Наступного року виповнюється 100-річчя від дня народження Михайла Брайчевського, видатного українського історика і археолога (1924-2001). Дивовижна наукова ерудиція, гідна наслідування громадянська активність, принциповість і непоступливість в обстоюванні історичної правди є визначальними рисами цієї легендарної особистості... Автору цих рядків пощастило бути добре знайомим з Михайлом Юліановичем і навіть працювати разом з ним над кінопроєктом «Зоряний час Либеді» (режисер Ігор Родаченко), який нині вже можна назвати історичним.

Лауреат премії ім. М. Грушевського та премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, дійсний член Української вільної академії наук (США) та Наукового товариства ім. Шевченка, заслужений діяч науки, почесний професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”... Того ж далекого 1990-го року, про який піде мова, видатний вчений тільки-но позбув­ся переслідувань з боку компартійних органів і залежної від них офіційної науки. До цього він справедливо вважався дисидентом (науковим). Спочатку не погодився із затвердженою на державному рівні датою 1500-річчя заснування Києва, “підігнаною” під святкування 1982 р., бо вважав, що Київ набагато давніший. Свого часу з цього приводу “завалили” його докторську ди­сертацію, де обґрунтовано доводилося виникнення державності у східних слов’ян принаймні ще у 4-му столітті. А 1966 р. традиційно політичний “самвидав” несподівано збагатився історичною працею М. Брайчевського “При­єднання чи возз’єднання?” Це класичний приклад, як офіціоз провокував і стимулював інтелектуальний “андеграунд” — відзначив Георгій Касьянов у ґрунтовному дослідженні “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років” (К., вид. “Либідь”, 1995 р.). М. Брайчевський звернув увагу на те, що термін “возз’єднання” не тільки не відповідав дійсності, а й заперечував попередні схеми радянської офіціозної історіографії, яка до цього користувалася терміном “приєднання”. На цю тему він запропонував для “Українського історичного журналу” статтю, яка навіть без відома автора перекочувала до “самвидаву”. Це і визначило долю М. Брайчевського на найближчі роки. 1968-го його звільнили з академічного Інституту археології; під час “генерального погрому” української інтелігенції, що почався у 1972 році, М. Брайчевського знову звільнили, бо згадана вище стаття потрапила за кордон і була опублікована в Канаді. Вимагали від нього визнання «помилковості» власних поглядів, та не домоглися покаяння. Від­тоді праці історика тривалий час не друкувалися і навіть заборонялося згадувати його ім’я у періодиці. Писав “у стіл”. Працювати ж йому довелося…кочегаром(!)

Він був незрівнянним оповідачем. У розмові на історичні теми Брайчевському була зовсім байдужа кількість слухачів: численна аудиторія чи один ви. Щедрість думки і нестримне бажання поділитися знаннями та ще й переконати. Таких співрозмовників слід особливо цінувати, бо можу пригадати лише небагатьох: Ярослав Ісаєвич, теж історик; біолог, академік Дмитро Гродзінський та мій колега і приятель, письменник Леонід Череватенко...

Вченого з отаким-от “бекграундом” нам поталанило умовити взяти участь у створенні фільму “Зоряний час Либеді”, хоча важливішою за будь-яке кіно для нього була праця за письмовим столом. І Михайло Юліанович, ідучи уздовж русла річки Либеді, розповідав, ким була літописна царівна Либідь та яке насправді її місце в нашій історії:

— Є легенда про засновників Києва, трьох братів і сестру їхню Либідь. Але і до Кия тут не пустеля була, тут жили слов’яни... Що ми знаємо про ту історичну особу — Либідь? Східнослов’янський фольклор зберігає деякі відомості про неї, у думах-старинах про Михайла Потика та Івана Годиновича. Тут багато мотивів, але зауважу, що у билинах вона постає красунею... Наших предків — як нас цікавить, так і їх цікавило — звідки з’явився Київ, ця тема живила народну фантазію...

Призупинивши розповідь, він підійшов до джерельця, з якого річечка починається, і навіть попив з кухлика, кимось там залишеного. І оператор Ігор Писанко відобразив у фільмі, як Брайчевський п’є чисту воду з витоку Либеді! Михайло Юліанович повів далі:

— Народ по-своєму переосмислює історичні джерела. “Дівич-гора” асоціюється з тою прекрасною Либіддю, яку силою віддали за старигана нелюба. Середньовічні джерела — “Готика” Йордана... доводять, що вона була дочкою  а н т с ь к о г о  володаря. У 4-му столітті на Сході з’являється страшенна небезпека — гунська навала. Тоді було два сильних об’єднання — Антське царство і Готське королівство. Треба було спілку укласти готам з антами, щоби боронитися від чужинців. І от Либідь віддають заміж за короля готів Германаріка.

Це така вже сумна доля дівчат з родин можновладців. Бо завжди над нею висіла небезпека, що вона може бути принесена в офіру якимось династичним, політичним, економічним міркуванням. Була вихована свідомість — що така її доля, треба відмовитися від дівочих мрій...

Відомо, що буває у таких випадках. Волелюбна дівчина, певно, не могла прислужувати старигану, якому було щось близько 100 років. Вона закохалася в іншого... І король найжахливішим чином розправився зі своєю невірною дружиною — за однією версією вона була розтоптана, за іншою — її роздерли кіньми.

Дізнавшися про це, брати Либеді дістаються до столиці Готів, знаходять Германаріха і вбивають його, вразивши у бока мечем. Помста за помсту...

Аморальність такого шлюбу мала трагічні наслідки — загибель обох сторін. І відповідне продовження — в результаті спалахнула війна між готами і антами, цар антів потрапив у полон і був страчений разом зі своїми синами. А  г у н с ь к а  н а в а л а,  ставши явним фактом, призвела до знищення Готської держави…

Ось тоді наш оповідач глибоко метафорично перейшов від минулого до майбутнього, яке визначило незабутні події того незабутнього 1990 року, відображені у нашому фільмі: живий “ланцюг” між Львовом і Києвом, коли люди трималися за руки, нагадуючи про Злуку УНР і ЗУНР; це і був наш зоряний час, а отже — і Либеді, як історичного символу, природної метафори визволення:

— Сьогодні річка Либідь — у самому серці Києва. А у давні часи була своєрідним Рубіконом, тільки перейшовши який, можна було підступити до міста. Від Золотих Воріт зовсім до неї недалечко. А треба сказати, що повноводність і широчінь Либеді була такою, що вона не раз відвертала кровопролиття під стінами Києва. А нині — зовсім як під час печенізької облоги улітку 968 року: “Ніде на Либеді коня напоїти”…

Пройшовши з нами по всій річці, Михайло Юліанович завершив свою розповідь:

— Є ще одна легенда: кажуть, ніби Либідь розлилася річкою... Жінка — річка — птах. Ця тріада живе в народній уяві, бо народ дійсно так осмислив це ім’я...

Людина має власну біографію, річка — свою історію. І от бачимо, до чого призводить насильство над людиною, і над річкою... Поступово з певною наполегливістю і послідовністю її нищили. І продовжують нищити. Спочатку один шматок, потім — інший.

Зараз вона брудна... Мати у себе таку перлину, і так її занехаяти — то вже якась особлива жорстокість... Але як людина здатна відродитися, хоча б  у  н а щ а д к а х,  так і річку необхідно відтворити, і рослини, які колись цю долину обіймали... Вся Либідь, від витоків до гирла, має бути розкутою, її треба звільнити з того підземелля, куди її загнали нерадиві наші так звані господарники. Зробити піскове ложе, очистити від бруду. Щоб не висів над нею Домоклів меч. Інакше не буде нам ніякої прощі.

Заключний кадр: кінець подорожі, Либідь впадає у Дніпро. М. Брайчев­ський повторює останні у фільмі слова:

— Інакше не буде нам  н і я к о ї  п р о щ і.  (Частина цього фільму з М. Брачевським є в Інтернеті.)

Один із засновників Товариства охорони пам’яток історії та культури України, М.Ю. Брайчевський, ще за «доби соціалізму» багато зробив для порятунку від «реконструкції» Києво-Могилянської академії, працював над створенням заповідних історико-архітектурних зон у Києві (корінний киянин, він приділяв особливу увагу рідному місту). Щирий патріот і активний громадсько-політичний діяч, Михайло Брайчевський за хрущовської «видлиги» читав лекціі з історії України у клубі творчої молоді «Сучасник», на 150- річчя Тараса Шевченка організував і провів екскурсії шевченківськими місцями. Згодом порушив питання про відбудову священних пам’яток ХІ століття – Михайлівського та Успенського соборів. У своїй науковій та громадській діяльності він пов’язував історію з природними реаліями, адже історичні події відбуваються не тільки на тлі природи, а й за її участі! Напевно, тому Михайло Юліанович зацікавився нашим фільмом.

Автор цих спогадів дякує долі за можливість спілкуватися з незабутнім Михайлом Юліановичем Брайчевським, чия участь у кінопроєкті не лише сприяла науковій достовірності фільму “Зоряний час Либеді”, а й піднесла його емоційний рівень, а головне — надала нашій праці вищого сенсу, що  від­повідав епохальному здвигу у подальшій історії вільної України.

Андрій Топачевський,

заслужений діяч мистецтв України,

лауреат премії ім.В.Чорновола

Довідково