Офіційний веб-сайт

Наталія Петринська: «Жизня» Олега Сенцова – це про нас усіх

Олег Сенцов вже давно став більше, ніж людиною. Він – символ. Як найвідоміший у світі український політв’язень Кремля Сенцов є уособленням боротьби людини проти системи. Це символ, зрозумілий усім, загальнолюдський, майже архетипічний: людина проти величезної держави, митець проти тирана, творчість проти війни, світло проти темряви.

Крім того, Сенцов – це цілком реальний, оприявлений символ свавілля й агресії Росії, російської окупації Криму. #Save Oleg Sentsov #Free Sentsov #Release Oleg Sentsov закликають гештеги світову спільноту. Остання відгукується, акції на підтримку незаконно засудженого українського режисера не припиняються, але Путін на них не зважає. Адже в країні, де досі шанують постать Сталіна, просто необхідна показова, публічна «страта» якогось незгодного на 20 років колонії суворого режиму у далекій Тюмені. Ще й за відверто абсурдним звинуваченням у «тероризмі».

Сенцов – ще й національний символ України. Росія тримає українців «у заручниках» уже кілька століть поспіль. Через постать Сенцова промовляють усі українці, передусім політв’язні. Коли у 2018-му Олег Сенцов оголосив безстрокове голодування, його вимогою стало звільнення всіх українських політв’язнів Кремля. Один за всіх, усі за одного.

Утім, поза медійним, символічним образом завжди стоїть жива, цілком конкретна людина. Якою ж людиною є Сенцов? Чим він живе, про що думає, чого прагне? Відповіді на ці запитання почасти можна знайти у збірці його автобіографічних оповідань під назвою «Жизня».

У травні 2019-го минуло 5 років із дня арешту Сенцова за сфабрикованими звинуваченнями. Цього ж місяця його автобіографія зазвучала українською мовою. У ВСЛ вийшла збірка Олегових оповідань, перекладених українською і поданих поруч із російськомовним оригіналом. Видавці зазначають, що це «надзвичайно важлива для Олега книжка, і, навіть перебуваючи в ув’язненні, він активно брав участь у її виданні».

Якою ж була «жизня» Олега Сенцова, коли він ріс у Криму? Всім автобіографічних оповідань допомагають це зрозуміти. Сенцов каже, що в його дитинстві було «достатньо світла», як і в будь-якої дитини, яка сприймає дійсність крізь призму магічного погляду на світ. Олег не надто зважав на сірість радянських реалій, адже сім’я, природа і друзі дарували йому радість і любов («Уся доброта сіється в дитинстві», вважає він). «Хвалити Бога, у мене було щасливе дитинство. Найтепліші, найулюбленіші місця в ньому — мій пес і прогулянки з ним» – пише Олег в оповіданні «Собака». Олег із дитячою щирістю розповідає історію великої дружби, яка поступово згасала. Сумний фінал цієї історії (господар виросте, собака помре) знайомий багатьом із нас, як і чимало інших ситуацій, описаних у книжці Сенцова.

Узагалі «Жизня» – це про нас усіх. Надто тих, хто ріс у часи перебудови і 1990-х. Тих, хто лежав у депресивній радянській «больнічці», тих, у кого був сусід-роботяга, який із часом спився чи друг, що зайнявся сумнівним бізнесом. Олег розповідає ці історії з великим жалем і не меншою любов’ю, даючи змогу читачеві не лише прожити разом із героями їхні життя, а й зрозуміти, як вони вплинули на становлення самого автора. У своїх оповіданнях Сенцов здебільшого описує період свого зростання, переламний для більшості людей, він шукає себе, формує свій внутрішній кодекс честі. І з тих правил, які він обирає, із його морального вибору вже вимальовується Сенцов–символ, тихий бунтар, який не сприймає фальш, радянську показуху, несправедливість і жорстокість.

«Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку», – скаже він в оповідання «Школа», де майже буденно опише як він став на порожньому місці об’єктом п’ятирічного буллінгу з боку своїх однокласників. Так само спокійно, без пафосу, Олег розповідає, як подолав тяжкі хвороби, спричинені недбалістю «тьоті-вчительки», яка під час екскурсії «затрималася» на три години в магазинах, залишивши дітей на лютому морозі. «Гадаєте, що ревматизмом, поліартритом і міокардитом не можна захворіти одночасно і в одинадцять років? Заліковуйте застуди — і не прагніть це перевірити» – іронізує автор у оповіданні «Больнічка». У цьому оповіданні Сенцов розповідає про свої поневіряння по лікарнях і санаторіях, вказуючи, що його останнє перебування в «больнічці» у віці 14 років стало чітким етапом, на якому скінчилося його дитинство. Цьому передувала історія про його сусідів по палаті – хлопчика з синдром Дауна і хлопчика з хорошої сім’ї. Другий знущався над першим, Олег мовчки проковтнув цю кривду, не ставши на захист дитини з обмеженими можливостями. Але цей (не)вчинок змінив його на все життя: «Відтоді я жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити, і я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі».

Олег дотримався слова. Він не мовчить і досі, коли когось кривдять. А коли кривдять його, стоїчно зносить несправедливість і абсурдність свого ув’язнення і не просить про помилування. Очевидно, що він не планував бути незламним героєм, символом. Він хотів знімати кіно, жити з дружиною і дітьми у себе вдома, в українському Криму. Але в 2014 році «жизня» Сенцова повернула в інший бік через вторгнення Росії на його землю. Так творча особистість, кінорежисер, сценарист, письменник Олег Сенцов став відомим на весь світ як громадський діяч і політв’язень. Він став лауреатом Премії Сахарова «За свободу думки» та Національної премії України ім. Т. Шевченка. Але світове визнання і престижні нагороди – ніщо, коли в тебе немає найціннішого – волі.

«От аби більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем» – пише він в оповіданні «Заповіт», іще не знаючи, що з часом це вирішуватиме не лікар, а наглядач у колонії суворого режиму. Сенцов максимально відверто й лаконічно пише про своє сприйняття смерті і закінчує словами, які ніби забиває, мов цвяхи: «Я хочу, аби мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. () Щоб не лишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами».

Після цих слів хочеться сказати тільки одне: «Олегу, будь з нами якнайдовше. Живий. Вільний. Це станеться. Ми в це віримо».

 

Джерело: Літакцент