Офіційний веб-сайт

Повнометражний ігровий фільм «Ми є... Ми поруч»

Автор(-и): Роман Балаян / Розділ:

Повнометражний ігровий фільм «Ми є... Ми поруч», автор: Роман Балаян, рік оприлюднення: 2019 (МКФ «Молодість», кінотеатр «Жовтень», м.Київ).

Висунуто Національною спілкою кінематографістів України.

 

Фільм «Ми є... Ми поруч» Романа Балаяна

 

Фільм «Ми є... Ми поруч»» є стрічкою видатного кінорежисера Романа Балаяна, ім'я якого вже майже півстоліття символізує найвищий світовий рівень мистецького і власне гуманістичного пошуку. Його фільми «Каштанка», «Відлюдько/Бирюк», «Польоти уві сні і наяву», «Поцілунок», «Храни мене, мій талісмане», «Ніч світла» та інші стали живою класикою і продовжують викликати інтерес як у глядачів, так і спеціалістів кіно.

Нова картина відомого майстра - «Ми є... Ми поруч» (2020, прокат 2021 року) про найважливіше, може: яким чином здолати самотність, як встояти перед викликами світу? Світу, який сама людина перетворює на зону матеріального комфорту, що ніяк не робить його менш травматичним, а часом і просто смертельним щодо базових цінностей, які формувались упродовж століть і тисячоліть.

Уперше Балаян (якщо не рахувати його студентські роботи) зняв фільм у чорно-білому форматі, тим самим звільняючись від пістрявості кольору, який робить картинку ефектною, але незрідка на шкоду пластичній організації матеріалу в кадрі.

Внутрішня історія двох персонажів, кожен з яких зазнав важкого фіаско і потребує долання внутрішніх гальм, чим ближче фіналу пронизується прихованим доти катарсичним світлом.

Музика Володимира Тронського (її незвично - для фільмів Балаяна -багато) витримана загалом у класичному мелодійному форматі, вона виводить у фонограмний простір найтонші порухи душі. Ті самі, яких боялись чіпати, вони були вже майже атрофовані, і от зустрічні енергетичні порухи      їх реанімували.

Це кіно Романа Балаяна, із пластикою, яка незрідка тяжіє символічної вигостреності і простоти. «Ми є... ми поруч» починається з кадру, де головний герой стрічки, хірург Олексій (Ахтем Сеітаблаєв, новий актор для Балаяна) застиг, сидячи на прохиленому над річкою дереві...

Над річкою, над плином води, який так природно і вже віддавна традиційно асоціюється з рухом самого життя. У Балаяновому фільмі плин води і плин життя позірно спокійні - на поверхні. Бурління емоцій, їх сходження, їх конфронтація - усе це відбувається поза межами кадру, а точніше - у тому енергетичному полі, яке виникає між глядачем і екраном.

Олексій зазнав життєвого фіаско - від його хірургічного «ножа» загинув його улюблений хрещеник. Тільки під завісу стрічки з'ясується, що провини героя фільму у смерті хворого немає, але це для нього не має значення. Бо рухнуло не десь, а в ньому самому - сама структура особистісного облаштування. Хірург, який не має упевненості в собі, який перестає бачити самого себе на внутрішньому екрані - тут немає жодної перспективи руху житейською рікою. Був власний човен для того, був і зник, потонув у хвилях житейських...

В цій точці й зустрічає Олексій Марію-Анну, або Маріанну (Катерина Молчанова). Звісно, вона постає із тієї самої ріки, над водами якої завмерла від розпуки душа героя. Ближче фіналу ми дізнаємось, що дівчина зазнала подібного фіаско в житті, ставши невільною винуватицею загибелі своїх батьків. Хоча на перший погляд Маріанна належить до породи диваків, «чудиків», які не приховують амбівалентності свого життя, присутності у ньому сюжетів, які зазвичай приховують. Молчанова дуже точно, з математичною ретельністю і водночас природністю фіксує структуру духовного життя своєї героїні.

Розгортання фільму відбувається у такий спосіб, що починаєш розуміти: в особі дівчини Олексій зустрічається з типом особистості, яка запрограмована на роботу у своєму персоналізованому часо-просторі. Хірург же мав визначену професією установку на освоєння зовнішніх територій - чужі тіла і душі він звик удосконалювати скальпелем, і був переконаний утому, що це єдино правильна стратегія, єдино правильне русло життя. Відтак і він обертається до самого себе...

Новий фільм Романа Балаяна у певному сенсі рубіжний і почасти підсумковий. У ньому прозирають чільні мотиви творчості великого митця, покликані до діалогу із сучасним глядачем, новими поколіннями українців і світу.

Картина «Ми є... Ми поруч» із запізненням вийшла у прокат (липень 2021 року) у зв'язку з відомими подіями, пов'язаними з карантинними обмеженнями в Україні 2020 року. Брала участь в міжнародному кінофестивалі у Варшаві (вересень 2020), де дістала схвальні відгуки публіки та преси.

Фільм можна переглянути за посиланням:

https://youtu.be/zhUUxNxLcZ4

МТМР СС short titles 200104

 

З подання Секретаріату правління Національної спілки кінематографістів України

 

Журнал "Кіно театр". "Спрямований вибух". Сергій Тримбач

http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/21443


Як Роман Балаян обдурив глядачів. Інтерв’ю з творцями фільму "Ми є Ми поруч"

 

8 липня в прокат вийшов "Ми є Ми поруч" – перший фільм режисера Романа Балаяна після майже 12-ти річної творчої перерви, а також його перша україномовна стрічка.

“Ми є Ми поруч” розповідає про раптову зустріч хірурга Олексія (його роль виконує Ахтем Сеітаблаєв) та загадкової дівчини Маріанни (Катерина Молчанова), яка перевертає їхнє життя та наповнює глибокими почуттями. Герої стають сенсом одне для одного та готові боротися за своє щастя проти всього світу.

Катерина Толокольнікова у ефірі шоу "Кінозал" на Радіо Культурарозпиталарежисера та двох головних акторів про Київ, кохання та роботу на знімальному майданчику

К.Т (Катерина Толокольнікова): Що стало першим поштовхом до того, аби ця історія народилася? Сюжет, персонажі чи якась візуальна картинка?

Роман Балаян (Р.Б): У 1990 році у Франції я повинен був знімати радянсько-французький фільм, але посварився з продюсером. Посварившись, я вночі опинився на пішохідному мості в Парижі і, вглядаючись в темряву води, придумав, що головний герой від надлишку почуттів хоче кинутися у воду, але раптом чує з глибини і темряви жіночий голос: “Рятуйте, допоможіть!”. Будь-хто кинувся би, чим би він не займався в цей час. От з цього народився сценарій про янгола-охоронця.

Але пізніше, десь в 1992 році, я попросив Ренату Литвинову: “Слухай, запиши це нормальною літературною мовою і подай заяву у Держкіно. Тільки не вказуй, що це я (тому що 1992-й рік, а я не російський режисер)”. Вона подала.

Через місяць сказали, що не затвердили. Ще через 15 років я розповідаю цей сюжет російському сценаристу Павлу Фіннову. Він каже “Рома, це ж Рената Литвинова подавала. При чому тут ти? Якщо б ти себе вказав, то затвердили, просто ми її [Ренату – ред.] тоді терпіти не могли”.

Так я пропустив у 1992 році фільм про янгола-охоронця, але потім переробив так, що вона (дівчина) – буде божевільною. Але про сюжет більше розповідати не буду.

К.Т: Маємо запитання від слухача, який з дружиною переглянув цю стрічку: “Чому ви вирішили знімати цей фільм в чорно-білій кольоровій гамі?”

Р.Б: Якщо ви помітили, то зараз багато фотографій подається в чорно-білому зображенні. Воно несе якесь таїнство в собі. А оскільки сюжет будується на тому, що глядач не розуміє, чого герої так себе поводять – це таїнство збільшується.

Ще я не дуже люблю сучасний Київ і його Подол – вони в жахливому стані. Якщо б зображення було кольоровим, то усі б побачили, який він неохайний, недоглянутий. А в чорно-білому спектрі всі кажуть: “Як чудово”. Таким чином я їх обдурив. Це моє місто, але я не показав їм його природний стан.

К.Т: Ви понад 50 років живете у Києві, тут навчалися, тут працюєте. Чи можна сказати, що цей фільм є подарунком, зізнанням в любові місту? Чи від початку ви задумували, що дія буде в Києві на Подолі, в старому місті?

Р.Б: Повинні були бути ще декілька вулиць, але ми не могли знімати, тому що сьогоднішню техніку там неможливо помістити, не дозволяється. Ну і я пішов на Поділ, де ми знайшли дуже цікаві вулички, пейзажі і простори.

Я дуже люблю старий Київ і ненавиджу сьогоднішній. Я би за останні 15 років цих головних архітекторів міста, які погоджують ці нові будинки, так звані висотки, я би їх не розстріляв, але побив би до напівсмерті. Що вони зробили з містом? Це тепер їх місто, не моє, розумієте? А на Подолі вони хоча б менше возилися.

К.Т: Як ви підбирали акторів? Чи сумнівалися, чи довго визначалися, чи одразу мали на приміті Ахтема Сеітаблаєва та Катерину Молчанову?

Р.Б: Молчанову затвердив одразу, не будучи знайомим. Я бачив фільм про Фані Каплан, яку зіграла Катерина – мені вона виявилася дивною, дуже цікавою, дуже оригінальною присутністю в кадрі.

Що стосується Ахтема. Спочатку я затвердив Олександра Кобзаря. Але раптом мені дзвонить Ахтем, просить зустрітися і спробуватися на роль. Я проб не роблю, починаючи з 1981 року від “Польотів уві сні та наяву”.

Плюс мені не сподобалося, що він чоловік продюсерки фільма [продюсерка Іванна Дядюра є жінкою Ахтема Сеітаблаєва]. Але придивляючись до нього, за півгодини я побачив те, що хочу з нього зробити і як з ним бути – протягнув руку і кажу: “Не хвилюйся, ти вже затверджений”.

КТ: Це ваш перший фільм українською мовою. Було непросто?

Р.Б: Ні, мені не складно, я цілком володію українською мовою. Складність полягала в іншому – я погано відношуся до кіно-розмовної української. Ми її ще не досягли. Мова виходить якоюсь літературною, ніби радіомова.

Я мучився на майданчику, кликав україномовну помічницю і казав: “Слухай, давай переробимо цю фразу. Тому що візуально вона не може бути такою, як написана”. У “Спіймати Кайдаша” [серіал Наталки Ворожбит – ред.] була спроба наблизити мову до розмовної. Це просто тому, що там ще був суржик, це ще нічого не означає. Хай пробачать мене всі кінематографісти, це поки у нашому кіно відсутнє.

Пам’ятаю, що казав Віктору Ющенку: “Треба хоча б 20 фільмів на рік субсидіювати”, на що він відповідає: “Треба ж знімати шедеври”.

– Так шедеври по замовленнях не знімаються, але із 20 фільмів 2 буде нормальних.

– Всього 2?

– Так, всього 2.

Але зараз вже більше знімається. З’явилися фільми.

К.Т: Тривалий час ви знімали фільми ще за радянського періоду. Чи дуже складно зараз, після прожитого досвіду та відзнятих фільмів, опинитися в конфліктній ситуації з колегами з Москви? Як вам вдається не рвати ці зв’язки, але лишатися при своїй думці?

Р.Б Стан між двома державами мене пригнічує. Політичні думки взагалі мене пригнічують. Ви розумієте, що я втратив? Класно, звісно, що Україна – суверенна держава, але я загубив широкий культурний простір. Пам’ятаю, як їздив з прем’єрами своїх фільмів у Латвію, Литву, Естонію, Грузію. І під час приїздів мені показували приголомшливе місцеве кіно – і це надихало. У мене з’являлися нові риси для кіно. Зараз цього немає. Ми зайняті самі собою. Мені це не дуже подобається.

Я не порівнюю моє відношення до Росії з росіянами. Росія жахлива і була завжди жахлива зі своїми імперськими поглядами. Але коли тут хтось каже, що росіянин – тупий, кривоногий тощо, я кажу: “Старий, уяви собі, що в центрі Москви стоїть якийсь чоловік і так каже про українців. Не можна цим займатися, тим паче, що ти людина культури. Хай політики рвуть мечі і глотки” .

К.Т: Тепер поговоримо з двома головними акторами: перша на зв’язку Катерина Молчанова, яка зіграла роль дівчини Маріанни. Акторка відома за ролями в стрічках “Гуцулка Ксеня”, “Моя бабуся Фані Каплан”, “Рівень чорного”. Як почалася ваша історія з фільмом Романа Балаяна?

Катерина Молчанова (К.М): Три роки тому мені подзвонила подруга-продюсерка і каже: “Дивлюся пітчинги і бачу, що Балаян пітчить тебе у своєму проекті як головну героїню”. Якщо б усі проєкти, які пітчились зі мною, знімалися би, ми б з зустрічалися частіше.

Але через кілька днів мені подзвонила Ольга Клименко [кастинг-директор фільму – ред.] і каже: “Як в тебе справи? Яка в тебе зайнятість?” Я питаю: “Що, Балаян?”, а вона: “Да ти все знаєш”. Так почалася наша історія. Потім ми з режисером зустрілися. Він годував мене котлетою по-київськи з чорносливом під сливками в Будинку кіно, розповідав свої історії. Так ми познайомилися і розпочалася наша співпраця.

К.Т: Яким був цей акторський досвід? Адже це справді фільм двох акторів, двох світів. Як склалася співпраця з режисером – чи було складно, чи було комфортно?

К.М: Для мене цей фільм ще раз підтвердив, що кожен проєкт особливий, і що кожен режисер рухається у своєму особливому напрямку. Просто треба прийти і відчути мову режисера, вдягнути костюм героїні, якій потрібен режисер. І потім в цьому тоні, в цій інтонації працювати весь фільм. І, здається, мені це вдалося. Перші кілька днів ми з Ахтемом налаштовувалися один до одного, до режисера, до його методу роботи, а потім все пішло як по маслу.

К.Т: Натрапила в Facebook на ваш допис про те, що робота над цим фільмом допомогла вам полюбити Київ. Як саме? Чому так? Адже ви доволі тривалий час тут живите.

К.М: Я вже 10 років живу в Києві, але, як кажуть всі одесити, Київ чомусь нас не приймає – і так було довгий час. Але ось так, два роки тому у травні ми багато знімали в центрі – і кіношна атмосфера наповнена хімією кохання, енергією. Хоча це далеко не перший проєкт в Києві і центрі, але чомусь сталося так. Мабуть, той тон, яким ми знімали кіно при Київ, саме тон режисера і закохав мене.

К.Т: Зараз зі мною на зв’язку Ахтем Сеітаблаєв. Він виконав роль хірурга Олексія, який картає себе за непоправну помилку. Сеітаблаєв відомий за ролями як в театрі, так і в кіно. Можна згадати фільми: “Додому”, “Інший Франко”, “Хайтарма”. Також він – кінорежисер. Серед його робіт – “Хайтарма”, “Кіборги”, “Чужа молитва”, “Захар Беркут”.

Хочеться почути вашу особисту історію, як ви напросилися на проби до Романа Гургеновича. Тобто ви знали фабулу фільму чи дуже хотіли попрацювати в пана Романа?

Ахтем Сеітаблаєв (А.С): Я знав, що Роман Гургенович буде знімати. Не міг цього не знати, тому що моя дружина – продюсерка стрічки. І це було якраз головною причиною і перепоною, що я не з самого початку навіть наважився подзвонити режисеру. Але якщо б я не подзвонив йому, то, можливо, шкодував би все життя.

Я спочатку подзвонив кастинг-директору, з якою ми, власне, доволі часто співпрацюємо і запитав, чи є вже затверджений актор на цю роль чи проби тривають. Ніби затвердили Олександра Кобзаря, і тоді я для себе зрозумів – все, не встиг, так не встиг. Тим більше, що Олександр дійсно надзвичайний актор.

Потім, можливо, відбулася розмова між Романом Гургеновичем і Олею [Ольга Клименко – ред], можливо вона щось сказала йому, після чого він запросив мене прийти в ресторан в Домі кіно.

Я йому одразу сказав: “Я повністю і цілком розумію цю незручну ситуацію, але Всевишній є на небі. Я можу обманути кого завгодно, навіть сам себе, але він бачить, що продюсер не має жодного стосунку до цього і навіть продюсер про це не знала.

І коли я почув: “Ні, все ж таки прийди на розмову”, звичайна річ, я пішов. Роман Гургенович дивився на мене, іноді просив повернутися в профіль, щось сказати. А потім раптом каже: “ Не хвилюйся, ти затверджений”.

 

Катерина Толокольнікова

Джерело: suspilne.media

 

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA