Офіційний веб-сайт

Книга прози «Останній поріг»

Автор(-и): Володимир Шкурупій / Розділ:

Книга прози «Останній поріг», автор: В.Шкурупій, видавництво: видавець Василь Бондарець (м.Полтава), рік видання: 2019.

 

Книга прози «Останній поріг» Володимира Шкурупія

 

До цієї книги увійшли оповідання й повісті, що побачили світ у книжках «Жива роса» (1987 р.) та «Осіння горішина» (у 1990 р.).

Загальна тема творів Володимира Шкурупія ‑ це своєрідний епос українського села 70-80-их років минулого століття, протистояння національних традицій людяності супроти цинізму, нагадування про важливість усвідомлення своїх коренів, любові до рідної землі, заглиблення в моральні витоки народної душі.

Прозаїк описує не стільки село, як глибину української душі в її переживаннях, тривогах, щирості, майстерно показуючи найтонші риси характеру героїв через влучні деталі в їх мові, вчинках, побуті. Його герої добрі, простодушні й щирі. Природа у творах автора виступає одухотвореною, ніби один із героїв, нерозривно вплітаючись у канву твору, увиразнюючи характер героя, описувану подію.

Письменника хвилює доля українського села ‑ «малої» батьківщини, народної пам'яті, тема якої органічно вплітається у розповідь ‑ «Останній поріг», «Перепел у просі»; майже зримо бачиш, як не одне село вимирало від голодоморів 1933 і 1947 років ‑ повість «Чи я в лузі не калина»; йшло під воду з усіма щедротами придніпровської землі ‑ «Червоний Спас»; гибіло під сталінським режимом ‑ «Соснова гілочка»; страждало від репресій ‑ «Крюк пам'яті»; жило в протиріччі між тими, хто працює, і тими, хто керує ‑ «Овдюшка», «Курятина», «Знамення»; самотність одинокої людини ‑ «Прилітала сойка», «Пройшлий», «На зелену неділю»; трагедія людини, змушеної соціальними умовами порушити звичний уклад життя ‑ «Грицько Ганжала», «Свічка на покутті». Власне, його художнє слово ‑ то вже і є сама пам'ять, що закарбувала в собі життя цілої хліборобської цивілізації, яка відмирає під наступом урбанізації глобального світу. Увага автора зосереджується на пам'яті народу як такій, що дозволяє йому зберегти свій духовний потенціал, не втратити своєї сили.

Читаючи твори, переконуєшся: письменник вміє тонко слухати й цінувати мову і своїх героїв, і свою власну, передавати її колорит, володіє тонким художнім смаком. Книга пронизана почуттям любові до рідної землі, до тих, хто живе і трудиться на ній. Він ‑ саме з цього кореня, від цих джерел, які допомагали рости й формуватися йому як творчій особистості. Його творчість звернена до моральних, духовних засад людського буття, того фундаменту, на якому тримається любов до всього сущого на землі. Цією любов'ю наповнені герої творів, вона стала необхідною умовою їх повноцінного життя.

Серед творів, уміщених у книзі, що висувається на здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка, повість «Чи я в лузі не калина», написана 1982 року й подавана в рукописі першої книжки до видавництва «Радянський письменник» в 1983 році, в часи, коли замовчувалася страшна правда про голодомор в Україні 1933 та 1947 років, а вперше опублікована 1990-го. Твір б'є у дзвони народної пам'яті, нагадує нинішнім і майбутнім поколінням про найстрахітливішу трагедію, яку пережив наш народ у минулому столітті. Це вражаюча розповідь про нещадні жорна історії, які перемелювали долі українців в умовах тоталітарного режиму. Володимир Шкурупій, правдиво зображаючи життя селян в добу «розвиненого соціалізму», в той же час уникнув поверховості соцреалізму, заглиблюючись у духовний світ своїх героїв і таким чином перебуваючи у центрі духовних пошуків доби, в якій жив сам і яку описував. У його творах добро виступає як вища сутність людського буття, поєднується повсякденне і вічне. Герої творів несуть у собі незрадливий дух предківських звичаїв, традицій, красу рідної мови й віру християнську. Письменник глибоко вникає в дійсність життя сільських людей, показуючи його засобами психологічного письма, творячи правдивий образ народу. Йому притаманне глибоке розуміння людських характерів і тому в нього яскраві й неповторні, хоч і розкриваються в звичайних, простих ситуаціях. Він майстерно описує побутові сцени, не просто малює чудові картини природи, а в них чітко простежується взаємозв'язок між духовним світом людини і природою, як джерелом, з якого вона черпає сили для життя, зокрема в повісті «Жива роса». А мова творів Шкурупія ‑ жива, соковита, образна.

Творча характеристика кандидата

Творчість Володимира Шкурупія зачіпає потаємні струни душі, його пекуче слово проходить крізь саме серце, примушуючи читача переживати, страждати, плакати, але й радіти разом із героями. Його проза ‑ біль душі, який рятує від байдужості, моральної деградації, вона читається на одному подиху, залишаючи в серці глибокий слід. Саме з допомогою таких творів пізнається наша національна ідентичність. Його творчість ‑ яскраве, самобутнє явище в сучасній українській літературі, що заслуговує на відповідне пошанування.

Володимиру Шкурупію цього року виповнилося 65 років. Зважаючи на вагомий внесок письменника до скарбниці української літератури, беручи до уваги високий художній рівень творів, просимо підтримати клопотання і відзначити письменника високою державною нагородою ‑ Національною премією ім. Т.Г.Шевченка.

Володимир Шкурупій член Національної спілки письменників України з 1988 року. Закінчив Черкаський державний педагогічний університет (1980 р.) ‑учитель української мови та літератури, а також Острозький національний університет «Острозька академія» (2012 р.) ‑ бакалавр філософії, магістр богослов'я (теологія). У 1991 році заснував літературно-художній альманах «Великдень» (вийшло два числа) та заснував і редагує всеукраїнську газету «Добродій» з 1992 року, яка нині виходить у передплаті як духовне щомісячне видання.

У жовтні 2005 року Володимир Шкурупій прийняв чернечий постриг з ім'ям Афанасій. Нині він ‑ архієпископ Харківський і Полтавський, очолює Харківсько-Полтавську єпархію Православної Церкви України, живе в Полтаві й продовжує літературну діяльність.

 

З подання НСПУ

Листі-підтримка

 

Десь там, углибині наших душ, побитих скалками поневірянь, а подекуди й відчаю, тихенько тліє надія — переступити іще один поріг. Поріг зневіри і розчарувань, болів та негараздів. А ще так хочеться аби цей поріг став останнім.

Проте вони, оті пороги, все не закінчуються. Виринають із лютої каламутної води один за одним. От хоч розбий об чергового лоба або власний човен... А якщо не розіб'єш — виявиться перед тобою черговий Ненаситець... Проте, піднімаєш очі вгору і бачиш, що на ОСТАННЬОМУ ПОРОЗІ вже хтось стоїть! Та не просто стоїть, а ще й простягає до тебе руку помочі...

Нещодавно у Київській друкарні «Майстерпринт» вийшла з друку книга «Останній поріг». Це — величезний духовний пласт історії нашого народу містить майже 600 (!) сторінок, а глибину його вмісту ще належить гідно поцінувати широкому колу читачів.

Книга містить три повісті та тридцять три оповідання! Цікаві цифри, правда? А скільки праці за цими історіями, скільки людського горя і несправедливості...

Власне, це — перевидання книг «Жива роса» (1987 р.) та «Осіння горішина» (1990 р.) виданих свого часу у видавництві «Радянський письменник». Автор — Володимир Шкурупій майстерно та натхненно описав у цій фундаментальній книзі віхи історії нашого народу 30-80-х років XX століття. Нині вони потроху вицвітають, зникають із нашого життя, разом із очевидцями тих далеких подій та порогами їхніх домівок.

Лише вдумайтеся у ці назви! Лише уявіть які пороги здолав автор за цей час!

Оповідання із книги «Живої роси» були створені ще на початку 80-х. «Держліт» викидав книгу із плану видавництва навіть 87-го року, а потім, як зазначає автор, щось «пошептало».

«Осіння горішина» вийшла на початку 90-го року, але пролежала в підвалі видавництва вісім місяців і редактор уже сказав автору, що її поріжуть на макулатуру. А потім книгу таки з підвалу «випустили».

Є у книзі знакова повість — «Чи я в лузі не калина». Вона була завершена автором далекого 1982-го, виношена в серці — усе життя, але ж на повість було накладено «табу». В ній без прикрас описано трагічні події двох голодоморів — 1933 і 1947 років. Повість нещадно шматувала цензура, але попри все, через довгих 7 років (від першого подання в рукописі книжки до видавництва), калина зарясніла терпкими ягодами правди.

Далі печуть душу явори... Ні... вони — горять! А за ними — іще десятки справжніх, невигаданих історій. То така ПРАВДА, що проникає у спини і спомини нашого обікраденого народу. Замовчувана. Невмолима. Вона манить ступити на поріг.

А там, за порогом — хазяї!

Ось знахарка Вустя і страдниця Лисавета Полотайчиха, Герасим Швендя і Килина Божчиха, Теліпайло і Пазючка, Шишелиха і стара Пушиха, Йоська та Калатур. Вони всі своєю семижильною працею та окраденим життям допомагають нам здолати занадто високий поріг.

А що ж там — далі? За сінешними дверима?

«Трохимова душа, яка враз зчорніла, звугліла і стала меншати, маліти, а тоді на землі зажевріла вуглина і покотилася з двору Гнатового через дорогу у синів двір, а за хвилю хата спалахнула вогнем».

Вигин річки видніється зігнутим коров'ячим рогом, який устромився в густий перелісок. Дивний чоловік, опущений у плечах. Ось у когось пенсії, як у зайця хвоста, а в когось старість така стара та немічна, що вже горобці загрібають. Що — хіба ні в кого в носі не засмикало?

То я все говорю з вами не своїми словами, а словами автора... Отож вмощуйтеся тихенько і дивіться. Далі, за страшним чорним порогом ви побачите потойбіччя. Там люди страшніше за упиряк. Там для жінок така найтяжча робота, що й чоловіки за неї не беруться. Там рубають яблуні, бо на кожну із них накладено податок... Там горять чи тодуші, чи то явори... Бо ж ось синові із війни приносять батька. Як саме? А як сніп жита із поля, бо в нього замість рук і ніг — культі. Ото лише груди «в мендалях».

А ще ж є районне начальство, дух якого «не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку». А там далі вже й «Верби від хімікатів повсихали, бо ж поле під саму річку і в неї усе несе під дощ і коли сніг розтає. Голо, аж страшно».

А отаке не страшне? «Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв'язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим.»

«Ніч горіла в полинах за селом лиш йому видимим вогнем, іскри стріляли під чисті небеса і там застигали сяючими зірками, в які вбиралися чиїсь добрі душі, і в них знаходили собі одвічний притулок, тільки зрідка навідуючись на землю, аби поглянути, як воно тут живеться і як ведеться.»

Та попри все у книзі, як і в житті, ще є спраглі душі, які не загасити снігом. Є образи, є слова, котрі чіпляють за живе. «Думка в голові колупається», «стіни понадималися як жаби на дощ», «пригода, наче кропив'яною сіткою вкрила село»...

Слова — кожне з якого на вагу золота: пристарати, запіцолили, закондубасилося, стовбичити...

«Коли гине одна людина — горе, а гине народ — то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?» — питається у нас автор і подає нам руку. Отож треба піднятися, здолати з його поміччю і цей ОСТАННІЙ ПОРІГ.

 

Ганна КРЕВСЬКА, член НСПУ та НСЖУ.

 
Коментарі

Книга Володимира Шкурупія "Останній поріг", як і твори Андрія Гудими в семи томах, на превеликий жаль, не ввійшла до другого і третього турів на найвищу нагороду - Шевченківську премію. Володимир Шкурупій відчуває тонко українську мову, прекрасно нею володіє, багатобарвно змальовує життя українства в болючі періоди українського буття. З його текстів бачимо, як болить йому доля українців, як він трепетно зображує душу української людини, переживання нею найбільших трагедій, зокрема трагедію Голодомору 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр.(повість "Чи я в лузі не калина була", "Візьми хрест свій"), трагедії, які чи й можна порівняти з іншими світовими катастрофами, спричиненими над своїм народом "своїми" владами. Таке враження, що ми глибоко співчуваємо і розуміємо трагедії інших, але не вникаємо в трагедію, до якої було спричинено наших рідних українців-хліборобів на рідній, найбагатшій землі. А українська література про це кричить! Скільки про це вже сказано українськими літераторами! І сказано талановито і страшно. Чому ж ті, хто мав би засвідчити ці факти високого художнього проникнення в національну пам'ять, її тонкого відтворення, не бачать цих видатних літературних явищ? Не пошанують в рідній Україні гідне слово справжніх українських письменників про українців?!

Додати коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA