Офіційний веб-сайт

Микита Кадан: «Мистецтво спалює гроші, а не заробляє»

На здобуття Національної премії 2020

 

-Микита, ви яскравий представник сучасного мистецтва. У попередніх своїх інтерв’ю казали, що традиційні осінні пейзажі - для Андріївського узвозу. Розкажіть, як прийшли до того, що використовуєте альтернативу, а не визначені стандарти?

 

-Художні школи, академії, інститути вчать виготовляти “красу” за певними правилами. Молодому художнику швидко дають зрозуміти «что такое хорошо, а что такое плохо». Така художня освіта в пострадянських країнах є практично безальтернативною, вона надає лише традиційні уміння. Тому будь-які інноваційні кроки здавались мені рятівними й потрібні були час та зусилля щоб подолати власну дезорієнтацію в таких обставинах. Однак я не вважаю, що я марно витратив час. Я освоїв певний досвід, який так чи інакше використовую. Мені є від чого відштовхуватись. Так чи інакше, мені завжди було цікавіше руйнувати декорації, ніж їх створювати.

 

-Розкажіть, як від картин ви перейшли до створення інсталяцій? 

 

- Картина чи інсталяція – вибір для мене не є першочерговим. Тут важливо, які засоби у тебе є і як ти ними розпоряджаєшся. І мені цікава робота з серйозним ресурсом, виробництвом великих об'єктів. Тут залучається праця багатьох людей, виробництво не обмежується лише моїми традиційно-художніми вміннями. Значна частина моїх інсталяційних робіт - індивідуальних та у складі групи Р.Е.П. - була зроблена за межами України.

 

-А чому саме за межами України? Що спричинило такі обставини?

 

-В Україні система інституцій мистецтва дуже слабо розвинена в порівнянні із західними країнами. Художня Інституція просто пропонує художнику - принеси з майстерні, роботу ми повісимо на стіну, якщо вдасться - продамо. Виникає така ситуація, що виставка перетворюється у вітрину продажу ремісничих виробів. Причому це, у прихованій формі, стосується й інституцій, що декларують себе некомерційними. Мені все таки ближче і цікавіше, ситуація, коли мистецтво скоріше спалює гроші, ніж їх заробляє.

 

- Чи важливо для вас бути фінансово успішним художником, отримувати прибутки від власних робіт?

 

- З одного боку, я живу завдяки роботі лише у сфері мистецтва, інших заробітків в мене немає. З іншого - я хочу робити те, що важливе саме для мене, і не змінювати свою практику заради більшої комерційної успішності.

 

-Чи зацікавлені ви робити виставки в Україні? - Справа в тому, що зазвичай ініціатива йде від музею або галереї: «Ми б хотіли показати ту чи іншу вашу роботу, або ж можливо запропонувати створити нову у нашому просторі». А виробничних можливостей для моєї роботи поза Україною більше. Але є й самоорганізовані проекти, наприклад група кураторська Худрада, де ініціатива повністю йде від художників, вона досить малобюджетна. Але саме такі виставки для нас є свого роду лабораторією, де відпрацьовуються якісь ходи, стратегії, способи формування колективного висловлювання. Тут грає роль саме наша ініціатива. Але так ми можемо зробити одну-дві виставки на рік. Коли є інституційна підтримка - значно більше.

 

-Чи всі роботи, які ви робите, показуєте людям? Або може є такі, на яких просто тренеруєтесь, вдосконалюєтесь?

 

- В мене не та сфера діяльності, у якій важливо щодня на самоті грати гамми або ходити на етюди. Моя діяльність – розвідка боєм й публічні експерименти на собі. Все назовні. 

 

-Чи мають можливість художники, які схильні малювати в традиційних стилях, прославитися і їздити за кордон на виставки, якщо у них немає достатнього фінансування?

 

-Звісно мають. Більшості людей куди більше подобаються інтер'єрні картини, ніж мистецтво, що є великим, незручним й візуально травматичним, таке що не надає звичних форм візуальної насолоди. (посміхається) 

 

-На яке саме мистецтво в Україні сьогодні найбільший попит?

 

-На салон. Від салону псевдоакадемічного, до такого, що імітує зовнішні форми модерністичного та сучасного мистецтва. Стосовно сучасного критичного мистецтва - це гіркі ліки. Воно має підтримуватися публічними інституціями, орієнтованими на експерименти та інновації. Ці інституції репрезентують суспільне замовлення, певні суспільні потреби. В Україні ці потреби неартикульовані й публічних інституцій такого типу немає.  Комерційно-орієнтоване салонне мистецтво має свої канали показу, розповсюдження, продажів і є свої ресурси. А є ще замовники, які потребують мистецтва певного конкретного типу - в першу чергу Церква. Ті гроші, які витрачає Пінчук-центр, а разом з ним усі приватні та державні інституції України це дуже мало в порівнянні, наприклад, з грошима в сфері церковного мистецтва . Розписи храмів - це серйозно, там солідні пацани вирішують, це ринок.

 

- Ви коли створюєте свої роботи, ви один на один зі своїми думками чи у супроводі музики?

 

-Я не слухаю музику під час роботи, коли працюю сам. Мене це відволікає. Інша справа, що частина моїх робіт зроблена в груповий взаємодії, і тут з'являються інші завдання - коли умовою творчості є комунікація.

 

Автор: Катерина Скворцова

Джерело: katafeislife.blogspot.com

 

Довідково

Микита Кадан: народився у 1982 році у Києві художник; автор інсталяцій, об'єктів, настінних розписів, графічних і живописних робіт; член художньої групи Р.Е.П. і кураторського колективу Худрада. Учасник численних виставок в Україні та за її межами.

 

Проект «(не)означені» М.Кадана, висунутий на здобуття Нацпремії 2020 Національним художнім музеєм України, пропонує ширшу оптику, нові формати та платформу для обговорення та осмислення сучасних проявів насилля, нетерпимості, радикалізації на ґрунті соціальної, етнічної та сексуальної іншості та ширше - процесів виключення та іншування. Розкриття не лише можливості розмови з перспективи жертв, але й запрошення до критичного погляду на апропріацію і завуження, особливо з перспективи "змагання пам'ятей", дегуманізації та використання "жертв" стає можливим через поєднання мистецької, культурної та дослідницької рефлексій для активації суспільної розмови.