Офіційний веб-сайт

Книжка «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти»

Автор(-и): Людмила Тарнашинська / Розділ:

Книжка «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти», автор: Людмила Тарнашинська, видавництво «Смолоскип», рік видання: 2019.

Висунуто Інститутом літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

 

Науково-популярне видання «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний тапоетикальний аспекти» Людмили Тарнашинської

 

Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України висуває на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2023 року книжку відомої української дослідниці Людмили Броніславівни Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний тапоетикальний аспекти» (Київ: «Смолоскип», друге, доп. вид., 2019, 592 с.: 48,1 ум. др. арк.) у номінації «Літературознавство і мистецтвознавство». Це видання є чи не найповнішою репрезентацією цього поколіннєвого соціокультурного феномена в іменах на тлі тогочасних ідеологічних і мистецьких реалій, з пролонгацією у сьогодення. Книга стала осердям своєрідної трилогії Людмили Тарнашинської з цієї проблематики, до якої входять також ґрунтовне монографічне дослідження «Сюжет Доби:Дискурсшістдесятництва в українській літературі XX століття» (К.: Академперіодика, 2013. 678 с., іл.: 55, 09 др. арк.) та праця «„Шевченко ‑поет сучасний”: Прочитання крізь призму шістдесятництва» (К. Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.: 17 др. арк.), схвально сприйняті науковою і читацькою громадськістю.

Аргументована, багатоджерельна, науково виважена праця «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти» розгортає широку картину самооприявлення літературно- мистецького покоління, яке радикально вплинуло як на історико-літературний розвиток українського красного письменства, так і на демократизацію суспільства й відновлення Україною своєї Незалежності. Ця книга займає поважне місце в сучасному літературознавстві, без неї годі уявити ландшафт дослідження цієї проблематики. Адже дослідниця не тільки заповнює численні лакуни у надзвичайно важливій і широкій темі, а й показує формування й культивування поколінням шістдесятників національної ідентичності в підімперській Україні в умовах жорстоких переслідувань і репресій тоталітарної влади, а також ‑що особливо важливо ‑спадкоємність демократичних процесів в українському суспільстві. Тон книжці, яка містить авторську присвяту «Пам’яті тих з-поміж шістдесятників, кого вже немає серед нас...», задає змістовна передмова авторки «Зоряний інтеграл знакового покоління: персоналістський вимір», де обґрунтовано філософський вимір українського шістдесятництва, який полягає не тільки в екзистенціалізмі, як на цьому наголошується у багатьох студіях, а й на практиці засвоєній та оприявленій філософії персоналізму, зокрема в його українському, кордоцентричному варіанті, що давало можливість репрезентантам цього покоління заявити своє індивідуальне нонконформістське «Я» у контексті поколіннєвої творчої

самореалізації й солідаризованого опору тоталітарній системі. Перша частина книги має концептуальну назву «Я ‑обернене світові», якою авторка маніфестує глибинну особливість цього знакового покоління: плекаючи індивідуальні особливості свого таланту, бути відкритим світовим тенденціям. Літературознавчі студії про найяскравіших представників незламного покоління, що становлять золотий фонд не тільки українського шістдесятництва, а й загалом української літератури й мистецтва, - Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Світличного, Василя Симоненка, Валерія Шевчука, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Михайлину Коцюбинську, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Володимира Дрозда, Ірину Жиленко, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, а також Аллу Горську, Віктора Зарецького, Опанаса Заливаху, Людмилу Семикіну, Галину Севрук, Сергія Параджанова показують тернистий шлях кожного з-поміж тих сміливців, котрі заповзялися не тільки вийти поза межі догм і приписів соцреалісичної естетики, а й кинути рішучий виклик тоталітарній системі, стати незаперечною предтечею відновлення Незалежності України. Метою дослідниці було показати місце кожного з них у тогочасному літературно-мистецькому та соціокультурному процесі України, що їй і вдалося успішно зробити. Літературознавчі дослідження творчості кожного з названих тут письменників чи представників образотворчого мистецтва подаються в контексті тогочасної доби: зі сторінок книжки «звучать» голоси не тільки тих, про кого ведеться розповідь, а й їхніх сучасників, що надає дослідженню стереоскопічної переконливості. Ефект «присутності» в тому часі посилюється другою частиною книги «З дослідницького архіву: проекції та ретроспекції» з розлогим дослідженням «Українські шістдесятники: які вони і навіщо? (Тексти і контексти: за матеріалами періодики 60-70-х рр. XX ст.)», з різножанровим зрізом тогочасної атмосфери, коли формувалося й мужніло це резонансне покоління.

Спосіб подання матеріалу в книжці Людмили Тарнашинської засвідчує її тяжіння до широкої джерельної бази та самостійних спостережень і висновків, толерантної й переконливої аргументації, виваженості суджень, відповідальності за висловлені міркування. Окрім виваженого методологічного підходу цьому сприяє також досить прозорий виклад матеріалу, що, проте, не заважає дослідниці глибоко проникати в специфіку творчості того чи того митця, розкриваючи його неповторний художній світ. Видання містить також значний корпус фотоматеріалу з архіву дослідниці, в оформленні обкладинки книги використано роботу шістдесятниці Галини Севрук.

Книга Л.Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» (Київ, 2019) відзначена Дипломом II ступеня у номінації «Колективний портрет» Всеукраїнського бібліотечного «Біографічного рейтингу ‑2019» (Національна бібліотека імені В. Вернадського та Інститут біографічних досліджень). Вона здобулася також на високу оцінку фахівців та читачів України та зарубіжжя.

Тарнашинська Людмила Броніславівна працює в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: головний науковий співробітник Відділу української літератури XX ст. і сучасного літературного процесу, доктор філологічних наук, професор. Організатор і керівник наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва.

 

З подання Інститутулітератури імені Т.Г.Шевченка НАН України

ПЛЕЯДА НЕСКОРЕНИХ

Галерея зображень

 

Презентація монографії «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» в музеї-лабораторії «Ното зоуіеїісиз» стала приводом для творчої дискусії про українську літературу та її творців.

Авторка - докторка філологічних наук, професорка, керівниця Наукового центру дослідження проблематики українського шістдесятництва в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України - Людмила Тарнашинська та директор видавництва «Смолоскип», літературознавець, доцент НУ «Києво-Могилянська академія» Ростислав Семків уважно прислухалися до виступів кандидатки філологічних наук, доцентки кафедри української літератури, методики її навчання та журналістики Оксани Капленко, професорки цієї кафедри Алли Бондаренко та завідувача, професора Юрія Бондаренка.

Письменники-шістдесятники спонукали їх до власнихнаукових розвідок і до літературної творчості. Адже помітними постатями в колі «профілів» були й наші випускники Іван Кошелівець та Євген Гуцало.

Поштовхом до написання монографії (а це вже друге, доповнення видання після 2010 року) для Людмили Тарнашинської стало й особисте спілкування з Іваном Кошелівцем, Іваном Драчем, Володимиром Дроздом, Євгеном Сверстюком. На її думку, естафету того покоління перейняли сьогоднішні літератори та активісти суспільно- громадського руху.

Означена тема презентації привабила викладачів та студентів, працівників музеїв, учителів, ліцеїстів і школярів Вони можуть уважну перечитати подаровану в декількох примірниках книгу в бібліотеці нашого вишу.

 

Надія Онищенко, директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою

 

Культурне явище чи початок національно-визвольної боротьби?

 

У книгарні “Є” в Києві відбулася дискусія довкола нової книжки Людмили Тарнашинської “Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління”. Участь у заході взяли: дисидент, народний депутат України І і ІІ скликань Богдан Горинь, заступник директора Інституту літератури Микола Сулима, літературознавець Павло Михед та директор Музею Тараса Шевченка Дмитро Стус.

Розпочинаючи розмову, директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків зазначив, що шістдесятництво – це особливе поліфонічне явище в українській культурі, яке ще потребує ґрунтовного осмислення та проговорення. Він підкреслив: “Смолоскип” докладає великих зусиль, щоб ця розмова тривала”. У доробку видавництва цілий спектр текстів, що реактуалізують розмову про шістдесятників. Це й художні тексти Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, і мемуаристика, важлива як “усна історія”, що показує атмосферу зсередини (спогади Світлани Кириченко, Миколи Плахотнюка, Ірини Жиленко), і наукове осмислення, щонайґрунтовнішим зразком якого і є дослідження Людмили Тарнашинської. Варто також згадати дослідження самвидаву Олеся Обертаса, а також дослідження дисидентського епістолярію Наталі Загоруйко й Олега Рарицького. 

Заявлена Ростиславом Семківим дискусія розпочалася вже з виступу Богдана Гориня. Йдеться про визначення власне шістдесятництва та його часових рамок. Для дисидента Гориня це дуже чіткі часові межі, які окреслюються кінцем 1950-х років до 1972-го. А саме шістдесятництво – “це не явище, а початок національно-визвольної боротьби, який розпочався як національно-культурний рух і в середині 1960-х років трансформувався в рух культурно-політичний”.  Історична заслуга шістдесятництва, на його думку, у тому, що саме з нього розпочалася нова сторінка української історії, а саме ненасильницька боротьба за незалежність.

Високо оцінюючи книжку загалом, і особливо вирізняючи статті про Івана Драча, Ірину Жиленко, Євгена Гуцала, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка, пан Богдан водночас зауважив, що виданню бракує деяких важливих постатей, зокрема Дмитра Павличка, якого, на його думку, слід уважати “прологом українського шістдесятництва”.

Натомість Микола Сулима зауважив, що часові рамки пана Богдана полемічні, так само як і “списки” тих, хто до нього належить. І, врешті, так само, як і рамки географічні. Адже шістдесятники – це не лише письменники чи поети, це також і театральні діячі, художники, кінорежисери, композитори. Справді, навряд чи можемо заперечити, що Лесь Танюк, Алла Горська чи Сергій Параджанов належать до цього феномену. Що ж до географії, то літературознавець наголосив, що йдеться не лише про Київ, але навіть і не лише про Україну: в Азеребайджані був Олжас Сулейменов, у Грузії – Валерій Чалідзе, у Вірменій – Грант Матевосян, у Литві – Юстинас Марценкявічус, у Росії – Белла Ахмадуліна, тощо. 

Пан Микола також пригадав цікавий штрих із тогочасного життя, а саме “книжки з навантаженням”. Нинішнім читачам цей вислів, імовірно, зовсім незрозумілий. Йдеться про цікаве явище радянської дійсності: якщо ви хотіли купити у книгарні щось справді вартісне, то мусили брати “в комплекті” такий собі доважок із того, що було видано великими тиражами, але не користувалося попитом. Так, до “Ста поезій” Вінграновського Миколі Сулимі “доважили” поезію Кацнельсона.

Дискусію про визначення й рамки шістдесятництва продовжив доктор наук Павло Михед. Він дуже вдало підмітив “багатоповерховість шістдесятництва”. Для нього це – культурно-історична епоха, дуже багата, виразна, відзначена своїм особливим колоритом. ЇЇ політичні рамки, вочевидь, слід трактувати за Богданом Горинем, художні ж – ширші, з цього погляду шістдесятництво пульсує і під кінець XX століття. Це час зміни орієнтирів, час жаги нового слова, на яку першими відгукнулися саме поети. 

“Я жив у шістдесяті, я знаю їх не лише по книжках, а пам’ятаю на запах”, – підсумував Павло Михед. І це дуже зрезонувало зі словами Дмитра Стуса, який зауважив, що в розмові про шістдесятників йому часто бракує “м’яса” – реалій побуту того періоду. Він також підняв питання адаптації розмови про це покоління до сучасної молоді. На його думку, книжка дуже важлива саме тим, що піднімає питання дефініції явища, а з іншого боку – вже вимальовує певний канон. Але вона надто велика. Для молоді слід створювати дещо інший продукт, у форматах, які зацікавили би нове покоління, і, на жаль, немає жодного українського письменника, для якого ця робота вповні пророблена. 

Підсумовуючи розмову Людмила Тарнашинська зауважила, що не могла і не ставила за мету бути творцем канону. Свою роботу (а пані Людмила – керівниця Центру дослідження проблематики шістдесятництва) вона присвячує тим представникам покоління, яких уже немає серед нас, багатьох з яких вона знала особисто. Ми ж сподіваємося, що розмова й справді триватиме та спонукатиме людей різного віку дізнаватися більше і про самих шістдесятників, і про їхню роль для української історії та культури.

 

Книга «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» Л.Тарнашинської – зразок якісно нового рівня осмислення творчої спадщини митців

 

Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

вул. Прорізна 2, кімн.404,

01001, м.Київ

 

У літературознавчій книзі «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)».К.:Смолоскип, 2019. 589 с. Людмила Тарнашинська на високому рівні академічної гуманітаристики осмислює місце і роль «знакового покоління» творців 60-х ХХ століття, кожен з яких є справді неповторним, виокремлюючись своїм голосом в літературно-мистецькому та науковому світі України тієї доби. Акцентуючи на індивідуальному «Я» як філософсько-психологічній субстанції кожного із досліджуваних письменників та митців, авторка глибоко аргументує як назву першої частини «Я – обернене світові», так і мотивованість означенння того чи іншого розділу/ підрозділів у цій книзі. Приміром, про поетів (Ліну Костенко, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ірини Жиленко), прозаїків (Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника), вчених, зокрема літературознавців та літературних критиків (Михайлину Коцюбинську, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Івана Світличного), художників-малярів (Аллу Горську, Віктора Зарецького, Опанаса Заливаху, Людмилу Семикіну, Галину Севрук) чи кінорежисера (Сергія Параджанова), грунтуючись на змістовій та поетикальній сутності  їхніх ідейно-естетичних творінь.

При цьому Людмила Тарнашинська, опираючись на численні праці європейського чи світового рівня учених, скажімо, дослідників проблеми персоналізму (В.Штерн, Е.Шпрангер. Е. Муньє, П.Рікер та ін.), вперше в українському літературознавстві осмислює її, таку проблему, на матеріалі творчості українських шістдесятників, розширюючи і поглиблюючи  положення та висновки зарубіжних науковців розмислами з праць  українських філософів – Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Кульчицького – таким чином уводячи їх до європейського філософського контексту.

Загалом грунтовний аналіз обраних для осмислення  справді знакових персоналіїв «на тлі покоління» засвідчує досконале знання авторкою  усіх творінь кожного зокрема, вміння по-своєму, свіжо і неперебутньо, не повторюючи нікого, а найголовніше – фахово, побачити і відкрити для реципієнта дивовижну силу краси, правди, безкомпромісності художнього слова на суспільному-політичному тлі, шо аж ніяк не сприяло їхньому творчому зростанню  (досить згадати насамперед «дорогу болю» В .Стуса, І. Світличного, В. Симоненка, Є. Сверстюка, І. Дзюби, М. Коцюбинської та ін.). Високий професіоналізм у поєднанні із «сродною працею», коли авторка пише про те, що любить, що знає, «про що не може не писати», дали їй імпульс для відкриття в дослідженні майже кожного із них якогось нового аспекту, нової концепції, ніким не помічених досі (скажімо,  глибинне осмислення «натурфілософської антропології художнього світу» Євгена Гуцала, що також вперше введено  у вітчизняну науку про літературу).

Багатий словниковий запас ерудита-літературознавця, поповнений  прискіпливим осмисленням наукових праць світоглядного, філософського, психологічного плану та вміння його доречно використати при аналізі, відчутні в обговорюваному  дослідженні. Авторка толерантна у використанні написаних іншими вченими літературно-критичних статей, студій, дискусійних міркувань.

Доцільність другої частини «З дослідницького архіву: проекції та ретроспекції» не підлягає сумніву. Адже читач має можливість ознайомитися із скрупульозно зібраною і осмисленою періодикою 60-70 рр. про шістдесятництво, із особистими враженнями-нотатками авторки як учасниці конференції на цю ж тему в Інституті літератури НАН України(1997), із її діалога про сучасну літературу з Є.Сверстюком та В.Шевчуком як шістдесятниками, врешті,  із власною, авторською «вибраною бібліографіією» «з проблематики українського шістдесятництва» та фотоматеріалами включно, що доповнюють це грунтовне видання. Про незмінний об’єкт наукового вивчення і зацікавлення Людмили Тарнашинської свідчать і раніше  видані нею фундаментальні праці   «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття. Київ: Академперіодика, 2013. 678 с. а також „Шевченко – поет сучасний”: Прочитання крізь призму шістдесятництва»(К. Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.: 17 др. арк.).

Загалом Людмила Тарнашинська належить до когорти провідних вітчизняних науковців, які визначають обличчя сучасного українського літературознавства. Ерудована, різнобічна вчена з широким світоглядом продовжує найкращі традиції українського класичного літературознавства і водночас успішно освоює новітні методологічні підходи. У її новаторській, оригінальній за будовою праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», як і в багатьох  інших студіях, органічно поєднуються сміливі й притому виважені інтерпретації з прискіпливою увагою до деталей художнього тексту, архівних першоджерел і біографічних фактів. Це дає підстави дослідниці здійснювати широкі і вдумливі  узагальнення (приміром, про той же ідейно-естетичний «феномен шістдесятництва») як теоретико-методологічного, світоглядно-філософського, так і історико-літературного характеру. Власне, ці риси дослідницької методології Людмили Тарнашинської, що вирізняються  не лише в її науковій праці «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)», а й по суті в усіх її книгах, сприяли появі в нашому сьогоднішньому літературознавстві та й загалом гуманітаристиці якісно нового рівня осмислення творчої спадщини багатьох українських митців.

Отож, високий рівень літературознавчого мислення, загрунтованість праці на філософсько-психологічному фундаменті зарубіжної і вітчизняної науки та українському літературно-історичному процесі, новаторські методологічні підходи до аналізу персоналій знакового «материка» 60-х та вищесказане – все це дає підстави підтримати наукову працю Людмили Тарнашинської для присудження їй Національної премії  України  імені Тараса Шевченка.

Степан Хороб,

завідувач кафедри української літератури

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника,

доктор філологічних наук, професор

 

Джерело: УЛГ

Коментарі

02.02.2023|11:53|Людмила Тарнашинська
Від Дон-Кіхотів - до воїнів: у пошуках національної ідентичності

На вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження В. Симоненка 16 січня 1965 р. в Будинку літераторів Спілки письменників України Іван Дзюба наголосив: «…в цей час, їхню добу торгашеської тверезості, Василь Симоненко був безнадійним Дон Кіхотом, кажучи словами Лесі Українки», протиставляючи тверезу настанову розуму ідеалістично безрозсудному покликові серця. За свідченням Є. Сверстюка, «Дон Кіхот був учасником наших розмов і дій у 60-ті роки, а може, й раніше, від Довженка».

Апологетика донкіхотства особливо яскраво проявляється у переломні періоди історичного розвитку, оскільки в умовах руйнації старого (чи навіть замаху на старе) й тяжіння до нових варіантів суспільного розвитку, зміни шкали цінностей актуалізується і пошук ідеалу, шлях до якого завжди лежить на перехресті вибору. Тож Образ Дон Кіхота має багатократні варіанти реінтеграції в будь-якій національній культурі. У дискурсі українського шістдесятництва він розгортається у виразно окреслену апологію лицарства. Шістдесятники не тільк позиціонували себе поколінням Дон Кіхотів – вони й направду були уособленням покоління романтиків, що тяжіло до лицарсько-козацького ідеалу, підпорядкованого «ідеалам честі, волі й віри» (О. Кульчицький), відлуння якого особливо виразно простежується, скажімо, в поезії В. Симоненка. Недаремно ж у Ліни Костенко пронизливо звучить: «…у полі, між козацькими могилами,//мій Дон Кіхот шукає вітряка». Шістдесятники взяли за «ядро» своїх апеляцій до образу ідальго квінтесенцію серйозності цієї теми як ідеалістичного протистояння ворожому світові, хіба іноді забарвлену самоіронією (особливо це виявилось у поетичній творчості Є. Сверстюка). Розуміючи всю потугу репресивної тоталітарної системи, вони цілком усвідомлювали свій крихкий шлях наївних романтиків, спонукуваний серцем і усвідомлюваний розумом, як це трагічно звучить у Ліни Костенко: «Не встигнеш людям передати й досвіду.//Лиш блискавки напишуть від руки,//як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта, // шукаючи грикучі вітряки» («Балада моїх ночей»).

Тяжіння українського шістдесятництва до донкіхотства значною мірою наснажене також переконанням ідеолога й натхненника національних змагань, спрямованих на творення іспанської «модерної нації» Мігеля де Унамуно, згідно з яким «божественний останній розділ «Дон Кіхота» […] має стати Євангелієм національного відродження» (стаття «Вічна традиція»). І не тільки іспанського: у цьому контексті рядки М. Вінграновського з поезії «Остання сповідь Северина Наливайка «Ми на Вкраїні хворі Україною, //На Україні в пошуках її…» мають виразний перегук із думкою Х. Ортеги-і-Гасета, що Унамуно і жив, і помер від того, що у нього «боліла Іспанія». Тож «Дон Кіхот» Сервантеса виходить поза межі освоєного ним етнічного простору, розпросторюючись до статусу універсального. Звідси – з пошуку «самого себе» та «України в Україні» – і починається в дискурсі українського шістдесятництва апологія Дон Кіхота, який «…мимохідь створив/Пам’ятник Віри – собі!» (Є. Сверстюк. «Сервантес»). Тож апологетика донкіхотства, виразно присутнього як в українській ментальності, так і в українському письменстві, розгортає дискурс, що лежить у площині пошуку національної та індивідуальної ідентичності, пошуку тієї «невдаваної людини» («повної людини», за Г. Сковородою), яка становила ідеал цього літературно-мистецького покоління з тверезою настановою на самовдосконалення й самопізнання («пізнай себе»). Тож розважливі пошуки сковородинівської «повної людини» врівноважуються в дискурсі шістдесятництва ідеалістичною метафорою донкіхотства.

Тема донкіхотства захопила багатьох поетів, чий творчий шлях починався у 1960-ті: варіації на цей сюжет як своєрідну художню форму універсальної пам’яті знаходимо в поезії Ліни Костенко, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Світличного, Б. Олійника та ін. Можна говорити також про образні літературні шати, в яку вбиралася ідеалізована свідомість покоління 1960-х рр. з огляду на те, що, по-перше, цей образ був широко зрозумілим, прозорим та ілюстративним (принагідно: «Козак у дозорі» Галини Севрук (туш, перо, 1968) нагадує Дон Кіхота), а, по-друге, простежити витоки поняття «лицарської честі» від доби козаччини було практично неможливо (а в деяких випадках й історично некоректно), оскільки сама тема «міфологізованого минулого» вже з середини 1960-х рр. була в офіційному дискурсі табуйованою. У цьому контексті заборони «на історію» є підстави вважати тему донкіхотства своєрідним історичним прикриттям, сховком шістдесятників у літературну нішу від неможливості відкрито декларувати тему національної самоідентифікації, вглибленої в етнопсихологічне підґрунтя минулого. Однак, попри це, тема донкіхотства розгортала себе у дискурсі самонастанови бути собою/залишатися собою дворівнево: на рівні слова і на рівні вчинку. Найперше можемо простежити її в творчості тих, хто направду сповідував таку моральну максиму. Натомість у тих письменників 1960-х рр., кому таке випробування здавалося надмірним або хто просто не наважувався ступити на складний шлях максимального напруження сил, балансуючи на межі намірів/сумнівів, ця тема не розгорнута (за винятком, хіба, Б. Олійника), що робить дискурс донкіхотства не зовсім повним, оскільки не подає повного зрізу індивідуальної свідомості людини,котране наважується на вибір/вчинок. «Я родивсь безнадійним романтиком. /Дон-Кіхот у масштабі села…» -- патетично-іронічно заявляв Б. Олійник у вірші «Романтичне інтермеццо» (зб. «Вибір», 1965). Попри певну настанову, зокрема, «заземлити» тему в «масштаб села», на тлі якого так легко задекларувати свою «інакшість», викличність звичному прагматичному способові життя, поет усе ж розгортає значно ширші осяги цієї проблематики.Він переводить романтичний дискурс донкіхотства у площину протиставлення, з одного боку, людей «нової», «прогресивної» свідомості, яким чужа байдужість до долі рідної землі й світу, а з другого – міщан, чия психологія тотожна мовчазній апатії, відсутності зацікавленості у будь-якому креативі: «Дон-Кіхоте, давай-но пісню,/ Та поділим на двох плаща… /А, їй богу, вона залізна, /Древня логіка у міщан». «Відкритість» теми індивідуальної самоідентифікації, що визначає ідею твору М. де Сервантеса, до проблем сучасності, її «розімкненість» на світ суспільних трансформацій Б. Олійник маніфестує дуже прозоро: «Дон-Кіхоте, гідальго мужній,/Що ж це кінь твій баский поник?/«Часом важко бува нам, друже,/В цей двадцятий практичний вік»./Скільки їх, од вдоволення сонних, /Добре вигладжених, як плац,/Приміряло на стіл кухонний/Твій легкий романтичний плащ./Чуєш: он вони, добре влаштовані,/І за всяких умов – «на коні»./Рвешся в бій. «А кому це нада?»/Хочеш грому? – сходи в кіно.» [… ] /Дорозмножуйтесь в теплім болоті,/У помірність одягши свій ляк…/Я кажу: не було б донкіхотів,/Вже б давно посивіла земля!». Поет утверджує ідею донкіхотства як необхідну умову оновлення землі й всього сущого, умову розвитку й поступу («І не всі теореми доведені…»), фактично розгортаючи метафору романтичної «ідеальності» нового покоління. Тому у відповідь на спокусу «якоритись на супокій» ліричний герой емоційно озвучує риторичне запитання: «Почекайте: а як же небо?!.//А дорога, а вірний кінь!». Однак у даному контексті йдеться не про пошуки універсального «в суспільній єдності», а про індивідуальний досвід шістдесятників, сумований у досвід ґенерації/покоління, яке «замахнулося» на ідею змінити якщо не світ, то принаймні життя цілої країни. Тому ця тема й захопила досить широке коло літераторів, які перебували всередині «духовної ситуації» 1960-х рр.

Іншу проекцію цієї теми знаходимо в цитованій уже «Баладі моїх ночей» Ліни Костенко. Її Дон Кіхот актуалізує як проблему вибору («шукає вітряка»), так і, фактично, марності зусиль боротися з усерозлитим злом («і в порожнечу потрапляє спис»). Ще одну проекцію цієї теми знаходимо в цитованій уже «Баладі моїх ночей» Ліни Костенко. Її Дон Кіхот актуалізує як проблему вибору («шукає вітряка»), так і, фактично, марності зусиль боротися з усерозлитим злом («і в порожнечу потрапляє спис»). У цій баладі художня свідомість авторки долає замкнутість «внутрішної розмови», виходячи на рівень драматичного діалогу двох історичних свідомостей (адже Дон Кіхот і авторка «Балади» – люди різних історичних епох і формацій). Ба більше: полілогу – з Іншим, світом, обставинами тощо. Доля Дон Кіхота, якого авторка наділяє статусом обраного, трактується нею, як її власна доля, він – частина її сутності, але не вона сама, тобто поетеса не ототожнює себе повною мірою зі своїм героєм, залишаючи за собою право бути іншою, сповідуючи хіба саму сервантівську ідею. На відміну од Сервантеса, який зберігає гірку загадку свого героя не до кінця проясненою, Ліна Костенко актуалізує тезу про месійність свого героя, покликаного довести «бути самою собою». Проте риторично-запитальні фрази на кшталт «Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти// бредеш один по цій гіркій стезі?» звернені не тільки до себе самої в ситуації трагічного пережиття власного граничного буття, а й до тієї «шопти» відчайдух, які у лицарських обладунках духу кинули виклик реальності. І все ж звучить сумнів: «А чи коли доточить хто собою // твої незрячі подвиги вночі?», апелюючи фактично до «божевільності» самого світу. Соціокультурна ситуація, коли «все довкола мертве, зачакловане» («І ніч глуха, і поле перекопане, // і в порожнечу поціляє спис»), звісно, не дає ліричній героїні підстав для оптимізму: «Мої думки печальні, наче клоуни, //що, сміючись, розмазують сльозу». Однак попри відчуття божевільності й абсурдності неспівзвучного ліричній героїні світу вона все ж несе в собі волю до досягнення своєї мети. Дзюбин мотив «армії спасіння» (заявлений ним у статті 1965 р. «Більший за самого себе») в тому чи іншому вигляді (як цілої великої загальнолюдської теми) у поезії Ліни Костенко звучить надзвичайно різко й безкомпромісно, обертаючись своїм дзеркальним відображенням, де розкривається поняття безликого й безвідповідального натовпу: «…Ти думав – люди, глянув – барани!//Ти їм на поміч, лицар-недотепа.//Ти їх рятуєш, а вони у крик.//Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе. //Не заважай іти їм на шашлик» і розгортається у сприйняття лицарства середовищем.

«Баладі моїх ночей» передувала поема Ліни Костенко «Мандрівки серця» (зб. «Мандрівки серця, 1961) – своєрідна варіація на тему блудного сина й по-своєму потрактований олтар людських чеснот (що в пізнішій творчості Вал. Шевчука знайшло широке історично й національно детерміноване потрактування цієї біблійної притчі; так само на біблійній концепції блудного сина як метафорі національної топології постійно наголошував у своїх публікаціях Є. Сверстюк). Поетика цього твору споріднює його і з темою донкіхотства: «…А моє життя перемелено./Перемелено, перебито./Хоч немарно його прожито». Однак досвід, набутий у цих мандрах, де відбувається конфлікт різних інтерпретацій світу, так само, як ілюзій і здорового глузду, дає неоціненне соціальне значення, а не тільки постає креативом для творчих прозрінь. Попри зболену іронію/самоіронію й жорсткі перспективи, шістдесятники залишали для себе простір надії та оптимізму: «Замгліє степ козацькими могилами.// Минає час, єдиний секундант.//Стоїть вітряк з опущеними крилами.// Стриножений пасеться Росінант…» (Ліна Костенко).

Тож концептуальни й образ-міфологема Дон Кіхота в творчості й топології шістдесятників, розгортаючи дискурс наївного, хоч і усвідомленого романтизму, утверджував себе й по лінії духовної опозиції донкіхотство/міщанство, де останнє асоціюється з бездуховністю, черствістю, байдужістю, штучністю (на особливо високих регістрах це утверджувала поезія В. Симоненка й М. Вінграновського).

Усвідомлена апологетика донкіхотства в 1960-х рр. зчаста потверджується й самими шістдесятниками. Так, осмислюючи свій творчий шлях, В. Дрозд наприкінці 1980-х зізнавався, що віра в майбутнє – «попри все, що ми бачили й переживали» – можливо, це своєрідне «донкіхотство», але «якими духовно збіднілими, замуленими в болото пристосуванства прийшли б ми в сьогоднішній день без нього!» («Мої духовні мандрівки: від Пакуля до Мрина і знову – до Пакуля… Начерки літературного автопортрета» // Вибрані твори у 2-х т.; Т. 1.1989). Свідченням того, що сам образ Дон Кіхота вживався у середовищі шістдесятників на означення їхньої несхибності обраному шляхові, є, скажімо, рядки з листа І. Світличного з заслання до подружжя А.-Г. та О. Горбачів (ФРН): «На духу я не западаю, навпаки, у мене переважно настрій піднесений, оптимістичний (Льоля за те обзиває мене Панглосом, Кандідом, Дон Кіхотом і всякими такими, на її думку, негарними словами [….]) – це мій переважний настрій, неправди в цих словах немає. І такий настрій був не тільки в мене, але в більшості з мого товариства […] думаю про ці роки – і почуття жалю чи втрати не маю зовсім, і навіть здається мені, що ті роки були далеко не з гірших у моєму житті. Навіть навпаки. […]. Страдником я не почувався ніколи, і в нагнітанні страхів є щось фальшиве» (Світличний І., Світлична Н. З живучого племені Дон Кіхотів). Власне, цей образ увійшов у їхнє життя назавжди: так, Н. Світлична назвала цикл передач про представників цього покоління «З живучого племені Дон Кіхотів» – під такою символічною назвою з’явилася згодом і книга Івана й Надії Світличних. «Цей літературний символ був близький людям гарту Світличних з їхнім пекучим моральним максималізмом», – зазначає у передмові до неї М. Коцюбинська – вже з висоти нинішнього часу (Там само).

Тож не випадковим є факт написання І. Дзюбою 1965 р. блискучої статті «Більший за самого себе» з метою привернути увагу до потреби перевидання українського перекладу М. Лукашем «Дон Кіхота». Однак ні сама стаття, що мала з’явитися в журналі «Ранок» (його тодішній редактор В. Коротич побачив якийсь небажаний підтекст), ні саме видання перекладеного М. Лукашем твору Сервантеса не з’явилися тоді друком; стаття І. Дзюби вперше була опублікована лише через 30 років у журналі «Сучасність» (1995, №7/8). Цей есей І. Дзюби, написаний «у формі зіставлення чужих відгуків», за словами Є. Сверстюка, дає «прекрасний образ відлуння по всьому світу» («Вибитий із сідла (Мігель Сервантес»). Алюзії до сучасного життя тут більш ніж очевидні – вони прозоро проектуються на середовище шістдесятників. Свідченням того, наскільки дискурс донкіхотства був небезпечним для тодішньої тоталітарної системи, є той факт, що «загрозливий» підтекст, майстерно приховуваний дослідником за сентенціями видатних мислителів світу, все ж відкривався головному редакторові, котрий мусив, перестраховуючись, пильнувати ідеологічні загрози. Лінія розмислів І. Дзюби, та ще в контексті світоглядно реформаторських подій, усе ж оголювала цей підтекст, накреслюючи модель поведінки шістдесятників. Ставлячи Дон Кіхота в один ряд із Прометеєм, Гамлетом, Фаустом – як символами «уселюдського духу», І. Дзюба не залишає ревнителям ідеологічної чистоти жодного сумніву в тому, що цей образ нібито наївного борця з вітряками насправді надихає і надихатиме все нові й нові покоління. цитатно вибудовуючи своєрідну концепцію-програму ґенерації, домінантними в яких виступають поняття честі, вибору, обов’язку, самопожертви, віри – той концепт віри, що його постійно постулює у своїх працях Є. Сверстюк. Розгортання теми наслідків – як відповідальності за «вчинений нами вибір» переводиться автором у площину провіденційного застереження, що прочитується двояко: як попередження самим шістдесятникам-пасіонаріям, так і тій ідеологічній машині тоталітаризму, яку розкрутила радянська система. І. Дзюба звертає увагу на те, що Дон Кіхот за всієї своєї доброти не такий уже й лагідний, як здається на перший погляд. І пояснює: «Як і в усякого фанатика, милосердя та правдолюбство уживаються в нього з нетерпимістю: запроваджуючи свої ідеали, підпорядковуючи їм життя, він, може, й не зупинився б перед насильством та несвідомою жорстокістю». Віддаючи належне геніальності М. де Сервантеса щодо діалектики людської натури (цитую І. Дзюбу: «всяка одержимість, всякий моноідеїзм можуть бути зв’язані з більшим чи меншим елементом свідомої чи несвідомої нетерпимості, але без них не було б і найсвітліших поривань і найблагородніших доброчинств»), автор дає імпульс застороги тим «гарячим головам», які намагалися педалювати певні суспільні процеси, пропонує діапазон маневру в межах етики ненасилля. Фактично І. Дзюба пропонує діапазон маневру, аби убезпечитися від тих «підводних рифів», які криються за певними особливостями цього явища, зокрема тиранічної принциповості, фанатизму, що межує з нетерпимістю, від яких сам Дон Кіхот має «дитячі лазівки», змодельовані його хитрістю, оскільки, «впроваджуючи свої ідеали, він, на думку критика, може й не зупинився б перед насильством і несвідомою жорстокістю. І робить висновок: «Тріумфуючий Дон Кіхот, що диктує закони світові, певно, міг би бути страшним, але Дон Кіхот, що виступає проти всього світу (за цей же світ) – прекрасний». Власне, у цій площині міркувань І. Дзюби прочитуються певні програмні тези шістдесятництва, що лежать у площині антитоталітаризму як способу мислення й дії, а сама стаття сприймається загалом як своєрідний ідеалістичний, «етичний трактат» шістдесятників із психологічно розгорнутими застереженнями, що їх завбачливо декларує автор, обстоюючи концепти толерантності, демократизму, поваги до чужого погляду тощо. Тему обов’язку І. Дзюба переводить у площину національного, звертаючись до творчої спадщини Лесі Українки і надаючи її міркуванням статусу імперативу донкіхотства. Досить несподівано, начебто методом віддалених історичних асоціацій, дослідник вибудовує месіанський дискурс як невід’ємну складову історичного розвитку людства. Цей висновок випливає з того, що автор ставить поряд не тільки генетично близькі «фігури»-персоналії, а й духовні феномени, які «видаються явищами зовсім іншого порядку, але насправді посідають споріднену духовну домінанту». Саме вибір фігури – Жанни д’Арк – найближчої сусідки Дон Кіхота «в часі, просторі й […] за душевною настановою, за візіями, за месіанським складом натури» – дає підстави зробити висновок про проекцію явища донкіхотства на явище месіанства – як усвідомленого громадянського обов’язку самопожертви заради суспільного добра, що проектується на саме явище шістдесятництва. Звідси – й апеляція до постатей Куліша й Лесі Українки, Т. Шевченка з його концептами козацької слави тощо.

Безперечно, у статті відлунює внутрішній діалог І. Дзюби, адже стаття писалася 1965 р., коли шістдесятники зіткнулися з шаленим опором системи тим очікуваним змінам, призвідцями яких вони мріяли стати. Авторові тези, що виходять далеко за межі теми твору М. де Сервантеса, є етичним підложжям ідей, викладених у трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Принагідно згадаймо факти направду донкіхотського звучання: на його прохання Зіновія Франко віднесла примірник рукопису в експедицію ЦК Компартії України на Банкову. Буквально за тиждень кілька співробітниць Інституту мовознавства разом із нею переклали цю працю на російську мову, аби її могли прочитати і в Москві, куди й було відразу надіслано ще один примірник). Власне, перед нами – літературна проекція ймовірної реакції окремих соратників на його «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» (обидва дослідження написані 1965 р.), своєрідний етико-моральний маніфест, етичний фундамент положень, викладених у його резонансній публіцистичній праці. «Абсолютний соціальний альтруїзм», за І. Дзюбою, може мати широкий діапазон «емоційно особових та вольових виражень» – автор номінує їх від грізного месіанства до блаженного самозречення, від хвилевого просвітлення подвижництва до грандіозно виплануваної і методично переведеної справи всього життя», ставлячи водорозділ між імпульсивно емоційним порухом і виваженим, продуманим налаштуванням на загальну мету. Романтичний вимір топології шістдесятництва автор намагається врівноважити тверезим аналітичним поглядом на мету, засоби й результат донкіхотства. Фактично І. Дзюба вибудовує схему досягнення успіху від супротивного: «Часом треба бути легковірним, щоб дійти до серйозного; треба вирватися з смертодайних обіймів «нормального мислення», щоб мислити розумно; треба посідати дар святої сліпоти до незаперечної реальності, щоб побачити реальність вищу й істиннішу».

Однак «незаперечна реальність», сучасна шістдесятникам, потребувала, на думку І. Дзюби, не стільки «святої сліпоти» («Ти суньголов. Ти скрізь напропадиме.//Чи ти вже зовсім розуму одбіг?!» – звучить в «Баладі моїх ночей» Ліни Костенко), скільки тверезого бачення й оцінювання як реалій, так і власних сил. Тому ця ідеалістична «донкіхотівська програма», метафорично вкладена у рамки статті «Більший за самого себе», врівноважується працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з її чітким фактологічним аналізом і оптикою бачення проблемного поля, позбавленою будь-якої аберації зору. І водночас саме вихід за межі можливого (реальність вища й істинніша – як ідеал, якого треба прагнути), зухвальство бачити віддалену перспективу й давали спромогу рухатися вперед. Ось як проектує автор ситуацію Дон Кіхота на сучасну йому ситуацію вибору: «Згадаймо, як добрі приятелі Дон Кіхота з найкращих міркувань, самовіддано і винахідливо рятували його від чергових безумств, повертали до нормального трибу життя. Це ціла велика загальнолюдська тема!» – наголошує І. Дзюба. – «Армії спасіння» в тому чи іншому вигляді існували завжди, і доброзичливці ніколи не дрімали. Бо тверезодумна, нормальна, лояльна людиноодиниця не попустить поруч себе очевидного і безпідставного відхилення від оптимального держстандарту, не простить неповаги до здорового глузду – цього «святая святих» усякого спокою і порядку (курсив мій – Л.Т.)». Однак дослідник не обмежується прозорими натяками на потугу «лояльності», «уособлену в образі «приват-вірнопідданців», яка запопадливо виконує свою нібито «рятівну» функцію: він розгортає дискурс спротиву тим, хто наважується виходити поза межі, до явища інквізиції, цілком прямолінійно зазначаючи, що це явище в певні історичні епохи «ставало предметом пильної державної політики, головним змістом діяльності цілих інституцій, асоціацій, конгрегацій тощо». «Братолюбне рятування душ» було місією всякої порядної інквізиції, гірко іронізує автор із того приводу, що в це «боговподобне діло» вкладалася вся сила «кебети й серця» не останніх державних мужів. Звісно, таке пряме називання «інквізицією» санкціонованої владою розправи над українською інтелігенцією, яка розпочалася з 1963-го р., якби ця стаття була тоді надрукована, попри всі тонкощі й хитрощі езопової мови, послужило би ще одним звинуваченням проти І. Дзюби.

Тема Дон Кіхота як проекції індивідуальної і поколіннєвої топології осмислювалася не тільки І. Дзюбою. Тоді ж, із нагоди відзначення 350-річчя від дня смерті М. де Сервантеса, Є. Сверстюк написав статтю «Вибитий з сідла». Публікація з’явилася 1966 р. в ч. 4 журналу «Українська мова і література в школі» під псевдонімом В. Андрієнко, оскільки автор не міг підписати її власним прізвищем з причини накладених на нього заборон. Текст, уміщений в книзі вибраного «На святі надій» (1999) – це текст тієї статті, доповнений новішою, написаною 1993 р. як післяслово до планованого дитячого видання М. де Сервантеса: в такому форматі вперше опубліковано саме у цьому виданні під назвою «Наш гість жаданий Дон Кіхот»: він став логічним продовженням написаного автором у лютому 1974 р. в лагері Кучино 3891/36 (у книжці вказана дата – 11.74) вірша «Сервантес», означеного ним варіацією на «вічну тему» (саме його він цитує в листі з табору до Ю. Луцького 2 бер. 1981 р.; цей вірш вміщено також у посмертній поетичній книжці Є. Сверстюка «Писані синім крилом» (2015). Публікації цієї тематики розгортають у його творчості своєрідний авторський піддискурс: «Дон Кіхот» (ж. «Визвольний шлях», 1977, кн. 6); «Дон Кіхот» (ж. «Визвольний шлях», 11981, кн.. 4); Проти вітру кидаєм насіння /Вірші/: «Сервантес», «Шпага» (ж. «Україна», 1990, №26); Шпага //Зб. «Поезія». – Рад. письменник. – 1990 – Вип. 2); Сервантес («Молода гвардія» 1992, 28 лют.) та ін., що засвідчує вірність автора темі донкіхотства й дає право означити її як одну з концептуальних в усвідомленні ним свого життєвого шляху. У статті Є. Сверстюка «Вибитий з сідла» (1966) можна знайти хіба алюзії до сучасної авторові теперішності, вкладені у кілька абзаців, як-от: «…Зрештою, для нього важливий не успіх, а вірність собі, своїм ідеалам і високим поняттям чести. У найгірших ситуаціях він не падає духом й залишається собою!» (Сверстюк Є. Вибитий із сідла (Міґель Сервантес)).

У дискурсі шістдесятництва максима «залишатися собою» зберігає статус засадничої впродовж десятиліть, визначаючи сенс того нонконформістського шляху, який обрали для себе носії «лицарської честі» ХХ ст. Темпоральна її актуалізація відбувається у Є. Сверстюка в простий спосіб, проте набуває узагальнюючого й певною мірою метафізичного виміру: «…Він і зараз іде по планеті, його дух неодмінно оживає в кожному народові й у кожній людині», що, безперечно, передбачало й актуалізацію цього духу вірності собі в контексті української реальності 1960-х рр. Така аналогія до сучасності посилюється узагальненням: «Життя завжди одкрите для подвигу…». Уже пізніше, в 1993 р., Є. Сверстюк зміг розставити відповідні акценти (друга частина статті «Міґель Сервантес» під назвою «Наш гість жаданий – Дон Кіхот»). Зокрема, він зазначає, що в добу «цілковитої безпросвітности й задушення особи за комуністичного режиму» Дон Кіхот стає символом позитивного героя, який «виборює право на життя». Більше того, письменник легітимізує в дискурсі шістдесятництва апологетику Дон Кіхота – як безперечний позитив і вияв відваги: «Українська інтелігенція 60-х років зустрілася з Дон Кіхотом по-своєму. То тут, то там з’являвся гурт людей, озброєних уявленнями й чеснотами з добрих старих книжок і лицарською відвагою. Симптоми донкіхотства фіксувалися в КГБ як спроби повстання проти режиму» (Сверстюк Є. Вибитий із сідла (Міґель Сервантес)). Вважаючи найодчайдушнішим лицарем на цій дорозі «шляхетної боротьби» В. Стуса, письменник делікатно розставляє акценти між тими, кого донкіхотство розвело по різні боки барикад: «Декого з тих зухвальців стягував Санчо Панса з висот обов’язку на доли здорового тверезого банального глузду. Тоді вони, махнувши рукою на журавля в небі, опускалися до згоди з владою, писали покаянні заяви, і то вже був кінець їхнього донкіхотства. Розпрощавшись зі священними пориваннями й мріями, люди блякли й опускалися…».Тобто Є. Сверстюк, на відміну од І. Дзюби, звужує явище донкіхотства лише до «поля боротьби». «Скільки ламало життя, / Скільки брало на глум – / Чистим лишився стяг, /Вічним – шляхетний сум» – ці Сверстюкові рядки засвідчують несхибність позиції й вірність обраному шляху, тоді як І. Дзюба розширював його до інтелектуального «інакомислення» як виклику звичним схемам та усталеним стандартам. Стаття завершується згаданим уже віршем «Сервантес», текст якого Є. Сверстюк посилав у листі В. Стусові під час його магаданського заслання і який В. Стус сприйняв «якось особливо інтимно, майже як власний» (Сверстюк Є. Вибитий із сідла (Міґель Сервантес)). Принагідно: зберігся, за свідченням Є. Сверстюка, автограф рукою В. Стуса, написаний ним з пам’яті. Рядки Є. Сверстюка «Чорні в очах хрести –/Тіні від грат в хрестах» – це не тільки вражаючий візуальний ряд жорсткої тюремної реальності (в якій і народжувався, аналогічно до «Дон Кіхота» М. де Сервантеса, вірш самого Є. Сверстюка «Сервантес»), а й віддалена, проте досить прозора біблійна проекція на страдницький шлях Ісуса Христа. Вона і є тим фундаментом, на якому ґрунтується, зокрема й опосередковано, через літературний образ Дон Кіхота, віра й послідовність тих, хто кинув виклик не тільки радянській системі, а й власній долі. Християнська проекція тут тим більш очевидна, що пояснюється основною, глибокою ідеєю твору М. де Сервантеса, яку сформульовано таким чином: «головна емблематична сцена «Дон Кіхота» – сцена з вітряками, що об’єднує в собі основні символи роману, від ідеї колообігу життя до хреста (лопасті млина – це хрест, що обертається).

Як і Дон Кіхот, якого «перемелено» на млині життя, приготований для того, щоб «набути буття істинного», так, зрештою, й репрезентанти шістдесятництва, що не зазнали тріумфу перемоги на рівні системних суспільних змін, зазнали відчуття себе поколінням-предтечею. Пафос наївної віри, присутній у дискурсі донкіхотства, усвідомлювався Є. Сверстюком як послідовність обраної лінії поведінки, здатність залишатися собою – навіть попри риторичне запитання щодо вірності наївному романтизму: «Лицарський вік минув./Лицарство – вік оман./Може пародію втну/На лицарський роман?». У Сверстюковій проекції «наївного лицарства» на власний життєвий шлях відчувається потужний струмінь авторської іронії, адже саме це явище передбачає широку рецептивну амплітуду – від захоплення до іронії й навіть до сарказму. Проте ця іронія не перекреслює пафосу відданості обраному шляху. Отже, образ «лицаря без страху й докору» в дискурсі шістдесятництва набирає смислу не тільки універсального образу-символу, а й міфологеми і топосу, що їх актуалізує М. Коцюбинська: «Головне тут – той заряд покликаності, що об’єднував цих людей, вивищував їх над обивательським загалом і визначав їхній шлях і вічну актуальність, особливо в умовах «рідної чужини» – України. Вони боролися не з вітряками, ставили перед собою усвідомлені, хай і важко досяжні цілі й таки реалізовували їх у міру сил і можливостей – сьогодні, у ретроспекції часу, це стає очевидним» (Світличний І., Світлична Н. З живучого племені Дон Кіхотів).

Не буду окреслювати тут обшир проблем, дотичних до окресленої теми романтизованого дискурсу українського шістдесятництва: як-от самвидав, перелічувати тривалі терміни, які судилося відбути в тюрмах і на засланні шістдесятникам-дисидентам, репресії й заборони, які не зламали тих хто, відчувши цей «заряд покликаності», свідомо став на наснажений ідеалами донкіхотства шлях і був приречений на неминучі випробування. Не буду також окреслювати незаперечну конструктивну роль репрезентантів цього пасіонарного покоління в процесах державотворення на першому етапі відновлення Україною своєї Незалежності – про це вже не раз доводилося писати в різних публікаціях. Підкреслю лише: моральний вишкіл нинішніх борців за територіальну цілісність України та її незалежність бере витоки також з тієї пасіонарної енергії, з якою прийшли у цей світ шістдесятники. Так розвернулася новітня українська історія, що вже, умовно кажучи, онуки шістдесятників покликані долею стати Воїнами. Шлях від Дон-Кіхотів до Воїнів проліг через десятиліття видимої й невидимої боротьби за справедливість і демократичні перетворення в суспільстві, через Майдани, здобутки і втрати, розчарування й надії. Адже шлях трансформації завжди непростий, особливо якщо це стосується посттоталітарної, постколоніальної реальності та кристалізації національної ідеї. Так, світ рухають романтики. Світ цивілізаційний (бо то лиш на ординській росії розколюють/завойовують чужий простір і знерухомлюють час). Але й Воїни – також. Щоб відстояти цінності, обстоювані предтечами. Але вже на «сталевому коні». На полі бою. Але й перші – Дон-Кіхоти українського Відродження середини ХХ ст., й другі – Воїни, котрі виборюють право України на територіальну цілісність і незалежність на полі бою в російсько-українській війні ХХІ ст. – Воїни з великої літери. Воїни Світла.

Зацікавлення творчістю шістдесятників на Заході, зокрема у США, виникло ще в ті далекі 1960-ті. Відтак, ім’я Людмили Тарнашинської добре відоме дослідникам цієї теми. ЇЇ праці- і монографії, і бібліографічні покажчики, що стосуються творчості шістдесятників знаходяться в провідних універсетах де є українознавчі студії та інших бібліотеках Америки. «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти» ( К. : «Смолоскип», 2019) є своєрідним підсумком багаторічної праці д-ра Тарнашинськоїі, безперечно, заслуговує на найвищу відзнаку- Премію імені Тараса Шевченка.
Бібліотекар Людмила Шпильова, м. Нью Йорк, США

Хочу підтримати книгу Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти» (Київ: «Смолоскип»,2019,592с.
Я багато років займаюся упорядкуванням та популяризацією творчої спадщини Василя Стуса і хоча й маю дещо інший погляд на феномен шістдесятників, проте переконаний, що в час повномасштабної агресії рф проти України саме наша культурна спадщина стає тим останнім бастіоном, який надає онтологічної сенсовості нашій боротьбі.
Шістдесятники, Тарас Шевченко, Олександр Довженко, Леся Українка - духовні символи тяглості і вкоріненості в традицію. Саме тому я думаю, що сьогодні, як ніколи раніше, ми маємо пітримувати ті праці і культурні явища, які в найближчій перспективі формуватимуть наше культурне обличчя в Європі та світі. Книга Людмили Тарнашинської - одна з таких праць, зроблених на доброму фаховому рівні.
Книга, як і її авторка, заслуговує на те, аби бути відзначеною Національною премією України імені Тараса Шевченка.
Дмитро Стус, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, лауреат Шевченківської премії попередніх років.

З проєкцією на нове покоління «дітей війни»

Чому це «повернення» шістдесятництва важливе для нас, надто у час повномасштабної російсько-української війни 2022–23 рр.? Якщо вийти поза межі неспростовної тези щодо спадкоємності літературних поколінь, без чого не відбувається поступ національної літератури загалом і становлення літературних наступників зокрема, бачимо перед собою широкий соціокультурний і світоглядно-ідеологічний простір, у якому ця тема звучить актуально й по-особливому значуще. Йдеться про проблему, яка становить осердя існування будь-якої нації, а української – особливо. І в час епічних історичних випробувань у контексті епохи постправди, масштабних маніпуляцій та інформаційних фейків звучить із потроєною силою. Тим більше, що йдеться про резонансне покоління «дітей війни» (звісно, Другої світової), адже і Ліна Костенко, й Іван Світличний, і Микола Вінграновський, і Василь Симоненко, і Євген Сверстюк, і Михайлина Коцюбинська, і Іван Драч та інші їхні побратими в дитячому віці пережили жорстоку війну та загартування важким воєнним лихоліттям.

Отже, проблема національної ідентичності та згуртованості українського суспільства залишається актуальною і стократно загострюється з огляду на масовану інтервенцію в український інформаційний простір новітніх проімперських технологій маніпуляційного плану, що впливають на масову, а частково й суспільну свідомість. Тому такими важливими є базові чинники: національні пріоритети та специфіка й філософія національного буття. Саме гуманітарна сфера (особливо такі її складові, як історія, культура, література) здатна зміцнювати й розвивати націєтворчу діяльність в умовах становлення політичних традицій і політичної культури, розвитку практик громадянського суспільства, щоб протистояти новим цивілізаційним викликам сучасності. І феномен українського шістдесятництва у його змістовому наповненні (актуалізація історичної (колективної) пам'яті, деміфологізація колишньої радянської свідомості, антиімперська творчість, обстоювання аксіологічних цінностей, зокрема традиційних, притаманних українській ментальності, громадянська позиція, самозречення заради перебудови суспільства, а ще – пасіонарність і солідаризованість ) – яскрава сторінка історії та переконлива «ілюстрація» становлення світоглядної та консолідуючої культури українського суспільства.

Суспільно-політичні умови початку 60-х років ХХ ст., позначені хрущовською відлигою, помітною десталінізацією суспільства, щасливо поєднавшись із пориванням молодого покоління до самоствердження, естетизації мистецтва, пошуку нових форм художнього самовираження, якраз і явили нам феномен, який ми звемо українським шістдесятництвом. Воно влилося в духовну ауру нації як цілісне літературно-естетичне явище, хоча його можна розглядати у різних ракурсах: як суспільно-політичне оновлення, позначене новою фазою спротиву української інтелігенції тоталітарній системі, як явище соціокультурне, явище літературно-естетичне з домінантою легально опосередкованої художньої опозиції системі, як прагнення української нації до самоідентифікації й намагання зреалізуватися у своїй національній самобутності чи як культурологічне явище з формуванням нового типу художньої свідомості. 1960-ті рр., що почалися фактично наприкінці 50-х іменами Дмитра Павличка та Ліни Костенко, витворили тих «канонічних шістдесятників», без творчої орбіти яких годі собі уявити духовний космос українського суспільства. Окремі профілі на тлі покоління шістдесятників (а це такі яскраві особистості ХХ–ХХІ ст., як Іван Світличний, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Василь Симоненко, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Ігор Калинець, Володимир Дрозд, Євген Гуцало та багато інших, а також митці Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна та ін.) витворюють цілокупний портрет епохи. Їхня творчість допомагає читачеві відчути особливу атмосферу того часу, з’ясувати місце кожного митця в системі суспільно-політичних та художньо-естетичних координат середини ХХ ст. Творчо засвоюючи модерну філософську рефлексію Заходу не стільки як лектуру, скільки як «дух часу», шістдесятники наповнювали її сковородинівським змістом, витворюючи на теренах України специфічно український тип філософії як способу нонконформістського буття. Сам факт їхнього опору дав суспільству новий зразок стосунків із державою, актуалізував антиімперську тему, проблему національної та особистісної самоідентифікації, поняття свободи вибору та відповідальності. Шістдесятники також намагалися усталити новий зразок комунікації – і не тільки через поезію/прозу/публіцистику/літературну критику, а й через відкритий діалог: із соратниками, прихильниками, читачами, опонентами, зрештою, з цілим суспільством, навіть із офіційними державними органами (апеляція до останніх, як відомо, закінчилася репресіями). Також вони актуалізували поняття української інтелігенції, надавши йому сенсу консолідуючої духовної сили, здатної змінити суспільство, що сприяло відродженню національної традиції духовного провідництва. «Люди із страху», долаючи проблеми «зляканої свідомості», стали перед екзистенційною проблемою свободи вибору.

Намагаючись вивільнитися з-під тотального суспільно-державного й духовного поневолення, шістдесятники творили в літературі опозиційну модель людина-суспільство: доля окремо взятої «маленької людини», яка усвідомила свою індивідуальну значимість, стала домінантною в поезії й прозі 1960-х. Ця проблема опозиційності почала органічно переростати в наскрізну тему роду й родоводу, що, відповідно, активізувало катарсис історичної пам’яті. Українське шістдесятництво стало камертоном культурного життя українського суспільства другої половини ХХ ст. і точкою відліку багатьох соціокультурних і творчих тенденцій і процесів. Важливість суспільного та соціокультурного резонансу, на яке здобулася літературна творчість українського шістдесятництва (поезія, проза, публіцистика, які зайняли своє місце між догмами соцреалістичної моносистеми і новою естетичною парадигмою), важко переоцінити, тим більше, що з цього покоління «вилонилися» наступні літературні покоління й воно активно резонує в духовному середовищі України початку ХХІ ст. як приклад публічного виклику російському імперіалізму, тож його варто розглядати також у контексті українських національно-визвольних змагань. Фактично українське шістдесятництво ХХ століття у його неспростовному вимірі свободи було предтечею Майданів ХХІ століття. І Помаранчева революція, і Революція Гідності беруть витоки у 1960–1970-х рр., коли гучно заявило про себе це пасіонарне нескорене покоління. Немає сумніву в тому, українські Майдани пройшли передвишкіл солідаризованого спротиву й боротьби за свободу у своїх резонансних предтеч – українських шістдесятників, звісно, на рівні поколіннєвої генетичної і соціокультурної пам'яті. Солідаризованість, самоорганізованість, взаємодопомога, що вилилися в потужний волонтерський рух, – це також звідти, з 1960-х. Як і самовіддача, самозреченість, готовність покласти на олтар свободи життя в умовах повномасштабної російсько-української війни 2022–23 рр.

…І насамкінець. Розуміючи, який вплив на українське суспільство мало це покоління «дітей війни», можна передбачити потужний літературно-мистецький вибух у національній культурі нинішніх «дітей війни», на очах яких не тільки чиняться звірства руками нашого північного сусіда, а й розпадається зловісна імперія зла, проти якої високохудожнім антиімперським словом і вчинками нескореного духу боролися українські шістдесятники. Власне, це ми й спостерігаємо нині. Така ось сумна спадкоємність воєнних поколінь…

Автор: Людмила Тарнашинська
Джерело: Збруч

Дослідження Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» (К.: Смолоскип, 2019. 592 с.), яке Інститут літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України подав на здобуття Національної премії України ім. Т. Шевченка, виявляє значний евристичний потенціал і постає підмурівком у формуванні сучасного наративу спротиву в умовах війни з рашизмом. Об’єкт дослідження в роботі Л.Б. Тарнашинської, безперечно, належить до важливого чинника в історії спротиву української культури – тоді спротиву радянській ідеології, а сьогодні – рашизму, який постає черговим ідеологічним виявом антиукраїнських імперських амбіцій і зазіхань.
Л. Б. Тарнашинська в дослідженні, яка має значну соціогуманітарну цінність і актуальність, пропонує цілісну теоретичну візію українського шістдесятництва: розроблена модель утривалена у філософських конфігураціях, які оприявнюють нові моделі часу, репрезентовані в лоні українського шістдесятництва. Дослідниця розробила переконливу й інноваційну концепцію художнього світовідчуття та життєсвіту, реалізованого в художніх формах. Ці поняття (життєсвіт, чуттєвість) репрезентують напрацювання й теоретичний фундамент європейської феноменологічної школи, які нині апліковано на український літературний матеріал. Безперечно, нове світовідчуття й новий етос представлене у творах українських шістдесятників, які сформували потужний наратив Інакшості, що сьогодні також доцільно кваліфікувати як наратив опору. Ідеться про філософію етосу, який притаманний українським літераторам, котрі ідентифікували себе в категоріях Інакшості, в парадигмі опору радянському ідеологічному дискурсу, котрий нещадно вплітався в мистецький простір і визначав його межі. Профілі, які досліджує Л. Тарнашинська, були Іншими, але водночас вони поставали чинником генераційних суспільно-культурних змін, які були детерміновані ХХ З’їздом КПРС і курсом на розвінчання культу особи Сталіна.
Загалом Л.Б. Тарнашинська уводить в український науковий дискурс значну кількість філософських і культурологічних понять, які раніше були залучені до європейського літературного континууму, проте дослідниця справедливо аплікує їх на український контекст, вказуючи, у який спосіб під впливом європейської філософії розвинулося українське мистецтво, як митці засвоювали теми, мотиви, сюжети, органічні й змістовно значущі для європейської літератури.
Досліджувані профілі вписано в європейський культурний контекст, а сама робота оприявнює висвітлення українських постатей на широкому тлі духовних (не біймося цього поняття!), суспільно-культурних, політичних та ін. змін.
Л. Тарнашинська особливу увагу приділяє категорії буття, яке оприявнює себе в часових моделях. Вперше вводиться термінологічне визначення «буття літератури», яке промовляє через конфігурації художнього Слова. Лінія темпоральності, переживання Часу є визначальним маркером нового художнього мислення, яке явило українське покоління. Саме в цьому переконує фундаментальна праця Л. Тарнашинської. Дослідниця слушно наголошує на філософії Часу, розкриваючи її епістемологічну основу в річищі шістдесятництва. Досі в українському літературознавстві не було праці, яка б настільки точно й тонко поєднувала теоретичний матеріал із історико-літературним контекстом, який зумовлює самобутність української культури 1960-х рр.
Зв’язки з європейським контекстом потребують ширшої експлікації, проте Л. Тарнашинська зосередилася на техніці прицільного прочитання, щоб здійснити фаховий філологічний аналіз поетологічного космосу української культури, явленої в постатях (профілях) досліджуваного покоління. Безперечно, робота «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» гідна відзначення Національною премією України ім. Т. Шевченка в 2023 році.

Дмитро Дроздовський,
кандидат філологічних наук,
науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

У час воєнної інтервенції, коли йде такий потужний спротив геноциду українців, праця Людмили Тарнашинської про масове утвердження духу нації – «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» – має бути підручником. Орієнтиром для реконструкції матриці нашої історичної пам’яті. Джерелом сили. Бо усвідомити свою ідентичність і ту потугу, яка дієва тепер, ми не зможемо без розуміння феномену українського шістдесятництва.
Цей виклик тоталітаризму, це протистояння антиукраїнському натиску системи, цей бунт, відомий більшості надто звужено / фрагментарно (зрозуміло ж бо, чому замовчували, ігнорували, забували…) – він був настільки потужним, що одне його вивчення мало би сформувати в Україні цілі наукові школи. Принаймні літературознавчі, мистецтвознавчі. Принаймні за 30 років незалежності. Але всі ці три десятки років, коли ще можна було спілкуватися з самими шістдесятниками, науковий ентузіазм дослідників був скерований у першу чергу на модерні розмаїті -ізми. Причому настільки активно, що не раз доводилося згадувати Шевченка, який кипів гнівом із-за комплексу меншовартості у співвітчизників. «Чем они увлеклись, забыв свое родное, не знаю» – писав до П. Гессе, відзначаючи, що творчість українських композиторів, художників, поетів ніхто не явив на очі Західному світові. Ситуація і тепер не набагато покращилася – зокрема, унікальний феномен шістдесятництва, який міг бути брендом України на Заході, вагомою заявкою на нашу неординарність у світовій культурі, досліджується практично одноосібно. Чим не парадокс? Тож викликає високу повагу титанічний труд Людмили Тарнашинської, котра більше трьох десятиліть транскрибує творчість значної кількості письменників. Це і численні розмови та інтерв’ю з ними, і праця в архівах, і комплексний підхід до культурних явищ епохи. Це – копітке багаторічне збирання пазлів з тим, щоби, власне, викласти перед очима громадськості як інтегрований художній простір питомо національного явища, так і персональну картину світу шістдесятників. Код національної культури особливо виразний якраз у висунутій Інститутом літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України на здобуття Шевченківської премії книжці Л. Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» (К.: Смолоскип, 2019. 592 с.). Вона доповнює / розширює персоналіями і увиразнює додатковими сенсами її міждисциплінарну працю «Сюжет Доби: Дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття (К.: Академперіодика, 2013. 678 c.), яку мій знайомий мистецтвознавець з ІМФЕ Олексій Зарецький, син Алли Горської і Віктора Зарецького, дослідник творчості шістдесятників, визначив як «дуже високого рівня книгу». Його персональний вердикт: «Можна з впевненістю вважати, що це найфундаментальніше дослідження шістдесятництва. Причому в майбутньому всім доведеться на нього спиратись» – є абсолютно об’єктивною оцінкою роботи такого рівня і масштабу.
Вагомим є й інше концептуальне дослідження Л. Тарнашинської, яке свого часу я рецензувала з великою приємністю – «Шевченко – поет сучасний»: Прочитання крізь призму шістдесятництва (К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.). Шевченко, показує вона, став для поетів шістдесятих зразком у багатьох сенсах, і не лише імпонував їм програмами духовного очищення нації, а «говорив» про нестандартний підхід до творчості, про необхідність експерименту в естетичному вимірі. Саме такий сміливий шлях модернізації художньо-естетичних засобів і зробив це покоління письменників резонансним, приніс їм популярність і визнання, спонукав до нових творчих пошуків нову генерацію поетів. Лінія спадкоємності / інноваційності української культури на широкому тлі епохи чи інших культур особливо важлива для Людмили Тарнашинської. Вона її упевнено веде від своєї першої праці про українських шістдесятників – абсолютно новаторської компаративістської книжки «Художня галактика Валерія Шевчука: Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури» (К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2001. 223 с.). Ця робота вражає (у той час взагалі була несподіваною) не тільки тому, що зверталася до замовчуваної й тоді ще не досліджуваної у вітчизняному літературознавстві теми екзистенціалізму, а й тому, що була першою і напрочуд успішною спробою вписати доробок письменника-шістдесятника Нобелівського рівня у європейський контекст. Водночас науковці та поціновувачі поезії у Європі винятково прихильно сприймають доробок цього покоління наших літераторів та й саме соціокультурне явище, яке п. Людмила тривалі роки репрезентує в Німеччині, Чехії, Польщі. Назву лише один із останніх спільних проектів Л. Тарнашинської з професоркою Агнєшкою Матусяк, завідувачкою Центру транскультурних посттоталітарних студій на Філологічному факультеті Вроцлавського університету. Це збірник на пошану Ліни Костенко «Dusza szybuje w poświacie epok…» / «Душа летить у посвіті епох…» (Tom jubileuszowy ofiarowany Linie Kostenko / red. nauk. Agnieszka Matusiak i Ludmyła Tarnaszyńska. Współpraca Oxana Pachlovska. «Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia». Wroclaw, 2021).
Отже, підкреслю: особливо цінним у всіх працях Людмили Тарнашинської як науковця є не лише їхня україноцентричність, національна заангажованість, глибинне розуміння духовних вимірів української культури, намагання показати її неординарність серед інших культур, а й уміння представити цілісний дискурс нашого культурного поступу. Адже, висновує вона, шістдесятники з їхньою установкою на ламання стереотипів, модернізацію художніх засобів, суголосних із світовими тенденціями, тонко відчували традицію, орієнтувалися на Шевченка й інших попередників. Так дослідниця показує цілісність тканини вітчизняної культури. Що важливо саме тепер, коли перед суспільством стоїть нагальна потреба представити світові свою унікальність, свій національний код. У цьому контексті мені особливо імпонують есеїстична книжка Л. Тарнашинської «Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї» / Передм. П.Загребельного. К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2001. 264 с.), де значне місце займають інтерв’ю з письменниками-шістдесятниками та її ґрунтовна праця «Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології» (К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 534 с.). Не можу не згадати і її авторську серію біобібліографічних літературознавчих нарисів «Шістдесятництво: профілі на тлі покоління» (2001-2019), які дослідниця виконала у співавторстві з бібліографами Національної Парламентської бібліотеки України (Національної б-ки ім. Ярослава Мудрого), чи її численні передмови до книг українських письменників, чи її співавторство у суспільно важливих колективних проектах «Українки в історії» (2004), «Українки в історії. Нові сторінки» (2010), «Шевченківська енциклопедія» тощо.
Великий пієтет (передусім у мене особисто) викликає і її пошанування свого учителя. Масивне, упорядковане Л. Тарнашинською видання «Іван Кошелівець. «Можна одверто? або Туга за катарсисом (статті, огляди, рецензії, інтерв’ю)» (Харків, 2018. 648 с.), супроводжується ґрунтовними передмовами, коментарями, теплими спогадами. Не можу не згадати і антологію «Крим, який ми любимо» (авторська ідея, упорядк., вст. стаття Л. Тарнашинської) (К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2016. 600 c.) – реакцію гуманітарія-гуманіста на раптову інтервенцію й окупацію Росією українського Криму. Також у доробку Людмили Тарнашинської – літературно-критична книжка «Сезон вічності: Літературно-критичні тексти» (Львів-Париж-Цвікау, 2001. 128 с.) та кілька книг поезії й прози: «Сходження на Фудзіяму» (новели, Л., 1999), «Луна мовчань» (лірика, К., 2005), «Парасоля на кожен дощ» (проза, К., 2008). Збірка «Його Величність Час. Варіації на (філосо)тему/ His Majesty Time. Variations on a (philoso)theme» (поетичні мініатюри; мініатюри-імпровізації українського художника Пилипа Таралевича, передмова С. Кримського, текст парал. укр. та англ. мовами; К., 2010) є абсолютно безцінним словесно-візуальним проектом. У ній крізь візуальну нестійкість форм, крізь поетичні медитації постає незабутній образ часу – дивного відтинку, дарованого всьому живому. Це гостре відчуття часу, його плинності, його специфіки для епохи й людини вповні відчувається у написаних Л. Тарнашинською текстах – усіх. І найперше – у текстах, присвячених шістдесятникам. Бо саме завдяки об’ємній інтертекстуально насиченій репрезентації шістдесятництва, залученні перегуків та зв’язків, проявленні самого духу доби дослідниця змінює шкалу оцінок національної культури. Завдяки таким працям, як названі вище, ми починаємо усвідомлювати не тільки багатство й унікальність окремих явищ, котрі були свого часу проривом, але й саму інтенцію українського поступу, вітальну силу вітчизняної культури, яка інвольтує й усі процеси сьогоднішні. І треба думати, моделює майбутнє народу і країни.
Тому так важливо, що саме зусиллями доктора філологічних наук, професора Л. Тарнашинської та з її ініціативи при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України було створено науковий Центр дослідження проблематики українського шістдесятництва (2017 р.), який за її керівництва та мінімальними засобами, тобто, сучасним сленгом, на волонтерських засадах, провів чимало цікавих наукових і публічних заходів. Заходи Центру – дискусії, зустрічі, семінари, презентації завжди збирають широку аудиторію учасників і слухачів. І це вчергове тільки підтверджує потребу в актуалізації культурного феномену «Плеяди нескорених» в українському та світовому просторі. Окрім того, геополітичні процеси нашого часу живлять надію на розширення Центру, на його активне функціонування, на залучення національно свідомих молодих дослідників, зокрема й для пропагування феномену шістдесятництва у світі.

Отже, абсолютно закономірно, що Людмила Тарнашинська, знана в Україні та за її межами як глибока й продуктивна дослідниця, котра поєднує плідну наукову роботу з активним поширенням проблематики українського шістдесятництва у різного роду заходах та в мас-медіа (газети «Дзеркало тижня», «День», «Українська літературна газета» та ін.), номінована у цьому році на Шевченківську премію.

Л. Генералюк,
доктор філологічних наук,
провідний науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Я свого часу читав матеріали пані Людмили, покладені в основу цієї книжки. Вона добре знає предмет дослідження та була безпосередньо знайома з героями оповіді. Книга є цікавою та важливою з літературознавчої та суспільної точок зору. Якби до цих шістдесятників уважно прислухалися за доби незалежності, ми би не мали цю жахливу війну, часткову окупацію та десятки тисяч загиблих. Вважаю, що надання премії Тараса Шевченка книзі пані Тарнашинської буде справедливим і сприятиме українській перемозі в безперевній боротьбі з лютим ворогом - Російською імперією.

Книги шанованого науковця-літературознавця Людмили Тарнашинської, дослідниці феномена шістдесятництва, здобули визнання у широкого кола читачів – як науковців, так і всіх, хто цiкавиться iсторiєю та проблематикою українського шiстдесятництва.
Глибоке проникнення в таємниці творчості тих, кого вважають найяскравішим явищем української культури середини ХХ ст., багата джерелознавча основа, розгорнуті цитати, відсутність штампів – все це в сукупності створює цілісну й переконливу літературознавчу працю – «Українське шiстдесятництво: профiлi на тлi покоління» (Київ, 2019). Ця книга не тільки вводить до наукового обігу максимально повну інформацію про творчий доробок видатних українських діячів, яких називали «сузір’ям яскравих зірок на тлі тотальної негоди», але й популяризує цей доробок серед широкого загалу шанувальників національної культури.

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA