Офіційний веб-сайт

Книжка «Там, де вітер»

Автор(-и): Любомир Дереш / Розділ:

Книжка «Там, де вітер», автор Любомир Дереш, «Видавництва Анетти Антоненко», м.Львів, 2021 р.

Висунуто «Видавництвом Анетти Антоненко»

 

Роман «Там, де вітер» Любомира Дереша

 

Любко Дереш, автор «Культу», «Поклоніння ящірці», «Архе» та інших книжок, які постійно перевидаються, написав роман «Там, де вітер», аби проговорити найдражливіші теми нашого часу і реалії молодого покоління України. Художній текст передбачає певну абстрагованість аналізу ситуації, універсальність викладу причинно-наслідкових зв’язків подій, якщо навіть лишати за дужками той факт, що кожна історія завжди є інтерпретацією і має автора. Чи не тому неписаним правилом  для письменників є те, що перш ніж писати про конкретні події, потрібно, аби минуло не менш ніж десять років, аби можна було з віддалі часу розгледіти деталі, які в реальному часі лишаються  невидимими і ховаються за кадром. Тож не випадково однією з героїнь роману є режисерка, а героєм – молодий письменник, які в пошуках себе знаходять один одного і сенс здійснювати неочікувані для себе ж речі, випробовуючи силу волі й власні цінності на міцність у подорожі «невідомою землею» ‑ рідною країною.

Щоб якомога відвертіше артикулювати словами своїх героїв сміливий, контраверсійний погляд на новітню історію України, Революцію Гідності, АТО, війну і життя тих звичайних людей, яке лишилося поза увагою суспільства чи мас-медіа. Головною ідеєю книжки питання про те, що є більш достовірним: предметний, втілений світ чи мислиме, уявлюване? Це питання є сутнісно важливим для головного героя роману письменникаМакса Тарнавського, котрий піддає сумніву існування української нації як такої і критично ставиться до ура-патріотичних гасел та модальностей. Реальне і уявне починають змагатися за право вважатися остаточними. Злиття світу видимого і невидимого, емпіричної данності обпаленої війною, заскорузло-радянської України та уявного, ідеального простору української мови, в якому герой як письменник живе і творить.

Історія, як не парадоксально, на початках і до XVIIстоліття не була наукою, а мистецтвом, яке має відчутно ширше поле для маневру, бо й почуття і ті складно ословлювані поняття, з погляду історії, філософії, історіософії, психології, творчості, а також красного письменства, найкраще надаються до визначення саме художньому творі. Йдеться про фундаментальні й глобальні питання буття, відповіді на які людство шукатиме через контраверсійний підхід до того, що ж насправді і чому відбувається з людьми в складних історичних реаліях, сенс яких для них не є зрозумілим. Українська історія так само унікальна, як і ті українці, які щодня творять і свою історію, поза тим, чи є у тому якісь надмета чи над завдання, а ще ті пристрасті, які вирують і керують, а відтак колесо історії рухається. Історична наука як така не ословлює почуття звичайних людей, її учасників, лишає «білі плями», за якими письменникам доводиться домислювати те, чого не досвідчено. Таким чином застосовуючи як художній засіб своєрідну реконструкцію і творить через персонажів роману «Там, де вітер» багатовимірну реальність, що породжує враження існування різних реальностей, вкладених в інші реальності, які, своєю чергою, є частиною інших реальностей. Таку ж стилістичну функцію в романі відіграє вкладений у нього цикл новел, начебто написаних героєм у подорожі Україною.

Любко Дереш написав роман про українську молодь для української молоді про складний шлях пошуку себе ужитті, в країні, ілюзіях і мріях, коли війна й історія врешті-решт мусить конвертуватися в культуру, в цінності, сенси, бо молодість – це не тільки музика, радість і справа революції, а й те, що відбувається щодня – вибір, з огляду на здобутки та перспективи молодої незалежної країни, яку, хай там що, не лишаєш, а на прагнеш жити тут і тепер в своїй країні, за межами якої ні письменник, ані режисер, ні інші персонажі Любка Дереша себе не уявляють.

Видання розраховане на широке коло читачів, які цікавляться контраверсійним поглядом на українську історію, культуру і мистецтво. Роман містить багато відсилань та алюзій до світової і європейської культури, котрі створюють позачасовий міжцивілізаційний палімпсест, в який стає вписаним і сам герой, і Україна, яку він спостерігає й намагається зрозуміти. Переплітаючись своїм асоціальним, аполітичним настроєм з виразно військовою, напруженою тональністю, що звучить у кожному висловлюванні, кожній публічній події в Україні, змальованій у романі, ці відсилання створюють гострий діалог між нещадною реальністю і творчим началом, притаманним кожній людині.

 

З подання «Видавництва Анетти Антоненко»

Там, де Дереш

Буквоїд, Ігор Бондар-Терещенко, 22.11.2021

 

... Завжди було цікаво дізнатися, куди зникають автори, або й цілі літературні покоління, і з якою метою вони іноді повертаються.

Отже, у новому романі Любка Дереша «Там, де вітер» ще молодий письменник (критики з немолодих українських авторів обов'язково б уточнили: старіючий) мешкає у Києві на зйомній квартирі, перебивається перекладами і текстами для рекламних сайтів («наприклад, усе про холодильники або все про покер»), щовечора намагається писати новий роман, а на ранок усе стирає, і якось одного разу вибирається на зустріч зі своєю фанаткою. Якби це був Набоков, то він би не зустрівся, бо в цю годину саме вкладався спати (це так, згадалося з практики немолодих письменників, які не одне побачення з фанатками пропустили), але це Любко Дереш, який пише про схожу ситуацію із...та із ким завгодно з авторів двотисячників - від Антона Фрідлянда до Вано Крюгера.

Тож його герой Макс Тарнавський, маючи перспективу після згаданих «холодильників» з «покером» «накуритися трави і ввімкнути порно, чи спробувати знову взяти штурмом те, що мало бути, в його розумінні, новим романом», тим не менш, пхається, як написав би Андрухович, на зустріч. Якщо точніше, то ситуація така: «Остання книжка Тарнавського була розгромлена критиками, та з літературного кумира він був перетворений ледь не на посміховисько. Молодий ще цілком письменник, надія, так би мовити, української прози. Тепер Макс надто гостро почував себе вигнанцем із якогось вищого світу: світу неперервних інтерв'ю, презентацій, поїздок на закордонні ярмарки до Європи. Надто складно було пояснювати знайомим, чому все так сталося. Ще важче було пояснити, чому він не писав нічого нового усі ці роки. Що гірше, запитували останнім часом у Тарнавського про це все рідше й рідше. Тому-то лист від ексцентричної студентки-шанувальниці, яка називала себе «Еліс Пропеллергед», став не те щоб надією 3/4 безглуздою нагодою потішити своє авторське самолюбство, підлітковою спробою довести собі: ти ще для когось цікавий і важливий».

Власне, з дівчини все й почалося. Чувак, я прочитала всі твої книжки ще в школі (добре, що хоч ти не мамин кумир), я реально хворіла тобою, це було круто, а потім ти написав цю херню... «3/4 «Там, де вітер», 3/4 підказав він, моментально впізнавши риторику літературних оглядачів: спочатку молодий бунтар написав три майже геніальні романи про підлітків (перший сприйняли найкраще, про третій вже казали, що автор починає повторюватися), потім мовчання: пошук нових тем, юний лев готується до стрибка і р-раз 3/4 стається якась лажа і з'являється це непорозуміння. Після чого Макс надовго замовк. На п'ять, здається, вже років».

Насправді замовк Макс через те, що йому закидали недвозначну, м'яко кажучи, позицію щодо Майдану і війни на Сході. Що ж до перших книжок, то він вважає їх «сперматоксикозом підлітка». І це було не круто ‑«3/4Міньєт у шкільному туалеті. Школярі, які організовують теракт! Автостоп, блін! Це ж охіренно як круто. Цитати з Моррісона, з Керуака. Я була просто в шоці, коли це все прочитала!» - це було просто тупо.

Отак коротко про славу двотисячників, уявляєте? Хіба так можна? Хіба так треба про них писати? Ось було, скажімо, покоління хлопчиків із солом'яним волосячком, такий собі стандарт «європейського» студенства, яких, власне, через це «волоссячко», поки не облетіло, й брали до Європи старші коллеги, які вже наїздили туди дорогу. І які, нічого не досягши в літературі, стали тихенькими перекладачами з російської і галасливими публіцистами одного абзацу в фейсбуці, що нагадувало доноси з часів комсомольської юності - ось вони б написали не так! О, вони б при цьому обов'язково згадали усіх учасників «літпроцесії», зауваживши, що ті списалися, спилися, постарішали, втратили славу, розум, жінку, ногу, батьківщину.... А тут ні, тут все про себе - тобто щира правда, без комсомольського наклепництва.

А все тому, що герой роману «досі сподівався, що зможе стати легендою літератури, а не легендою кафедри розвитку туризму, де йому довелося провчитися п'ять років, аби не йти в армію». Тож його запрошують в тур з юною панк-групою (чомусь хочеться думати, що саме з такою, яка, наче «Собаки Павлова» відвідують культурні міста України на зразок Маріуполя), щоб писати все, що бачиш. Адже молода кров - це завжди продуктивно, і ось вже нудна груднева оповідка пожвавлюється, і герой починає міркувати категоріями «станіславського феномену», коли перерахування усього на світі в одному реченні - від козацьких шароварів до гонзо- журналістики - означає оволодіння, за Прохаськом, усім цим світом. Адже він «одразу ж пригадав із власних турів усі незручності тривалих переїздів 3/4 ти постійно сидиш у тісному бусику, тобі затікають ноги і спина, не можеш зосередитися на книжці перед собою, бо в тебе похмілля і бусик немилосердно трясе на ковдовбистих дорогах районного з, а потім, нарешті, ви зупиняєтеся десь посеред степу на невеличкій станції, де страшно зайти в туалет, але й обійти його ще страшніше, оскільки довкола нього вже розлилися цілі заводі сечі, скрізь насрано в радіусі, може, десяти метрів, а може, й ста, а може, й у радіусі ста кілометрів, наче все людство, починаючи з епохи неоліту, приходило в це загублене місце недалеко від ось цього мосту для вантажівок і ось цієї бензозаправки, і зумисне срало 3/4 поки це було можливо, срало в туалет, але, коли забило своїм гівном отвір у підлозі й засрало підлогу і стіни в туалеті (як можна срати на стіни? це завжди дивувало Макса, коли він опинявся у таких місцях), стало срати навколо, і чомусь саме Україні випало бути тим місцем, де зосередилася ця вселенська клоака, так, наче якісь незрозумілі гріхи наших пращурів, аріїв-сіячів, оріїв, аланів, сарматів і скіфів, накликали тепер на ці землі нестримне фекальне лихо».

Навіть не з солідарності з головним героєм, який щокроку плекає «літературність» у своєму житті (думки, ситуації, діалоги - згідно з відомими текстами-авторами), можемо зауважити, що його пригоди так само «літературні» і надихають на відповідні асоціації. Наприклад, має наш Макс Тарнавський галицьку наречену «з темно підмальованими високими вилицями і чорними, як тільки й уміють це робити львівські незаміжні дівчата, тінями довкола очей», і одразу згадується портрет цього самого жіноцтва з 90-х років на якому «кривоногі поетеси з дебільними від галицького йододефіциту писками терпляче слухають Генія, лівим оком стежачи за рівнем рідини у пляшці».

Майже такою є юна родичка його нареченої з глухого прикрпатського села, яка вирвалася до Києва, а він «Макс Тарнавський, людина з потужним культурологічним бекграундом, той, хто, можливо, кшталтував уми цілого покоління і як ніхто торував своїми книжками шлях Україні на Захід, у Європу, виконував тут роль молодшого ельфа з книг про Гаррі Поттера, якому довіряють лиш тягати в пакетах голову білого ведмедя і печінку білуги». Ну, як тут не поїхати світ за очі в турне, що й робить наш Макс, аби не закидали йому любов до літератури, а виключно до Батьківщини. Далі по накатаній, самі прочитаєте - шлях до себе, прозріння, всі діла.

Тож, як бачимо, мета будь-якого підкидання з канапи, як і, власне, роману, саме у цьому - нагадати, де там автор, а де мухи та інший комсомол. Бо пригадуєте, як радили равлику, якого хотіли зварити на кухні? А він же був співочий! «Співай, тоді не зжеруть!» Точніше, пиши, щоб було за що бити.

 

Дереш написав роман року

День, Андрій Любка. 28.01.2022

Можливо, це тільки в мене склалося таке враження, але здалося, що вихід нового роману Любка Дереша «Там, де вітер» пройшов непоміченим. Знову ж таки, можливо, видавництво не організувало жодних промоційних активностей, а сам письменник не надто жваво розповідав про свою нову книгу потенційним читачам, але принаймні в моїй бульбашці про новинку від Дереша говорилося мало. Основні премії також обійшли її увагою. І, на мій погляд, цілком даремно.

Бо Любко Дереш написав надзвичайно зрілий, цілісний, поліфонічний роман. На позір автобіографічний - але тільки до тієї міри, наскільки всі книжки письменників є автобіографічними. Це тонка межа поміж грою з читацькою обізнаністю і письмом як методом власної психологічної терапії. Зрештою, творчість - це сублімація, в тому числі й особистих страхів і травм, правда ж?

Про що книжка? Якщо коротко, то про те, як із сірої аморфності нарешті вилонюється нова свідома Україна. Або зовсім не про це, а навпаки - про п'яних маргіналіє, яким усе байдуже. Про молодіжний рок-гурт «Придурки», якому добре вдаються тільки кавери, бо власного голосу, власного єства ці діти бояться. Про відчуття братерства, яке інколи може бути банальним інстинктом стадності. Про наївну Алісу в країні Див, яка знає потаємні стежки, що ведуть поміж мінними полями навколо Маріуполя.

За сюжетом молодий письменник Макс Тарнавський, який мав у минулому культовий статус, а нині перебуває під остракізмом широкої громадськості, бо свого часу не підтримав публічно Майдан (і не заперечив його - просто не підтримав) і ніяк не відгукнувся на початок війни, вирішує вирушити в тур Україною з молодою рок-групою «Придурки». Щоб написати ґонзо-репортаж, але також і для того, щоб якось знову стати на ноги і повернути собі прихильність суспільства.

Відстояти своє право бути інакшим, особливим, мати іншу думку й лінію поведінки - або ж самому від усього цього відмовитися. Словом, поїхати з одного кінця країни в інший, щоб віднайти себе. Але це роман не тільки про Україну, про наші навколовоєнні теми й проблеми; ця книжка в хорошому сенсі глобальна, бо ж одне з основних питань, яке піднімає автор - проблема так званої сапсеї сиііиге, культури скасування. Феномену останнього часу, коли на людину - з реального чи надуманого приводу - може политися потік ненависті й осуду з боку суспільства (найчастіше - невідомих юзерів соціальних мереж), що супроводжується крахом кар'єри такої людини, наслідками для її бізнесу чи творчості, а відтак і глибокою внутрішньою кризою. Частково цю середньовічну поведінку мас ми спостерігаємо під час так званих «срачів» і цькувань менш чи більш публічних людей. Дереш запитує: чи мають право люди (маса) вимагати від іншої людини, щоб вона мислила й діяла так, як вони? Де закінчується солідарність і починається концтабірний режим «уравняловки»? Що таке свобода особистості й творчості?

Крім усього іншого, крім важливих тем і культурних алюзій, філософських підтекстів і «другого дна», це ще й просто добре написаний текст. Як на мене, найкращий - наразі - роман Любка Дереша, книга року - байдуже, 2021 чи 2022-го. Книжка, яку приємно й цікаво читати. Добра література. А такі книги, в принципі, й не потребують якихось особливо гучних промо-кампаній, адже їх радять друзям і передають з рук у руки. Я - раджу.

 

Коментарі

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA