(літературознавець, критик, письменник-фантаст)

Народився 26 червня 1977 року у Києві.
Закінчив у кінці 90-х філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У 2002 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Міфопоетика М.Є.Салтикова-Щедріна».
Читав курси лекцій «Історія російської літератури XIX ст.», «Методика викладання російської літератури», «Міфопоетичні дослідження російської літератури», «Масова література в культурному процесі», «Історичний роман і квазіісторична література» та ін.
Автор численних статей, присвячених історичній та фантастичній прозі, рецепції життя і творчості Тараса Шевченка.
У 2006 році вийшла книжка «Поховання на могилі (Шевченко, якого знали)» (найповніше зібрання легенд і міфів про Кобзаря), у 2007 році ‑ книга фантастичних оповідань і повістей «Новий Мінотавр».
Михайло Назаренко ‑ редактор і коментатор перекладів творів Білла Віллінґема, Ніла Ґеймана, Артура Конан Дойла, Сюзанни Кларк, Джона Краулі, Алана Мура й Террі Пратчетта.
Представлений на Національну премію за двотомник «Крім “Кобзаря”», в якому автор вмістив 49 нарисів, присвячених українським письменникам кінця XVIII-XIX століть та 139 текстів цього періоду, має на меті актуалізувати у свідомості сучасного читача і хрестоматійно-відомі, і напівзабуті літературні тексти.
В першому томі антології подано літературні твори Антона Головатого, Івана Котляревського, Остапа Рудиковського, Псевдо-Кониського, Василя Капніста, Василя Наріжного, Тимка Падури та інших (всього 28 літераторів).
В другому томі – Степана Руданського, Ганни Барвінок, Александра Духновича, Леоніда Глібова, Павла Чубинського, Анатолія Свидницького та інших (всього 19 літераторів).
Авторські нариси протистоять кільком усталеним традиціям ‑ народницькій, радянській та пострадянській.
Встановлення критеріїв оцінок та відбір текстів для двотомника «Крім “Кобзаря”» здійснювалися з урахуванням естетичних, а не соціально-політичних аспектів. Це уможливлює вести розмову із сучасним читачем про класику, висловлювати припущення, що могло нею стати, а також уточнювати та поглиблювати усталені уявлення про рух нашої культури «від Малоросії до України», простежити, як поступові зміни національного самоусвідомлення були пов’язані зі зміною естетичних орієнтирів.