігнорувала. Ігноруючи при тому й характери, де останні прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бувало, й офіційно переслідуваними, як це сталось з молодим робітником («Кримінальна історія»), що боротьбою з приписками тільки того й домігся, що судової проти себе справи. Таку ж неможливість пробитись до здорового бодай глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), якій її ж учителі грубо інкримінували розпусту, або молодого зятя («Крила»), що прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського преса змушений був їх потайки пообрізати.

Звична для дімаровського стилю, де зболена, а де й навдивовиж терпляча (од самої ж бо людини у цім світі залежить далеко не все) осоненість інтонаційнотіалітри письма у згаданих і подібних до них творах («До сина», «Жизнь є жизнь», «Медалі», «Білі троянди, червоні троянди», «Дзвони») підупадає відчутно на силі, поступається місцем дедалі важче стримуваному сарказму. Останній найбільше дається взнаки у творах ближчих до нас років («Попіл Клааса», «В тіні Сталіна»), де на авансцену виходять недосяжні довший час для художнього в них заглиблення зловісні тіні минулого і саме це минуле, котре продукувало недолюдків, од самого доторку до яких неповторно пластичне дімаровське слово помітно суворішає і навіть «тьмяніє». Робити з цього висновок щодо якихось докорінних змін творчої манери автора, звісно, не варто: вона коли й робить якісь поступки, то лише матеріалові чергової оповіді, що засвідчує й коротка, як постріл, повість «Самосуд» («Київ», 1990, № 6), якою автор вигорнув із себе випадок, знаний ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось на затриманого поліцаями секретаря райкому, що виморював голодом та спустошував їхній район, і самочинно його скатувало.

Слід гадати, що схожі з цією повістю твори, які або вийшли вже друком (скажімо, «Притча про хліб», котру склали вилучені колись з роману «І будуть люди» глави про 33-й рік), або тільки автором замислюються, ставлять метою доповнити ту картину всенародного життя од революції до наших днів, у якій дімаровському перу належать чи не найправдивіші і неповторно соковиті людинознавчі барви, їхню вартість для майбутнього важко переоцінити. Йдеться ж бо про високохудожній доробок, яким многостраждальному нашому народу не тільки співчували, а цим народом гордились. Не гучно і без оскомних ідейних узагальнень, а так, як народ жив: просто, морально непоступливо і — гнівно. Щодо всіх, хто ним ніколи не був або бути переставав. На цім у Анатолія Дімарова ґрунтується все — од наскрізного пафосу малих і великих епічних його полотен до найдрібніших елементів їхнього змісту і стилю, що в єдності своїй творять художній світ, куди лжі шлях був заказаний. І офіційній, і літературній, що, зрештою, й властиво справжнім майстрам, якими українська земля ніколи не бідніла. Ні тоді, коли їхні твори були не на часі, ні тепер, коли настала пора ці твори перечитати вдруге, щоб не плямувати прозове наше учора у біле і чорне, а тільки у варте читацької уваги і не варте.

Анатолій Дімаров множив і множить тільки перше з них, вартісне. Чим і утвердився як письменник і чим повноцінно у слові живе.

 

Григорій ШТОНЬ,

літературний критик, письменник,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Публікується із серії видань «Бібліотека Шевченківського комітету».