Офіційний веб-сайт

Пізнавати Шевченка

Нинішнього року вчетверте успішно пройшов Міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи». Як зароджувався він та як поширювався країнами світу ‑ про це наша розмова з автором та Головою оргкомітету цього проєкту, президентом Міжнародної Ліги «Матері і сестри ‑ молоді України», послом Миру, повним кавалером «Ордена княгині Ольги», народною артисткою України, актрисою Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Галиною Яблонською.

 

…колосальна нагода для нас не тільки вшанувати Тараса Григоровича Шевченка, але й транслювати нації, всій людності візії майбутнього України через призму Шевченкових ідеалів. І ці його бачення, якою має бути Україна, досі мають актуальне значення. Тобто Шевченко виявився на фронті світових випробувань людства цивілізаційного характеру. І, безумовно, саме тепер, в переломному часі історії України, він є надзвичайно актуальним.

Павло МОВЧАН,

письменник, лауреат

Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

— Галино Гілярівно, з огляду на Ваш життєвий і творчий шлях здається, що Ви по життю не розлучалися з творчістю Шевченка.

 — Ви маєте рацію. Шевченко пройшов через усю мою творчість, а отже, через моє життя, — з моїх ранніх кроків актриси: це і перша роль у театрі ім. Івана Франка — Галя у виставі «Назар Стодоля» (яку я до цього уже грала у периферійному театрі), і Одарка у п’єсі Івана Кочерги «Пророк», присвяченій Шевченкові, і трагічна роль Марини в однойменній виставі-інсценізації за поемою Тараса Шевченка. Часто доводилось читати твори Кобзаря на творчих вечорах і по радіо. У 50-х роках у театрі, де працювали такі корифеї, як Амвросій Бучма, Гнат Юра, Наталія Ужвій, спілкувалися українською. Але почала приходити з вишів молодь, яка вже говорила російською і поступово українська мова звучала лише зі сцени.

Якось, ще за радянських часів, в одній неформальній полеміці щодо значення української мови, почула, що не буде трагедії, якщо вона асимілюється. «Ну, подумаешь! Сколько наций ассимилировалоь и исчезло — исчезнет и украинская нация…». Це був для мене ніби удар грому, що викликав страх, незгоду, я б сказала — лють… І відтоді, всупереч цим словам, спілкуюся лише українською.

 — Тобто, тоді Ви остаточно утвердили своє українство?

 — Звичайно, цьому сприяло багато факторів. З проголошенням Незалежності України Міністерством культури був започаткований Всеукраїнський конкурс читців пам’яті Тараса Шевченка, в якому я багато років підряд була спочатку членом журі, а потім головою журі. Це був дуже цікавий змістовний період моєї роботи з учасниками конкурсу. Крім оцінювання їхніх виступів, проводила майстер-класи задля розкриття глибини творів Шевченка, позбавлення в читанні сентименталізму, яким багато хто з виконавців грішив. Згодом очолила громадську організацію — Лігу «Матері і сестри — воїнам України», завданням якої було нести новоствореним ЗСУ українське слово, українську культуру, прищеплювати воїнам почуття патріотизму. Ця організація виросла до масштабів міжнародної, розширила свою діяльність, працюючи уже не лише з військовою молоддю, а й із цивільною — студентством, допризовниками. І звичайно, у нашій виховній діяльності твори великого Кобзаря звучали дуже часто. А коли при Лізі було створено Героїчний театр «Пам’ять» (ідея його створення запозичена в Олега Ольжича), у виставах цього театру відображалися знакові події нашої історії, визначні постаті України. Серед подяк того періоду був відгук, який найточніше охарактеризував значимість нашої громадської діяльності, а саме: «Один перегляд вашої вистави заміняє десятки лекцій про історію української державності, пробуджує національну гордість і любов до нашої багатостраждальної неньки-України». І серед тих вистав, звичайно, були присвячені нашому Пророку. Для написання сценаріїв доводилось опрацьовувати дуже багато джерел — історичного, публіцистично-літературного матеріалу, який розширював знання, допомагав по-новому побачити події.

 — А коли працювали над матеріалами про Тараса Шевченка, що найбільше вражало?

 — З багатьох джерел вимальовувалась величність постаті нашого Пророка. Недаремно ще за життя Шевченка вважали найосвіченішою людиною свого часу, порівнювали з великими постатями епохи Відродження. На мене велике враження справила книга «Живий Шевченко» великого українця Дмитра Нитченка (Дмитро Чуб), довгожителя, який після II Світової війни емігрував та оселився в далекій Австралії, але душа його була тут, в Україні. У цій маленькій книжечці розкрито багатогранність творчих обдарувань Шевченка — ми бачимо не лише поета, художника, а й прекрасного декламатора власних творів, талановитого співака. Навіть в роки тяжкого заслання він створив офіцерський хор і сам в ньому співав, ставив заборонену на той час п’єсу О.Островського «Свои люди — сочтемся» й блискуче грав у ній комедійну роль Різположенского. Одного разу подивував глядачів, «вшкваривши» українського гопака… А ще він картограф, збирач мінералів, колекція яких і досі зберігається в Петербурзі. Після звільнення з заслання Шевченко, як перший російський гравер, отримав звання Академіка.

А ще у цій книжечці Нитченко наводить вислови визначних діячів різних народів про велике значення творчості Тараса Шевченка не лише для України, а й для усього світу, і серед них я прочитала вислів з промови Дуайта Ейзенхауера на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку у 1964 році, який сказав тоді такі, досі актуальні, слова: «Шевченко — герой волі не тільки для себе самого; коли він говорив про українську незалежність від російського колоніального правління, він ставив під загрозу свою власну волю. Тільки у волі можна знайти правильний шлях до людського поступу, щастя і самовиявлення… Ми нині презентуємо світові цю статую Тараса Шевченка, Кобзаря України та Борця за волю, щоб увічнити віру людини в кінцеву перемогу волі». Вражає також своїм сучасним звучанням вислів добре відомого у світі поета, борця за волю України і, на жаль, мало знаного в Україні Євгена Маланюка. В своєму есе про Т.Шевченка Маланюк пише: «Між генієм і сучасністю завжди колізія. Геній віддає всього себе, а сучасність — бере від нього те, що здужає взяти».

Весь великий масив інформації про Великого Кобзаря (який кожне нове покоління буде примножувати) і цей останній вислів Євгена Маланюка підвели до гострого, навіть болісного питання: «Що ж ми, нинішні, уже в незалежній Україні, за яку Він віддав своє життя, здужаємо взяти від нашого Пророка?»

Поставивши таке питання перед собою, я почала для Героїчного театру «Пам’ять» писати сценарії, ставити вистави, тематика яких мала б наближати до тої свідомої жертовності в ім’я кращого майбутнього. Серед багатьох інших вистав народився театралізований сценарій «Йдемо до тебе, батьку наш Тарасе», з часом вистава «Геній і сучасність», і найвагоміша серед них «Шевченкові імперативи і ми».

 — Як виникла ідея організувати Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи»?

 — Я йшла до неї поступово. До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка вистава «Шевченкові імперативи і ми» була показана на камерних сценах професійних театрів — ТЮГа на Липській та в НАД театрі ім. І. Франка. Тоді ж провели черговий Всеукраїнський конкурс читців пам’яті Тараса Шевченка. Державне фінансування було обмежене, але учасники прибули на конкурс за власний кошт. На завершення біля пам’ятника Тарасу пройшли багатолюдні урочистості, де і я особисто читала фрагменти з Тарасової «Марії». Було велике святкове піднесення.

Але через деякий час стало відомо, що Всеукраїнський конкурс читців у 2015 році уже не буде субсидуватися державою, мовляв, «війна», треба заощаджувати кошти. Стало якось тривожно і важко. І от саме тоді народилася ідея започаткувати на волонтерських засадах Міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи».

 — Як ви зібрали команду, хто вас підтримав?

 — Першою підтримала нас «Національна рада жінок України», очолювана Л.А.Порохняк-Гановською. Багато жіночих організацій зголосилося, був справжній ажіотаж — стільки з’явилось бажаючих і всі зі своїми пропозиціями, зі своїм баченням — я навіть розгубилась… Але з часом, здебільшого через відсутність коштів, багато «ентузіастів» стали покидати проєкт, імітатори громадської діяльності відійшли, а залишились відповідальні, обов’язкові, небайдужі люди, а головне — це люди, перейняті почуттям любові до України, а отже — і до постаті нашого Пророка. Почалась напружена робота. Такий масштабний проєкт відбувався вперше, треба було підкреслити мету акції — входження України у світовий інформаційний простір через цей проєкт, що є фактом культурної дипломатії, дуже потрібної для нашої держави в умовах сьогодення. У Положенні проєкту визначено три номінації — «Наживо», «Відео-формат» і «Мій Шевченко», згодом додалось ще три — «Пам’ять», «Поза часом» і «Поклик серця». Визначили кураторів кожної номінації та їхні контакти, розіслали повідомлення про Міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи» та запросили до співпраці посольства України за кордоном, посольства різних держав в Україні, організації української діаспори, використовуали навіть приватні зарубіжні знайомства. Багато було організаційної роботи: пошук приміщення для заключного етапу проєкту, замовлення нагородного матеріалу (грамоти, медалі, подарунки), пошук транспорту для заключної поїздки до Канева, збір матеріалу для книги «Світ про Шевченка», а ще запрошення до участі почесних гостей та членів журі для всіх номінацій, серед яких бажали бачити знаних, шанованих людей. І найскладніша частина роботи — пошук коштів.

 — Чим запам’ятався нинішній Міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи», окрім того, що в ньому взяли участь понад 60 країн світу?

 — Насамперед тим, що військовий капелан Української церкви отець Димитрій Присяжний — волонтер, людина, яка з 2014 року здійснила безліч поїздок на Схід України задля підтримки захисників, освятив відкриття конкурсу.

Дуже хотілося б назвати хоча б володарів «Гран-прі», але назвати одного-двох, — образити інших.

Назвемо тільки кілька цифр, які підтвердять доцільність нашого задуму. В Міжнародному проєкті-конкурсі «Тарас Шевченко єднає народи» за 4 роки взяли участь представники 61 країни. За цей час поезія Шевченка лунала 53 мовами. Цікавий віковий ценз учасників: 70 % — це молодь і 30 % дорослі, найменшому учаснику 3 роки, а найстаршому 97. Дуже обнадійлива динаміка росту кількості учасників: за перші 3 роки їх було 786 осіб, а за один 2019 рік — 661. Загалом участь у проєкті взяло близько півтори тисячі учасників

До оргкомітету входили Тетяна Яровицина, Олесь Харченко, Валентина Ковальська, Світлана Гордієнко, Меланія Іщук, Світлана Нікітюк, Михайло Орлюк, Оріяна Сотник, Зоя Донець, Наталія Лісняк, Зоя Пацало, Мрідула Гош, Василь Неволов, Лариса Кондратюк, Наталія Капустянська, Іван Чорний, Іван Степурін, Микола Кабалюк.

І, звичайно, низький уклін добродійникам-меценатам, спонсорам, без фінансової допомоги яких, наш проект не міг бути реалізованим. Це вже згадані Людмила Порохняк-Гановська, Степан Кубів і Петро Кузик, Ігор Найда і Микола Гуменюк, Олександр Тігов, Василь Якобінчук, Костянтин Ліскович, Дмитро Завражний, Олег Бойко, Людмила Дригало, Андрій Пренделас, Юрій Кармазін. За консультативну допомогу дякуємо Ігорю Ліховому і Мар’яну Піняку, керівництву НУ ім.Т.Шевченка, дирекції музею ім.Т.Шевченка; представникам КОДА та КМДА — за забезпечення транспортом.

 — Які отримуєте відгуки у зарубіжній пресі?

 — Звісно, схвальні! Багато подяк приходить на сайт нашого проєкту. А зарубіжна членкиня нашого оргкомітету у США Лідія Корсун у двох номерах газети української діаспори, що виходить у Чикаго, — «Час і події» — дала дуже розгорнуту схвальну інформацію про наш проєкт, про його значення не лише для України, а й для світового українства. А ще ми започаткували Книгу відгуків, де є дуже цікаві слова про доцільність такого конкурсу. Крім дипломів, медалей даруємо переможцям книгу «Світ про Тараса Шевченка», де зібрані вислови про нашого Пророка представників різних народів, починаючи від його сучасників і до наших днів. У цій книзі читач знайде і промовисті слова визначного громадського діяча, поета, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка Павла Мовчана, вислів якого став епіграфом до цієї статті.

 — Проєкт-конкурс прославився і рекордом України?

 — Так, за фінансового сприяння Петра Кузика та Степана Кубіва зареєстровано новий Рекорд України. Завдяки спеціально розробленій комп’ютерній програмі встановлено, що найбільша сумарна довжина вулиць, провулків, бульварів тощо, названих одним іменем, належить тим лінійним об’єктам, які носять ім’я Шевченка — 2979 км (2979845 метрів, тобто близько 3 тисяч кілометрів). Офіційне вручення рекорду відбулося 24 червня 2019 року на Чернечій горі у Каневі, де нагородили мене як автора ідеї, а Анатолія Харченка як виконавця методики.

 — Що для Галини Яблонської означає Тарас Шевченко?

 — Для мене Україна — це життя. А якщо ми хочемо презентувати Україну, то її треба презентувати нашим генієм — Шевченком. Пізнавати Тараса Шевченка — то все одно, що підніматися на неосяжну високу гору. Що вище піднімаєшся — то більше відкривається безмежність простору, розширюються горизонти. І захоплює дух, і страшно, і радісно, а до гордої засніженої вершини ще йти та йти…

 

Розмову вела

заслужений журналіст України

Наталія КАПУСТЯНСЬКА,

джерело: газета «Слово Просвіти»