Олена Лисенко: «Та, яка обрала свободу мовити»

Та, яка обрала свободу мовити: багатоголосся поезії Катерини Калитко

Я до останнього вагалася, чи зможу писати про «Орден мовчальниць», бо як пояснила це знайомим і собі: там надто  багато мого власного болю. Тепер я можу впевнено сказати, що у цій книжці зібрано біль кожної людини, кожної жінки, дівчини.

Інколи здається, що писати, коли болить, легко (парадоксально звучить, еге ж?), а особливо, якщо ти професійний поет. А інколи може здатися, ніби біль – найкраще, що стається у житті митця, бо часто це найсильніша мотивація творити. Але про те, як важко виривати частини самого себе і викладати нутрощі на полицю книгарні, як важко сконденсувати у своїх грудях колективний біль і виплеснути його на папір, знають лише ті, хто це щодня робить.

Книга Катерини Калитко «Орден мовчальниць» завжди була для мене бажаним, але забороненим плодом. Письменниця лякала своєю внутрішньою сталевою силою. Чомусь завжди, коли дивилася в її очі, на всю її постать, бачила сліпучі срібні обладунки під одягом – її не образить ніхто. На жаль, образить і не один раз. І весь біль, гнів, розчарування вона міцно затисне палітуркою цієї збірки.

У шість розділів авторка помістила різножанрові поезії. Вона їх групувала не залежно від того, про що пише, а від того, з яким настроєм. Тому кожен розділ означив собою певну стадію переживання втрати: тут і гнів, і біль, і розпач, і прийняття – «Тиша»…

У 2020 році не стало мами Катерини – Тамари Скадіної, тому збірку авторка присвятила її пам’яті. Про те, що ця збірка – випробовування для кожної жінки на міцність: не попереджають. Ти думаєш: почитаю реквієм і панегірики сильної жінки такій же, напевно, матері. Але з перших рядків тебе кидають у жерло вулкана:

І нема в тебе міста, і ти в цьому місті ніде,

Тільки щось позаслівне навпомацки в темінь веде

Місто, його хижацькість – одна з провідних тем цієї збірки. Особливо гостро відчувається тема через свою актуальність – урбанізація не стоїть на місці. Лірична героїня (все ж варто не ототожнювати її з авторкою) не боїться міст, навпаки:

міста, в яких

Любиш когось далекого,

Переймають його обличчя, хочеш

Чи ні

Вона гармонійно почувається у міському пейзажі, її не лякає його чорнота, не засмучує порожнеча переповнених людьми вулиць, бо вона до цього звикла. Точніше, будь-яка місцевість їй однаково чужа. Лиш місто її не відпускає.

Єдина біда, з якою досі не може змиритися лірична героїня – відсутність дому.

А вночі в мене тисяча зерен в кишенях куртки.

Між Поділлям і морем пульсують зірки – як молитва.

Я шукаю дім.

Угадай, у якій руці

Цілком реальна чи психологічна втрата дому – тема, що особливо актуальна в умовах війни. Коли зустрічаєш слова, промовлені чи промислені тобою, в тексті іншої людини, відчуваєш полегшення, своєрідний катарсис. А окрім втрати дому, глибоко врізається у свідомість особиста зрада рідних країв, наприклад – Поділля. Місць, у які не повернешся, бо тоді ти був іншим, тепер з’являтися там тобі заборонено (тобою ж). Прив’язаність до дому, до мови, з усіма її особливостями, з «досконалими Ч і Щ, кремезними, мов прадідівські яблуні», зі старанно зартикульованими шиплячими в майбутньому буде дорого коштувати.

Ніжність не знатиме інших, у неї твоє ім’я.

Де вона заночує, якщо я ніде не вдома?»

«Потім повторювати я так хочу додому

Забери мене

Може хоч ти знаєш і скажеш

куди

Тут, у першому розділі, який авторка назвала «Принишклий ландшафт» також зринає тема війни і найголовніше – смерті матері. Обережно, аби не лякати, авторка заманює читачів у вир, далі – боляче і страшно, кожне слово вирване із самого серця, покладене на вівтар мистецтва з однією метою – колективно пройти цей етап, переболіти, пережити. Зробити надможливе – проговорити і прийняти як частину досвіду.

Другий розділ із назвою «Жіноче» малює перед нами «цілий покинутий замок» ордену мовчальниць, але я бачу перед собою печерний монастир десь високо в горах. Із келій визирають вони – мовчальниці: доньки, дружини, матері, учениці, робітниці, пенсіонерки. Усі вони різні, але є спільна риса – вони німі, бо роти у них зашиті:

…відколи існує орден, і доводиться зашивати

Губи грубою червоною ниткою, щоб ніколи більше.

Ані звуку за всю процедуру, лише всміхається...

У цьому розділі з’являється чоловік-ворог, чоловік-звір, який домінує в стосунках і в житті. Він існує за середньовічними патріархальними звичаями, підпорядковуючи собі «її», як річ. Він знецінює:

Ти й голосу мого чути нині не варта,

Куди б тобі ще подавати свій

Ця форма сексизму, дискримінації жінки досі зустрічається в наших реаліях. Їхня причина: перш за все чоловіча невпевненість в собі і закомплексованість, що мусять вдарити по «ній» словами:

Боюся тебе, тож так навмисне мовчатиму,

Аби зруйнувалась

Але вона знає, що:

Можна без голосу,

Можна самим лише поглядом

А згодом: «серце обрало мову собі та й говорить нею

Вночі і вдень, все не вгаває. Але не вголос»

Потім слова й обрана серцем мова перетікають у горло:

у горлі кипить і гусне колюча любовна мова

Щоб врешті вилитися назовні з «досконалими Ч і Щ», щоб дати відсіч усім недругам, щоб заспівати, як прабабуся колись, «Цвіте терен», бо у її житті з’являється хтось особливий. Хтось, заради кого лірична героїня розриває червоні нитки мовчання, захлинаючись кров’ю, поки він обвиває її зап’ястя своїм роздвоєним і отруйним язиком. Образ чоловіка-спокусника, змія, який спокушає героїню, спонукає читача передбачити недалеке майбутнє.

Після радісних зустрічей, сліз щастя і відчуття спільности (яку вона постійно шукає), раптом приходить усвідомлення (звертання до мами):

Той, кому ти радила спробувати довіряти, -

Порожнє брязкальце».

«шукала дому в нім – наїжся відчаю,

Відкрила серце – ось у нім діра

Він не є тим сильним і казково хорошим чоловіком твоїх мрій, він навіть не брехун – боягуз. Вона з гіркою образою і болем каже:

…просто пусті боягузи;

Навіть не брехуни – для брехні

Потрібна відвага.

А ці – навіть імені свого не варті,

І коли помруть,

Я їх не зможу покликати.

Так і залишаться тут…

Без себе самих

Розчарування, зрада, біль утрати переплітається з відчаєм стократно пораненої пташки, її зневіра живе пліч-о-пліч з безмежною надією на (щось? когось?) щастя або спокій, перемогу чи розплату. Рятівника, бога з машини апріорі не може бути, бо «ти винна у всьому сама» і в марних сподіваннях також:

ще не народився такий,

Щоб у себе вмістив для мене

Цілу цю країну

Відчай часто бере гору, перетікає у скорбну пісню, ламаючи останні рожеві мрії:

Це твоя країна. Серйозне лице його.

Ось він виріс нездатним у руку взяти вогонь.

Лиш помолиться в кухні

За твою безталанну душу

Тут народжується образ чоловіка нового часу, нездатного захистити себе, кохану і Батьківщину. Навколо хаос, а люди його вперто ігнорують, «на майдані ліплять селфі, губки надувши». Тема війни, втрати Україною цілісности розгортається паралельно з мотивами особистих втрат.

Сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим

 З гіркою іронією вона розказує про те стихійне лихо, яке розгортається на Сході. Це матрьошкова чума, вона озивається російською і звучить голосніше, ніж крики патріотів. А єдине, що їм залишається: збирати рештки своїх понівечених тіл і не менш травмованих сердець.

І не дивно, що поезія геноциду українського народу Росією у двадцять першому столітті озивається мотивами Целана:

твої очі сині, ти довго на мене дивишся,

Десь гавкотять великі пси,

Я боюся вівчарок, здається, це генетичне,

Засинаю, здригаюся, раптом конвойники над головою

Кричать російською, в очі промінь прожектора,

Я не встигаю вирватися з чіпких та колючих рук,

І, коли тебе женуть через стрій, надриваються пси,

І жіночий крик з-поза спин шинельних розпанахує простір

Мотиви найвідомішого раннього ліричного тексту Пауля Целана, як ніколи прозоро звучить у рецепції авторки. Вона підсумовує: «озирайся… не коханцем, але поетом, готовим відпустити і завжди пам’ятати». Ці слова звучать як її особистий маніфест, попри те, що «шкода тільки, що у попелу немає золотих кіс». Чергова алюзія на «Фугу смерті» Пауля Целана інтерпретована в українську дійсність.

Твоя золотиста коса, Маргарито,

Твоя попеляста коса, Суламіт

(переклад з німецької Петра Рихла)

У розділі «Жіноча половина» найбільше відкликається вірш «Четверо», тут Катерина, Марія, Тамара та інша Катерина – чотири покоління по жіночій лінії сім’ї К. Калитко. Надзвичайно болісно переживає авторка смерть матері, постійно перепитуючи, де і коли були зроблені помилки. Прабабубя і бабуся стали частиною пам’яті, скоро такою ж стане і мама, а потім – інша Катерина? Очевидно, так.

У поезії «Четверо» особливо яскраво помітний наративний компонент лірики Катерини Калитко: тут ціла історія 4 поколінь, яка поволі перетікає в наступні.

Смерть, біль утрати і спроби існувати з цим болем – магістральна тема збірки, вона перетікає з одного розділу в інший, завершуючись, таким чином, «Тишею». Це синонім стадії прийняття, коли біль не виривається назовні, а сліпо існує в тобі, коли ти звикаєш жити з ним.

тихо лежу і плачу із заплющеними очима.

Кімнатою ходить хвиля парфуму

Людини, якої нема

Останній спогад втраченої спільности – запах. Він для ліричної героїні «пам’ять, свідчення усвідомленої присутності». Любов і звичка втрачати поєднують собою рідню, коханого чоловіка і Батьківщину. Попри максимальну зневіру, все ж жевріє надія, бо інакше: навіщо це все?

Про те, що історія циклічна лірична героїня доводить на власному прикладі: після того, як серце пошматували, її зрадили, відібрали навіть мову, коли маленька пташка одягнула нові обладунки все починається спочатку.

Вона передбачає удар, але вже не боїться:

я готова поранитися, зустрічай

Вона приймає, зрештою, біль:

болить і боліло. Та як ще літати, пташко.

А те, на що не спромігся, чого непроговорив,

Поперек горла бринітиме:

Небезпечна

розтяжка

скільки часу мине, скільки разів доведеться

Розібрати його й зібрати назад…

Очевидно, поразки не уникнути, але мовчати і ховатися – завжди гірше, тому аналізуючи попередні страждання, вона кидає серцю виклик, каже – «бийся, серце, з собою бийся». І поміж довгими рядками видушених із надр свідомості слів, проступають меседжі: «правди в світі немає», «заговорити, коли замовкає бог»… А її бог замовк у ту мить, коли не стало мами. Саме тому, напевно, прийшов час заговорити, щоб посіяти свою правду.

Вона все ж віднаходить нестійку (можливо) опору:

вільні люди такі нестерпно

Непримиренно красиві –

Правило що не знає винятків

Її свобода – «єдина жіноча броня яка лишилась», вона вирішує жити далі, щоб своїм голосом озвучити біль ордену мовчальниць, їй залишається небагато радощів, але вони безумовно заслуговують на існування:

Може: жовтень, тепло і червоне сухе відкоркуємо,

Довга пам’ять, майбутнє, довіра, розсипані вірші.

Шутяк Лілія: «Жіночі голоси в прозі та віршах: дві нові книжки цієї весни»

«Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить», – читаємо в анотації до нової поетичної збірки Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Слова ці вдало визначають характер нових книжок, що побачили світ навесні у двох чернівецьких видавництвах – «Meridian Czernowitz» та «Видавництво 21»: згадана збірка віршів та роман української письменниці Ірини Жураковської «Твоя М.».

Дійти до самого «дна» й знайти в собі сили піднятися – так можна охарактеризувати сюжет останнього. Це другий за ліком роман авторки. 2017-го вона опублікувала свою дебютну книжку «По той бік війни», що привернула увагу критиків свіжим поглядом письменниці на події сторічної давности – часи Першої світової війни, а також, звісно, любовною історією і пошуками дороги до себе.

Подібної тематики авторка дотримується й у своїй новій книжці «Твоя М.». Це історія двох жінок, сповнена радости й болю, пошуків і втрат, а головне – нестримної віри в життя й прагнення рухатися до свого щастя. Здавалося б, такі різні, але водночас схожі долі вінницької офіціантки Марини Коваленко й німкені Марії приводять героїнь у Париж. Для першої – це єдина можливість втекти подалі від свого батька, який ніколи не вірив у власну дочку. Для другої – нагода займатися наукою та грати на скрипці. І, звісно, як і всі дівчата цього віку, вони мріють про справжнє кохання. Та, як іноді буває, героїнь чекають розчарування (угорець Габор, із яким зустрічалася Марина, кидає її) та психологічна травма (швед Свен, прихильности якого прагне Марія, вчиняє над нею насильство). 

Впродовж усього роману (майже 400 сторінок!) обидві жінки проходять схожими колами пекла в особистому житті. Та й загалом долі героїнь тісно переплетені між собою невидимими сюжетними нитками, й уважному читачеві просто лишається чекати, коли ж авторка зведе їх разом. До прикладу, подорож, у якій Марина знайомиться з братом Марії Алексом, або її побачення зі Свеном, який зґвалтував німкеню на студентській вечірці тощо. «Це сучасна і позачасова історія, – коментує на звороті книжки психологиня Оксана Пендерецька, – дуже болюча і терапевтична, бо показує, як травма, руйнуючи нас, одночасно розколює шкаралупу і звільняє наше справжнє «я». «Бо, виявляється, можна кохати, не розчиняючись», – міркує Марина. І відчути несподіване прозріння щодо того, хто завжди був поруч – у випадку з Марією.

Водночас роман Ірини Жураковської – це не лише розповідь про любовні страждання і пошуки себе. Історія українки розгортається на тлі Помаранчевої революції та подій на Майдані. Як воно – перебувати в гущі подій, знайти своє кохання і…знову повернутися до Парижа. А там відчувати себе «нікчемою й зрадницею», що покинула рідну країну у вирішальний момент? Надто багато питань і сумнівів, суму й спустошення доводиться зазнати обом жінкам, щоб прийти до розуміння й прийняття себе.

Яскраві портрети української жінки знаходимо у ще одній новинці – поетичній збірці Катерини Калитко «Орден мовчальниць». У художньому оформленні та на обкладинці книжки використали картини Катерини Косьяненко. Це вже не перша співпраця художниці та видавництва. Торік світ побачила збірка віршів Сергія Жадана «Список кораблів», до якої увійшли дев’ять картин Косьяненко.

Катерина Калитко, без перебільшення, – один із найвиразніших голосів сучасної української поезії. Вона, як ніхто, вміє торкнутися глибин читацької свідомости, при цьому попередньо вразивши у саме серце. Катерина – авторка дев’яти поетичних збірок. 2017 року її книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» відзначили премією «Книга року ВВС». 

Нова збірка «Орден мовчальниць» налічує 80 найновіших поезій авторки. У них ідеться про різні відтінки болю і втрати, що супроводжують ліричну героїню:  «бо коли немає когось одного у світі – не видно світу, / і коли немає когось одного в місті – немає міста». У такому контексті світ – марнота марнот, а чимало хто з оточення лише «розпускали барвисті хвости, набивали собі ціну. / Однаково вправно лізли у душу й між ноги». Водночас у нас уже «сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим». А що ж із людьми? «Ніхто не рятує нікого, усі втомилися». 

На хвилі втрат і розчарувань кохання –  це те, що дає надію. Любов у книжці Калитко буває різною. Це передусім глибокі почуття до матері, пам’яті якої, власне, й присвячена збірка, а також часом таємне (подекуди навіть заборонене) кохання, в якому письменниця освідчується ніжно й відверто: «Я могла би – та й мала б – тебе убити. / Полюбила натомість». Усю палітру емоцій авторка доречно вмістила в один рядок: «Є любові – й Любові». І, мабуть, цим сказано все. 

У книзі бачимо цілі покоління жінок, що боролися і виживали. Починаючи від прабаби Катерини, якій довелося «викопати за ніч єдину землянку, / щоби сховати корову від реквізиції, / щоби всі твої шестеро вижили в Голодомор», чи «кидатися грудями на радянський штик-ніж, / шість на чотири, / аби не чіпали інших, лише тебе?», до мами Тамари, «яка пошила для тебе сенс життя». Ці портрети виписані гостро й щемко – так, що після прочитання треба на певний час відкласти книжку й заспокоїти прискорене серцебиття. 

У збірці часто трапляється образ слова й можливості говорити. Зрештою, вже сама назва «Орден мовчальниць» вказує на головну тему віршів. Для авторки це природня потреба, справжнісінька зброя у боротьбі зі світом. Втратити шанс говорити рівносильно загибелі: «як набивається в жилах ця смертельна отрута – неможливість ділитися тим, що у горлі тисне». Хоча насправді потребу висловитися ніщо не здатне спинити: «там, під електричною лампою, над живою свічею / розжарюють голку, / якою їй вуста зашиватимуть. / Але можна й без голосу, можна самим лише поглядом». У цьому рядку авторка вмістила один із найважливіших сенсів збірки – скільки б не позбавляли людину права голосу, вона все одно знайде спосіб бути почутою. Іноді треба просто прислухатисяь. Нехай навіть до тиші.