Відгуки на книжку «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна

Авторка Ольга Кричинська

Читати книгу «Дикий Захід Східної Європи» легко. Адже усе написане стосується тебе безпосередньо.

Читати книгу «Дикий Захід Східної Європи» важко. З тієї ж причини.

Ця хроніка подій і передчуттів нашого часу розповідає про найважливіші віхи останніх років устами кримчанина та журналіста: окупацію Криму, війну на Донбасі, епоху постправди та пору пандемії. В цій круговерті перемог та реваншів, втрачених шансів і несподіваних перспектив, невикорінених одвічних слабкостей та щойно набутих хитких переваг опиняється середньостатистичний громадянин держави, яку кількадесят разів вже стирали з карти світу. Саме йому доведеться робити вибір між суспільним благом та власним комфортом, корегуючи ходу історії.

Немає нічого неприроднього в людському бажанні перегорнути деякі сторінки особистого життя назавжди, вкотре переписати «начисто», знайшовши делікатніші висловлювання, перефразувати суть, аби виглядати привабливіше. Та ці методи не працюють, коли йдеться про життя цілої країни, адже єдиним мірилом гідного вигляду списаних аркушів тут може слугувати лише чесність викладу. Саме такою є книга Павла Казаріна.

Ці тексти сповнені сміливою відвертістю, світлою тугою та крихкою надією. Коли володієш словом ‑саме так і зізнаєшся в любові. Але Дикому Заходу Східної Європи завжди треба трохи більше часу для відповіді.

Авторка Ярина Чорногуз

Дочитала «Дикий захід Східної Європи»Павла Казаріна.

Відразу можу сказати, що, на мій погляд, ця книга ‑дуже важливий текст європейської суспільно-політичної та в майбутньому історичної думки і матиме своє місце в історії. України точно.

Що в ній вражає ‑це велика насиченість досить складними сенсами, змістами й осягненнями про нашу сьогочасність та історію Незалежності України, які дуже легко, виразно й філігранно артикульовані. При чому тут немає патетики, сентиментальності, фаталізму, гнівливості чи інших емоцій із серії «історію України не можна читати без брому». Особливо це складно робити після стількох загиблих у цій війні та маючи за плечима окуповану малу батьківщину ‑Крим. Однак автору вдалося знайти тон, основою якого є іронія та прагматичність. Цей текст ‑витверезник ілюзій, при тім ‑зі справедливою самокритикою, але й із виправданим оптимізмом щодо України, яка створюється зараз нами.

Книга найпереконливіше з усіх, які я читала в українських авторів, розкриває, чим є і не є Російська Федерація. Ось влучні думки, що начебто лежать на поверхні для проникливого розуму, але стали певним відкриттям особисто для мене:

‑ РФ протистоїть і протистояла ідеї російської національної держави, бо приречена існувати за наднаціональними законами та постійно переконувати свої різноетнічні окраїни як Бурятія, Дагестан, що жити в одній імперії ‑ це благо. Саме тому російські національні культурні свята підмінені «Дньом пабєди», тєльняшка з імперським мілітарі-культом замінила народну косоворотку, а рускій мір і традиціоналістичні «духовні скрєпи»підмінили інтелектуальну думку російських мислителів. Виходить, що Російська Федерація принесла в жертву власну культуру, її самодостатність, збіднила її, примітизувала окремі її аспекти задля побудови імперії. Для мене це було цікавим поглядом, тому що зазвичай я ототожнювала російську культуру та культуру, створену в РФ.

‑ рускій мір програв, коли почав перетворювати російську мову та російські школи на «фабрику рускіх людей». Позбавив російську мову можливості бути міжнародною як англійська, бо забрав у неї нейтральність.

Іпрограв тоді, коли поставив російську літературу та класику, науку працювати на імперський політичний локомотив. Так що Достоєвського чи Толстого тепер неможливо любити, не підтримуючи анексію Криму та окупацію Донбасу ‑як стверджує наратив руского міру.

‑ виразно описано, чому політика та буття сучасної РФ ‑це простір суцільної імітації, де «цінності підмінено цінниками», журналістика й політтехнологія - доктриною «уши машут аслом», демократія ‑автократією, що видає з себе демократію.

Аналіз України ‑ще більш захопливий. Дуже сподобалися розділи про різницю ментальної та політичної мали і принципи їхнього впливу на політику та геополітику, інакшість нас до 2014 і після, як українці поверхово не розрізняють державу, її інститути й політиків, що займають у них посади і які є відображенням самих виборців, «синдром навченої безпорадності»як постколоніальне мислиннєве гальмо, що не дає подолати корупцію та залежність від коспірології і телевізійних меседжів, про специфіку медіа, про унікальність часу, в який живе наше покоління і вирішальність його дій.

Найважливіше ‑книга допомогла.

У книзі повно речень, які хочеться підкреслити й запам'ятати сенс та оптику, але найбільше мені сподобалася думка, якою закінчується книга про те, від чого залежить інтерпретація непростого розвитку, який ми приходимо нині, у майбутньому. Не буду її цитувати, краще ‑прочитаєте самі.

Автор Дмитро Крапивенко

Я обіцяв ПавлуКазарінунаписати рецензію на його книжку «Дикий Захід Східної Європи». Роблю це із задоволенням.

Прочитав я її в інтерсіті Костянтинівка-Київ (це одразу маячок тим, кому ніколи читати, їдете десь потягом ‑ця маленька книжечка якраз вам стане у нагоді).

Одразу скажу: я не з тих людей, хто пише рецензії за принцпом «так це ж мій колега, то я, звичайно ж, співатиму йому оди». Ні, буде мед і дьоготь, я пишу рецензію, а не гімн).

Почну я все ж таки з меду.

Книжка доладно написана. Паша вміє доволі просто писати про складне, бути переконливим і зрозумілим ( а не зарозумілим). Особливість його стилю ‑короткі речення. Не рубані чи штучно кастровані. Якраз такі, як мають бути в публіцистиці (панове студенти, зверніть увагу, одна думка ‑одне речення і жодних рюшечок).

За жанром ‑це монолог журналіста. Я помітив, що в людей є запит на спілкування з журналістами. Сам неодноразово з цим стикався ‑людям не з медійної сфери цікаво почути нашу думку про політику, економіку, безпеку, пандемію, майбутнє країни. Паша ‑популярний і авторитетний журналіст, я впевнений, що коли він поїде в промотур зі своєї книжкою, на презентації приходитимуть чимало людей. Але хто не встигне, не зможе ‑не журіться. Все найважливіше, як мені здалося, Павло написав у цій книзі: про Крим, Росію, війну, постколоніалізм, трансформацію, євроінтеграцію, інформаційну безпеку ‑ну про всі актуальні теми. Що він про це думає, ви й дізнаєтесь з цієї праці.

На складні питання не буває простих відповідей. Вони є тільки у популістів, шахраїв і сектантів. Павло щиро і переконливо каже: життя не стане казкою навіть коли ми вступимо до Європейського Союзу, трансформація ‑це щоденна праця кожного з нас, і годі плекати образ «маленької людини», від якої нічого не залежить. Це розбещує все суспільство.

Паша ‑один з небагатьох, хто вповні і тонко розуміє, що в голові у російських «ломів», «соотечественников», «людей внє політики». Багато хто з нас має схематичне, примітивізоване, карикатурне уявлення про цих типажів. І це мінус. Неможливо перемогти ворога, якщо ти не розумієш його логіки. Ця книжка якраз дозволяє навести фокус і зазирнути в голову тим, хто нам протистоїть.

Ще одна важлива перевага цієї книжки ‑вона є спробою спокійно, аргументовано поговорити з тими, хто сумнівається чи самоусувається, для кого війна – «етовсьополітіика», «розборки олігархів», «какаяразніца». Автор, що важливо, не підвищуючи голосу, логічно, крок за кроком виводить формули, що на війні немає тих, хто поза нею. Ти або за наших, або за ворога. Паша це доводить ніби теорему з геометрії. В кінці хочеться сказати «что и требовалось доказать».

Тепер обіцяний «дьоготь»:

Я, як людина, яка не читала «Гаррі Поттера», вдячний авторові за те, що він пояснив мені, що таке «горокракси». Але якщо спробувати читати книжку очима покоління, яке виросло на «Гаррі Поттері», вони не знайдуть в книзі пояснення, у чому історична значущість аджимушкайських каменярень чи чому автор називає Марка Захарова лише по імені по батькові і не згадує прізвища ‑впевнений, молоді це ім'я невідоме.

Паша відчутно «плаває»у питанні українського націоналізму. Він описує його якось метушливо, в стилі невірного чоловіка, якого застали на гарячому («це не те, що ти подумала»,) і робить грубу фактологічну помилку, пишучи, що, «можливо, проспект Євгена Коновальця з'явився б і в Києві». Не треба ніякого умовного способу, вулиця Коновальця (колишня Щорса) в Києві з'явилася раніше, ніж проспект Степана Бандери.

Дьоготь з розряду «те, з чим я не згодний». Паша наполегливо намагається переконати нас у тому, що українська незалежність постала в 1991-му, а повноцінно зазвучала в 2014- му. Для автора (у мене склалось таке враження) визвольні змагання, дисидентський рух,Гетьманщина, народництво ‑це щось розряду «давно і неправда», а не ті ланцюжки, з яких і викувалась врешті наша Незалежність. Спадкоємність принципово важлива. В протилежному випадку ми б нічим не відрізнялись від Білорусі. Паша, можливо, в силу віку, трохи неправильно трактує 90-ті. У нього це «час, коли відкрилися архіви, з'явилися інтерв'ю дисидентів». Те, що він описує, мало місце у другій половині 80-х. Це не хронологічне задротство. Люди читали «Огоньок», «Новый мир», перші українські демократичні газети і їм це резонувало, бо при владі ще були комуністи і вся лють і обурення спрямовувалися саме на них. Дискурс 90-х зовсім інший: дисиденти намагалися стати політиками, викриття злочинів комунізму не було інформаційним мейнстримом, навпаки, на тлі економічної кризи розпалювалась радянська ностальгія і ненависть до «рухівців»і «демократів»,(на виборах до Верховної Ради у 1998-му перемогли комуністи), а останкінський мюзикл «Старые песни о главном»став головною ідеологічною диверсією, квінтесенцією «какую страну просрали». Автор лякає можливим «консервативним поворотом»(для мене це, навпаки, базовий і бажаний сценарій), недооцінює ваги традицій у формуванні ідентичності, наївно, як на мене вірить у торжество лібералізму, мультикультурності і необов’язковість сім'ї у майбутньому. Але це вже не прорахунки автора, а мої читацькі сумніви.

Щоб скласти власне враження ‑прочитайте самі.