Офіційний веб-сайт

Петро Засенко, поет: Аморальність руйнує душу народну і нищить націю

Поети, маючи особливо чуттєвий нерв совісті, часто кидаються у вир подій і беруть відповідальність на себе.

 

Саме так вчинив яскравий представник «шістдесятників» Петро Засенко, коли поїхав на Донбас агітувати за незалежність України перед референдумом 1991 р. Він ‑ тонкий лірик, блискучий перекладач, літературознавець, принципова і скромна людина. Хоч на якій би посаді був, у часи Хрущова і Брежнєва робив неможливе, аби справжній талант був надрукований усупереч тиску ідеологів.

 

Петро Засенко також найближчий друг неперевершеного Григора Тютюнника*, нещодавно відродив чимало його новел за оригіналами, завбачливо залишеними автором побратимові.

 

Поет розповів DT.UA про друзів ‑ відомих поетів, про справжні таланти та провокаторів-графоманів, а також про те, як його вербували в «стукачі»…

 

‑ Петре Петровичу, ви почали віршувати ще в школі, а кого мали за приклад тоді?

 

‑ Шевченка. У хаті був «Кобзар», в якого аж палітурки закруглилися, такий зачитаний. Тато, а згодом і я, перечитали всю літературу в сільській бібліотеці.

 

‑ Книги, мабуть, і вплинули на ваш вибір фаху?

 

‑ Так, обрав я філфак університету Тараса Шевченка, де доля звела мене з талановитим поколінням: Василь Симоненко*, Борис Олійник*, Микола Сом, Анатолій Перепадя, Станіслав Тельнюк, Леонід Тендюк, Тамара Коломієць, Василь Діденко, Микола Сингаївський. Усі відвідували літстудію. Якийсь час керівником студії був Юрій Мушкетик* ‑ тоді вже аспірант. Він і запросив мене на засідання. На студію запрошували знаних поетів ‑ Володимира Сосюру*, Павла Тичину*, Андрія Малишка*, байкаря Анатолія Косматенка, прозаїка Юрія Збанацького*. Василь Симоненко* часто друкувався в університетській багатотиражці з промовистою назвою «За радянські кадри». На другому курсі він каже: «Слухай, старий, я чув твої вірші! Подавай в багатотиражку!». Так у 1956 році мене вперше надрукували: «Вже бузок синьоокий у сквері відцвів, відцвіли на бульварах каштани, Знов мене дожидають простори полів ‑ дід Олесь в курені на баштані…»

 

‑ В шістдесяті ви вже стали до праці. Як склалася ваша філологічна кар‘єра?

 

‑ Я починав у газеті «Київська правда», потім у «Колгоспному селі» (нині це «Сільські вісті»). Згодом запросили теж літконсультантом-редактором у потужне молодіжне видавництво «Молодь». Там теж була студія, через яку пройшли всі «шістдесятники»! Керував нею блискучий поет, а найважливіше, педагог, Дмитро Білоус*. Саме з його долонь випурхнуло це талановите покоління. На роботі були однодумці: Дмитро Чередниченко, Сергій Плачинда, Іван Дзюба*, Юрій Бадзьо, я і Віль Гримич. Кар’єри не було ‑ була лише рутинна боротьба з графоманством, з неохайним письмом.

 

‑ На прискіпливого редактора, мабуть, скаржилися?

 

‑ Якось дзвонять з редакції газети «Вечірній Київ»: «Тут на вас скарга аж 4 аркуші». З прочитаного й досі пам’ятаю: «Я стою на утесе, с которого меня хочет свергнуть Петро Засенко» (сміється). Були справжні таланти, а були провокатори, хворі, люті графомани. Один мені каже: «Та я вас зараз вдавлю оцими руками», а інша: «Да кто вы такой? Я оставила в литературе очень глубокий след! Мои повести читал сам Шолохов!». Запитую, а які ж повісті він читав? «Это не ваше дело!». Приходили письменники, які вже відсиділи і приносили таке, за що можна знову повернутися на нари. Мені головний порадив у таких випадках фразу: «Націоналістичне охвістя у видавництві «Молодь» знову бере реванш». Тулив між іншим це речення, й автор, усе зрозумівши, йшов. У «Молоді» я пропрацював майже 10 років. Навчився говорити й ладнати з людьми. Це помітили і почали вербувати в «стукачі»!

 

‑ Як це було?

 

‑ Спочатку навідувався до студії офіцер держбезпеки. Оскільки я був секретарем комсомольської організації, він запитував про когось, а я відповідаю, мовляв, дивіться анкети, про себе кожний власноруч написав. Пізніш призначає зустріч біля кінотеатру «Орбіта» і просить сісти в авто. Повезли аж на річковий вокзал. На другому поверсі відкрили кімнату. Їх двоє і я. «Учора пізно ввечері ви були в буфеті на залізничному вокзалі» ‑ і називають, хто ще зі мною чарку пив. «Що за анекдоти розповідав Василь Грінчак?» ‑ Зразу дали зрозуміти, що все про мене знають. Потім конкретна пропозиція: «Нам не треба, щоб ви на когось писали. Але, коли будуть з візитами представники української діаспори, потрібно з ними побути. Потім розкажете. Ви вмієте розмовляти з людьми, ми знаємо». Як не тиснули ‑ я не погодився.

 

‑ Більше не викликали на розмову?

 

‑ Ні, але якось нагадує мені поет Володимир Мордань: «Ти казав Олександру Завгородньому, що досить уже віршів про Леніна писати». А це ж більше року спливло! Ну, думаю, я вже на гачку. Тому, коли 1969 року заборонили і вилучали з книгарень мою збірку «Князівство трав», я зрозумів ‑ це їхня помста.

 

‑ Поет Андрій Грущак писав, що книжка «Князівство трав», яка, власне, продавалася лише один день, пробудила його українство. А що крамольного знайшли серед ваших поезій?

 

‑ Націоналізм, хуторянство, співзвучність західним оцінкам радянських дій у Празі 68-го року, захоплення патріархальщиною, мотиви підневільної праці в колгоспі.

 

‑ Петре Петровичу, а як вам вдалося не вступити в партію?

 

‑ Переконував, що не готовий. Борису Олійнику*, який був парторгом Спілки письменників, прямо сказав: «Який з мене партієць? Я ж потенційний злодій. Мені часто доводилося красти в колгоспі, аби вижити!» А той поклав мені руку на плече й каже: «Петю, ти справжній комуніст!» (сміється). Василь Симоненко* був членом партії. Коли Богдан Чалий запропонував Григору вступити в партію, він не втримався: «Бодю, я в твою партію не піду ‑ вона вбила мого тата». Ми з Тютюнником* були друзі ‑ нерозлийвода! А дружба дорожча за партію. Я не засуджую тих, хто вступив у партію. Ми виросли в тій системі і вірили радянській пропаганді, бо іншої не знали.

 

‑ Ваша правда, але чомусь у вас і в Симоненка* немає віршів про Леніна, про партію, а в інших, тих же «шістдесятників» їх до пів книжки бувало?

 

‑ Я свій вибір зробив. У Тичини* одна із збірок називалася «Комунізму далі видні». Але я не суджу колег. Багато з них щиро вірили в перемогу комунізму, у світле майбутнє. Коли помер Калінін, Іван Драч* бився головою об стовпа до крові й промовляв клятву: «Буду таким, як Калінін!». Сам мені й оповідав. У родинах Драчів* і Олійників* була віра в комунізм. А мої батьки в це не вірили. Сьогодні ми повинні бачити в тих поетах насамперед поетів і українців. Дехто з них, той же Дмитро Павличко*, принципово писав лише українською, хоча йому в цьому й дорікали московські колеги.

 

‑ Ще б пак, сам Шевченко чимало написав російською! А може, письменники просто втомлювалися від боротьби з цензурою і ламалися?

 

‑ Щодо цензури, ви праві. Боротьба з нею була дуже тяжкою, вона виснажувала і нищила. Доля Григора Тютюнника* лише одна трагічна ілюстрація цього двобою. Письменники намагалися писати між рядками, як ми казали «йшли в підтекст». Але були такі дійшлі цензори, що й це помічали. Пригадую 1974 рік, видавництво «Веселка». Оголошують, що за годину збори всього колективу. Прийде цензор! А Григора в той день чомусь не було. І ось цензор з трибуни каже: «Є вказівка, щоб ім’я Григора Тютюнника* більше ніде не згадувалося. Ні як перекладача, ні як автора. Хто порушить цю вказівку, відповідатиме місцем роботи».

 

‑ Так це ж творча смерть!

 

‑ І матеріальне зубожіння! Я виходжу на вулицю подзвонити (в редакції телефони прослуховувалися). Григір бере трубку. «Грицю, ти чув новини?» ‑ запитую. «Ні, а що трапилось?». «Треба зустрітися». Зустрічаємось. Тютюнник* змарнів: «Так, що це виходить? Я написав лише напівправду й за це мене викидають з літератури. А якби написав усю правду? Мене що, вбити треба?!»

 

‑ Петре Петровичу, а ви знали, хто пише доноси?

 

‑ Здогадувалися. Григір просто в очі міг стрельнути «стікачеві», що він про нього думає. Одному сказав: «В тебе очі, як дві повії з Хрещатика». Наприкінці 60-х років на зборах я виступив з іронічною промовою. Мовляв, раніше багатотомники складалися з творів письменника і листів. А сучасним творцям треба додати ще й томи доносів.

 

‑ Досить небезпечне висловлювання. Не побоялися?

 

‑ Допекло! Саме тоді знищили вже надрукований наклад збірки «Князівство трав», що потягло за собою звільнення з роботи, занесення до «чорних списків» на заборону виступів і друку. В архівах зберігаються стоси цих доносів. Треба відкрити архіви, аби дізнатися, хто чим займався, окрім літературної діяльності.

 

‑ Як ви схарактеризуєте рух «шістдесятників», до якого належите безпосередньо? Що це за феномен?

 

‑ «Шістдесятники» ‑ могутнє плем’я, яке стало прологом до руху опору в Україні. Трагічне покоління, через їхні долі пройшли війни й репресії. Всі вони вийшли з-під селянських стріх, тому й лексика їхня справжня і розкішна. Найобдарованіша молодь, у якої не було дитинства, бо змалечку ставали до праці (сам десять років був пастухом!). «Шістдесятники» стояли двома ногами в різних човнах ‑ а море бушувало. І треба було встояти! Деякі були партійними, тобто на прив’язі. І всі під наглядом!

 

‑ Ви були найближчим другом Григора Тютюнника*, як він працював із словом?

 

‑ Ми дружили настільки, що зустрічалися або зідзвонювалися щодня. Григір міг і в село приїхати, аби мене побачити. В моїх Любарцях народжувалися ідеї для його майбутніх новел. Ондечки навпроти нашої хати обійстя. Колись там жив колгоспний рахівник Петро, а по-вуличному Нюра. Настільки обережний і делікатний у розмові, що навіть хода його набрала небувалої, як для села, граціозності. Сусіди жартували, що Нюра по багнюці йде, а черевики чисті. Десь у компанії сидимо, Григір просить: «Петю, покажи, як Нюра ходить». А пізніше признався: «Я вже вживаюся в його образ». Так народилося прекрасне оповідання «Нюра». Автор мені найпершому прочитав. І запитує, чи сподобалося. Відповідаю, що прекрасно характер передав. А він помовчав й каже: «Мені твого Нюру треба вмонтувати в час. Показати добу, що так вплинула на характер». Потім приносить уже готовий твір з дописаним фіналом. Був собі чоловік, і раптом на нього хтось крикнув, тупнув і сказав: «Цить!» І оце «цить», оцей страх зламав людину, перетворивши його на раба.

 

‑ Але ж у Тютюнника* такі деталі, що примушують замислитися над причинами зубожіння сільського люду, який каторожно працює «на власній, не своїй землі»!

 

‑ Найцінніше, що все це писалося з натури! Питається моєї матері: «Мамо, а чого ви так зігнулися?» “А оце, синку, як у 29-му в колективізацію нахилилася над буряками, так і ніколи було розігнутися». Григір вибіг у другу кімнату, за голову обіруч вхопився: «Петю, такого ж не придумаєш ніколи. Щоб в одному реченні і вся епоха!» Цю фразу він використав в оповіданні «Крайнеба». Змінив її трохи, аби цензура не викреслила.

 

‑ Коли Тютюнника запитали, в чому секрет його таланту, він відповів: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові!» Що він мав на увазі?

 

‑ Думаю, що любов до простого народу. Одного разу ми стояли з ним на бульварі. А тоді євреям дали право виїжджати. Григір ноги поставив широко, як коріння, й каже: «Петре, оце б земля горіла під ногами, я нікуди звідси не поїхав би». Отак він любив Батьківщину! А якось показує мені на одного чоловіка: «Бачиш, отой хоче бути письменником. Але скаржиться, що в нього болить серце… То я тебе спитаю, чи може в українського письменника не боліти серце?»

 

‑ Чому він пішов з життя таким чином?! Хіба лише цензура винна?

 

‑ Дуже важлива для митця підтримка в сім’ї. Цього йому бракувало. Якось прийшов я до Тютюнників* додому на Раєвського, 28 (й досі меморіальної дошки немає!), а Людмила Василівна збирається на роботу. Говорить до нас: «Женя Гуцало* знову книжку видав, чули?». Я кажу, мені дуже сподобалася назва: «Хустина шовку зеленого». Григір мовчить. Жінка пішла, а Григір в її напрямку вказує: «Ото Люда ‑ усі мої ненаписані твори». Я почав його заспокоювати, мовляв, жінкам завжди потрібні гроші. А Григір відповідає, що не може за гроші писати.

 

‑ Правда, що в нього був роман з Неонілою Крюковою*?

 

‑ Ніла, бувало, до Григора: «Дай я в твої очі хоч надивлюся!». А мене як зустріне: «Петю, як тебе побачу, так і Григір переді мною!» Пропонувала йому побратися: «Я тобі таких козаків народжу!» Григір мені потім каже: «Я без батька ріс, то що ж, і мої «зайчики» без мене ростимуть?» А таки пішов свататися! Взяв і мене. Але вона не відчинила двері. Сидимо на лавочці біля будинку, квіти мнемо. Вже після смерті Григора Ніла призналася, що була вдома й дивилася на нас із вікна.

 

‑ Петре Петровичу, одним з ваших наставників був Володимир Сосюра*. Розкажіть про нього.

 

‑ У 1958 році піднімаюся бульваром Шевченка, а назустріч Сосюра*. Гукає ще здалеку: «Добрий день, юний друже! В мене сьогодні прекрасний день ‑ я закінчив поему «Мазепа», яку писав 40 років!”. І пропонує пройтися, бо щось хоче мені розказати. Гуляємо (із самим Сосюрою*!), і він розповідає, як у 1927 році мав обшук і поему вилучили. Каже, до того розстроївся! Але в цих органах була жінка, яка любила Сосюру*.

 

‑ Самого поета чи його поезії?

 

‑ Самого поета! Вона повиучувала напам’ять цілі розділи, а потім розповідала. Таким чином він відновив втрачене! «Розумієте, я люблю правду. Мазепа ‑ це надія України, бо він хотів від’єднати її від Росії, тому цю постать ми повинні шанувати» ‑ каже Сосюра*. Через 40 років я розповів це Сергію Гальченку. Він розшукав поему і пролог до неї. А я підготував «Мазепу» в журналі «Київ», і її надрукували у 1988 році.

 

‑ У розмовах із Сосюрою* ви торкалися сучасного стану України? Саме ж тоді його ледь не знищили за вірш «Любіть Україну» 1944 р.

 

‑ «Мене били-розпинали за вірш «Любіть Україну». Але не зламали!», ‑ почув я від Сосюри*. Ось цитата з листа поета до одного композитора: «Ви запитуєте мене, чому в шкільних підручниках закреслюються мої вірші і портрет? Це все наслідки мого цькування за «Любіть Україну». Але постраждати за Україну ‑ це велике щастя!» Пам’ятаю його слова: «Україна в моєму серці ніколи не прохолоне». Якось описує партійні урочистості в оперному. Присутні співають Інтернаціонал. Усі ‑ російською, один Сосюра* ‑ українською. Сусід каже: «Не мешайте петь!» ‑ «А я й не заважаю…», ‑ й продовжує співати. «Это русская песня! Замолчите!» ‑ «Ні, це не російська пісня, це французи написали Ежен Потьє і Дегейтер» ‑ «Я знаю, кто вы ‑ националист!» ‑ «І я знаю, хто ви ‑ дурень…».

 

‑ Петре Петровичу, а чому джерела подають різні дати вашого народження? Одні ‑ 22 травня, другі ‑ 5 червня 1936 року?

 

‑ Я мав би бути Миколою, бо насправді народився на Миколи весняного, але був слабенькою, кволою дитиною й батьки не поспішали мене записувати в сільраді, бо невідомо, чи виживу. Тоді жодних декретних відпусток у жінок не було, працювали до самих пологів. І мати моя так само ж полола буряки, а вночі народила. Коли заходить уранці бригадир: «Ти чого на поле не йдеш?» ‑ «Так ось хлопчик в мене знайшовся», ‑ відповідає, лежачи на полу (піл ‑ лежанка між піччю й стіною, де спали дорослі). «Який ще хлопчик? Учора ж не було!» ‑ «Так сьогодні вже є…» ‑ «Нічого не знаю, завтра на роботі щоб була», ‑ і в двері. Наступного дня мама почимчикувала на поле. А я за два тижні оклигав і аж 5 червня батько пішов до сільради, де й виписали метрику.

 

‑ Чи змінилася за ваше життя українська мова?

 

‑ Вона стала дещо біднішою. Раніш менше було мовного сміття. Чи десь почуєте ви тепер розмову з приповідками, прислів’ями? Ми з Тютюнником* ходили на Бессарабку, бо селяни там торгували. А зараз самі перекупки. Немає кого послухати! Сучасна мова твориться людьми, одірваними від села, від колиски мови. Селяни твердо знало, де добро, а де гріх, що можна, а що не можна, або ж не гарно. Віталися одне до одного, бажали «Боже помагай!». Хоча, що таке «нація», ніхто не знав, а вона ж була. Люди чітко усвідомлювали, якого вони кореня, якої віри. Цим ми завдячуємо християнству. Зараз абсолютно всі духовні застереження ігноруються, те, що вважалося гріхом, нині не лише дозволене, а ще й пропагується як крутий стиль життя. Аморальність руйнує душу народну і нищить націю.

 

Розмовляв Руслан Новакович

Джерело: DT.UA

*Лауреати Шевченківської премії, згадувані у публікації

На фото: Петро Засенко (ліворуч) і Григір Тютюнник (праворуч), 70-ті.